Разом з тим, щоб усунути реальну небезпеку зменшення митних доходів, Росія підписала торговельні договори з Англією (1726 р.) і Прусією (1728 р.) про встановлення з даними країнами режиму митного взаємосприяння. А у 1731 році був упроваджений Митний тариф, який замінив явно протекціоністський тариф 1724 року і значно полегшив умови імпорту іноземних товарів. Відповідно до нього було встановлено 20 % мито стосовно тих товарів, які вироблялись у Російській імперії, а інші товарні групи при імпорті оподатковувалися 10% ставкою. Відпускні мита були скасовані майже за всіма статтями митного тарифу. Таким чином, з виданням тарифу 1731 р. фактично була залишена протекціоністська система Петра 1.

У середині XVIII ст. в Російській імперії стягувалися 17 різних видів митних податків. Процедура огляду товарів і запису в книгах була дуже складною, і відповідно, все це серйозно перешкоджало розвитку зовнішньої торгівлі. Найважливішими заходами у сфері митно-тарифних відносин стала ліквідація митних обмежень усередині країни. У 1753—1754 роках внутрішні мита, а також усі 17 "дріб'язкових митних зборів" були замінені однаковим митом у розмірі 13 копійок із карбованця вартості на кордонах держави, які стягувались як при вивезенні, так і при ввезенні товарів. У 1754 р. було видано табель нормальних цін, на основі якого розраховувались нові збори.

На відміну від "єфімочного" мита, яке стягувалося відповідно до тарифу 1731 року в золотій валюті, 13 %-ве мито сплачувалося російськими грошима, що надзвичайно ускладнювало роботу митних чиновників. Суперечливість такого порядку була очевидна. Однак вона могла бути переборена лише шляхом загального перегляду тарифу 1731 року.

Відповідно до нового тарифу 1757 року розмір митного оподаткування при ввезені фабрично-заводських виробів установлювався залежно від наявності національного виробництва. При цьому митна ставка підвищувалась одночасно з підвищенням ступеня обробки сировини. Ввезені товари оподатковувалися

17,5—25 %-вим "єфімочним" митом, а також "внутрішнім" митом. У сумі це складало 30—33 % від вартості товару, імпортованого в країну.

Реформа 1753—1757 років принесла державній скарбниці значний прибуток. Так, якщо при імператриці Єлизаветі митні платежі становили понад 900 тисяч карбованців, то на початку царювання Катерини II прикордонні митниці дали скарбниці понад 2 мільйони карбованців.

Слід зауважити, що крім фіскальної функції реформи, які відбувались у сфері митно-тарифних відносин у Російській імперії, реалізовували й політичні цілі. Розуміючи, що підґрунтям автономії України є можливість самостійного збирання коштів у державну скарбницю та незалежне їх використання, російський уряд почав проводити політику економічної експансії стосовно України. 20 грудня 1753 р. було видано указ імператриці Єлизавети про ліквідацію в Російській державі всіх внутрішніх митниць і стягнення ними мита і зборів (всього 16 видів). Було встановлено єдину ставку внутрішнього мита— "с привозного и отвозного товара"— 13 коп. з кожного рубля його вартості. Єдине мито було впроваджено в Україні 18 січня 1754 року. При закордонних операціях на українсько-російському кордоні сплачували особливе мито в російську казну, але якщо той самий вантаж необхідно було вивозити через російські порти, то потрібно було сплачувати ще раз мито — від 5 % до 10 % від вартості товару — обов'язково золотом.

15 липня 1754 р. іменним указом Єлизавети фактично було зруйновано митну систему України, відмінені митні збори у вигляді індукти та евекти, які збирались для української скарбниці. Гетьман К. Розумовський спробував відстояти права та норми незалежності України, закріплені Угодою між двома державами 1654 р. Російський дипломат Бестужев-Рюмін переконав імператрицю, що створені митниці будуть збирати значно більше, ніж отримував гетьман від індукти, мита, і тому російська казна не втратить, якщо Україні буде повернуто суму, яку вона мала від щорічної індукти. Єлизавета задовольнила матеріальні претензії гетьмана виплатою Україні з митних зборів по 50 тисяч рублів щорічно. Зрозуміло, що це стало "мізерною" економічною компенсацією в порівнянні з політико-правовими втратами країни — знищення одного з основних елементів державної автономії України — самостійної митної системи.

На наш погляд, доцільно акцентувати увагу на тому, що власна митна система була однією зі складових, на якій базувалася незалежність державного існування України. "Московський уряд усе ж таки трактував Україну як окрему державу... Про це свідчать такі факти: по-перше, протягом ста років після договору 1654 р. Україна існувала і трактувалася як незалежна від Москви автономна державно-господарська одиниця з окремими від Москви господарською системою і політикою, самостійними торговельними шляхами, закордонними ринками збуту й привозу; по-друге: між Україною та Москвою існував державний кордон, прикордонні митниці (до 1754 р.), збиралося мито з московських купців нарівні з чужоземними, а з другого боку, заборонялося українським купцям вільно торгувати в московській державі" . Таким чином, з другої половини XVIII століття і до поновлення державності в Україні (після створення Української Народної Республіки в листопаді 1917 року) митна справа на території України (малоросі) регулювалась виключно законодавством Російської Імперії.

ЛІТЕРАТУРА

1. Митний кодекс України // Урядовий кур'єр. — 2002. — № 148. — С.5—23. У

2. Про митний тариф України: Закон України № 2371 від 05.04.01

3. Про Єдиний митний тариф: Закон України від 05.02.92 // Укр. митниця: Довідник. — К.: Лібра, 1993. — 58 с.

4. Про митну справу в Україні: Закон України від 25.06.91 // Відомості Верховної Ради України. — 1991. — №44. — 575 с.

5. Про зовнішньоекономічну діяльність: Закон України від 16.04.91 // Укр. митниця: Довідник. — К.: Лібра, 1993. — 67 с.

6. Авдокушин Є. Ф. Международные экономические отношения. — М.: Юристь. — 1999. — 368 с.

7. Антидемпінговий кодекс України: практика та проблеми застосування / С. Г. Осика, В. В. Коновалов, О. О. Покрещук, А. С. Осика. — К.:УАЗТ, 2001.—378с.

8. Артемов Н. М. Финансово-правовое регулирование внешнеторговой деятельности. — М: ООО МЦУПЛ, 1999. — 479 с.

9. Бабин Э. П. Основы внешнеэкономической политики. — М.: Экономика, 1997. — 86 с.

10. Балабанов И. Т., Балабанов А. И. Внешнеэкономические связи: Учеб. пособие. — М.: Финансы и статистика, 1998. — 512с.

11. Бахрамов Ю. М, Глухое В. В. Организация внешнеэкономической деятельности. — СПб: Лань, 2000. — 448 с.

12. Беляшов В. А. Таможенный энциклопедический справочник.— М.: Летописец, 1999. — 832 с.

13. Боринець С. Я. Міжнародні валютно-фінансові відносини: Підручник. — К.: Т-во "Знання", КОО, 1999. — 305 с.