Особливості реалізації регіональної економічної політики

В Україні утворилися структурно та якісно деформовані територіально-виробничі комплекси переважно екстенсивного типу, у котрих домінують найменш ефективні видобувні галузі та галузі важкої промисловості із застарілими технологіями рівня 60;—70-х років, а також виробництва ВПК. Значна частина промислових гігантів Східного, Донецького і Південного регіонів, де сконцентровано потужний виробничий потенціал, безпосередньо на споживчий ринок дає всього лише від 5 до 25 % вартості своїх виробів. Під впливом високих темпів інфляції та перекосів у рівнях і співвідношеннях цін виробнича структура цих регіонів стає дедалі спотворенішою.

Аналіз розвитку 27 регіонів України за п'ятьма показниками (територія, населення, виробництво товарів народного споживання, обсяг інвестицій в основний капітал, обсяги кредитів, наданих банками) дозволив виокремити групу високо розвинутих регіонів: Дніпропетровська, Донецька, Харківська, Одеська, Запорізька, Київська області, місто Київ. Другу групу становлять розвинуті: Полтавська, Львівська, Луганська, Вінницька, Херсонська, Чернігівська області, Автономна Республіка Крим. Група середньо розвинутих регіонів: Житомирська, Черкаська, Сумська, Миколаївська, Хмельницька, Івано-Франківська, Рівненська області— і, нарешті, група слаборозвинутих регіонів: Кіровоградська, Тернопільська, Волинська, Закарпатська, Чернівецька області та місто Севастополь. Цілком очевидно, що нерівномірний розвиток регіонів України є наслідком марних сподівань ідеологів українських ринкових реформ на те, що ринок усе внормує разом із пропорціями, джерела яких не завжди перебувають у площині ринкових (виробничих) відносин. Тому першорядною проблемою регіональної політики для України залишається надання рівномірності економічному та соціальному розвитку областей та їх груп, усунення диспропорцій у техногенному навантаженні на окремі території, запобігання значним обсягам первинного ресурсоспоживання та витратного тилу виробництва, обумовленого віком використовуваних технологій, моральним і фізичним станом основних засобів, наявністю масштабних зон економічної депресії, стагнації тощо.

Доволі тривалий час в економіці України спостерігається парадоксальна ситуація, коли платоспроможний попит збільшується без відповідного зростання і навіть за різкого спаду виробництва власних споживчих товарів, відбувається перепродаж їх за безцінь мафіозно-спекулятивними структурами за кордон. На жаль, ця тенденція охопила майже всі регіони, що спровокувало в 1990-х роках різке посилення інфляційних процесів. Свого часу в певних місцях без глибоких техніко-економічних обґрунтувань було необдумано сконцентровано дуже багато промислових підприємств з високими капітало- й енергомісткістю, які виснажували місцеві ресурси та забруднювали навколишнє середовище.

Усе це негативно позначалося на соціально-економічному становищі як окремих регіонів, так і держави в цілому. Структура багатьох регіонів України (особливо Західного, Східного, Південного) потерпає від внутрішньої незбалансованості, з одного боку, а з другого — від нераціонального використання власних виробничих ресурсів.

Організаційного, юридичного, економічного та фінансового обґрунтування потребує сам механізм функціонування регіонів. Не можна далі відкладати формування стабільної дохідної бази, чіткого розмежування повноважень між центром і регіонами, державою та місцевим управлінням, установлення функціональної градації регіональних видатків, сфери економічного регулювання щодо розміщення місцевих замовлень та бюджетного підряду, розвиток малого та середнього бізнесу, організацію ринкової інфраструктури тощо. Інструментами цього регулювання є ставки оподаткування на користь регіональних бюджетів, структуризація бюджетних видатків, розміри урядових інвестицій. Обов'язковою умовою для створення дійового правового поля регіонального управління є стабільне законодавство для всіх суб'єктів права.

Важливим практичним інструментом реалізації державної регіональної економічної політики є чіткий законодавчий розподіл повноважень, відповідальності та фінансово-економічної бази між різними рівнями управління: загальнодержавним, регіональним і місцевим.

Необхідність і актуальність наукового пізнання регіонального управління з урахуванням ринкових механізмів господарювання пояснюється гармонізацією просторового існування українського суспільства за умови залучення територіальних резервів для розв'язання завдань економічного й соціального розвитку та якісної трансформації економіки держави. Державне регулювання регіонального економічного розвитку активізує господарську діяльність у регіонах за рахунок запровадження нових виробничих відносин і поліпшення використання природно-ресурсного та економічного потенціалу, створенням умов для поглиблення спеціалізації регіонів, прискореного розвитку прогресивних галузей економіки, залучення іноземного капіталу в регіони з найсприятливішими умовами. Також державне регулювання здійснюється для ліквідації локальних екологічних криз та для створення гідних умов життєдіяльності населення.

Суттєвим резервом стимулювання регіонального розвитку є участь регіонів у зовнішньоекономічній діяльності через реалізацію місцевих інтересів з виходом на іноземні ринки товарів і послуг, координація функціонування підприємницьких організацій, зорієнтованих на територіальні ресурси виробничих засобів, робочої сили, сировини і матеріалів, кінцева продукція яких експортоскерована.

Основними складовими елементами механізму державного регулювання є:*

законодавчо-нормативна база;*

бюджетно-фінансове регулювання регіонального розвитку та селективна підтримка окремих регіонів з боку держави;*

реалізація державних регіональних програм, а також індикативних прогнозів і місцевих програм соціально-економічного розвитку відповідних адміністративно-територіальних утворень;*

створення та розвиток спеціальних (вільних) економічних зон у певних регіонах;

" розвиток міжрегіонального та прикордонного співробітництва.

Законодавчо-нормативна база утворює правові засади для реалізації та зміцнення відносин "центр — регіон", впливає на розвиток ринкових відносин на місцях і визначає організаційно-управлінські структури соціально-економічного розвитку регіону. До неї входять: Закони України "Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве та регіональне самоврядування" (1995); "Про формування місцевих органів влади" (1994); "Про столицю України — місто-герой Київ" (1999); "Про бюджетну систему України" (1995); Декрет Кабінету Міністрів України "Про місцеві податки і збори" (1993) та інші нормативно-правові акти. Законодавчі акти визначають права та обов'язки регіонів у бюджетній і податковій політиці України, їхні повноваження в керуванні майном, що перебуває в загальнодержавній власності, їх участь у реалізації загальнодержавних і регіональних програм.

Нормативні акти регулюють порядок створення та використання регіональних фондів субвенцій, інвестування, соціальної підтримки населення. Для щонайповнішого врахування інтересів регіонів за допомогою нормативних актів уносяться уточнення та доповнення до деяких законодавчо-нормативних актів.

Для підвищення результативності регіонального розвитку потрібне невпинне вдосконалення наявних та застосування або впровадження нових технологій (ноу-хау). Технологічний аспект розвитку — це поєднання наукових результатів і технічних розробок із залученням ефективних організаційних структур, що забезпечують переваги якісного менеджменту. Управлінські технології потребують раціонального врахування етнічних особливостей, менталітету та життєвих орієнтирів населення регіону.

Регіональний розвиток як стійкий процес можливий за умови підкріплення трудового та технологічного факторів стабільним надходженням інвестицій в обладнання, матеріальні та сервісні інфраструктурні об'єкти. Дійова регіональна політика сприяє зміцненню унітарних засад української державності, формування регіональної політики має відбуватися за чіткого визначення концептуальної бази розвитку регіонів, що здійснюється на загальнодержавному рівні. Пояснюється це потребою усунення наявних диспропорцій у розміщенні та розвитку виробництва, інфраструктури та систем розселення, розв'язання екологічних проблем та раціоналізації природокористування, розширення фінансово-економічної самостійності регіонів, децентралізації виконання завдань, що належать до компетенції місцевих органів влади. Концепція регіонального розвитку має обов'язково містити ідеї регіональної політики держави, формулювати мету та пріоритети регіонального розвитку на тактичну і стратегічну перспективу, а також основні проблеми та алгоритми їх розв'язання. Насамперед це розроблення, впровадження та правове обґрунтування механізмів функціонування регіонів—організаційного, юридичного, економічного та фінансового.

Удосконалення організаційного механізму регіонального розвитку можливе через побудову раціональної управлінської моделі. Результативне моделювання регіонального управління досягається, якщо зважати на такі фактори: стабільна та надійна правова база, визначення економічного та фінансового інструментарію для реалізації місцевих інтересів, наявність ефективних організаційних структур, що сприяють через економічні важелі розв'язанню назрілих соціально-економічних завдань розвитку регіонів України.

Принципи формування та розподілу фінансових ресурсів між державним й місцевими бюджетами є ключовими механізмами регіонального розвитку. Держава скеровує свою політику на зміцнення фінансової автономії адміністративно-територіальних одиниць, сприяє зростанню бюджетних надходжень від їхніх власних доходів.

Податкова система на центральному і місцевому рівнях базується на законодавчо встановлених стабільних ставках (нормах) податкових надходжень до державного та місцевих бюджетів і розширенні прав місцевих органів влади щодо запровадження місцевих податків і зборів. Для посилення соціального захисту населення слід застосовувати регіональні системи мінімальних соціальних стандартів. Пряме державне інвестування, надання субсидій, створення спеціальних фондів для фінансування програм, залучення іноземного та вітчизняного приватного капіталу, пільгове кредитування й оподаткування, преференції та використання позабюджетних коштів посилюють вплив держави на економіку регіонів.

Із централізованих джерел фінансуються видатки на нове будівництво, роботи з реконструкції підприємств базових галузей промисловості, агропромислового та військово-промислового комплексів, спорудження важливих природоохоронних об'єктів, тобто ті підприємства й галузі, що мають загальнодержавне значення. Держава також фінансує прискорений розвиток галузей економіки окремих регіонів, які могли б якнайшвидше забезпечити стабільне надходження валютних коштів і зростання обсягів виробництва товарів народного споживання.

Особливим напрямком державної допомоги є фінансування структурної перебудови і реконверсії депресивних територій, тобто таких, де показники розвитку відстають від нормативних або середніх по регіону. Також перевага віддається регіонам з відносно низьким рівнем промислового потенціалу та лишком трудових ресурсів, гірським та іншим регіонам зі складними природно-географічними та екологічними умовами. У такий спосіб держава втілює загальнонаціональні програми для розв'язання найважливіших регіональних проблем, а саме:

¦ забезпечення соціальних гарантій для населення регіону;

¦ фінансування будівництва й функціонування загальнонаціональних об'єктів освіти, науки, охорони здоров'я, культури;

¦ надання цільової фінансової допомоги окремим регіонам для прискорення реформування економіки.

Мета регіонального управління економічним і соціальним розвитком— функціональне забезпечення вирішення всього комплексу проблем, пов'язаних з життєдіяльністю населення, та відносин окремого індивіда і держави. Складовим елементом організаційного