Реалізація державних регіональних програм — це засіб регулювання розвитку економіки регіонів. Ці програми дають можливість узгодити територіальні, галузеві та державні інтереси. У своїй регіональній політиці держава використовує механізми регулювання, тобто забезпечення підтримання або зміни економічних явищ, їхніх зв'язків, та механізми керування за допомогою планування (директивного або індикативного) в межах об'єктів державної форми власності, де планування охоплює відтворення державної власності для виконання загальнодержавних завдань з погляду економічної доцільності. Там, де держава виконує функції регіонального регулювання, її вплив виявляється в застосуванні субсидій, обмежень, податків тощо. Проте суттєвим у новій ситуації, що склалась у перехідній економіці України, є те, що держава вже не може диктувати "що та скільки виробляти", бо виробник тепер орієнтується не на директиви центру, а на власні інтереси та ринкову кон'юнктуру.

Отже, відповідно до структури власності регіонів та конкретних завдань держава в регіонах може постати в ролі господаря щодо державної власності та "гаранта" стосовно інших форм власності для: 1) щонайповнішої реалізації мети розвитку регіону, 2) інтегрування різних економічних інтересів усіх учасників господарських процесів, 3) оптимізації факторів регіонального виробництва та забезпечення ефективності їх використання на всіх фазах суспільного виробництва, 4) забезпечення високої мотивації працівників, 5) орієнтації на високопродуктивну працю, 6) гарантування соціального захисту населення. Результативність нових підходів до розв'язання проблем розвитку регіонів пов'язана також з тим, що регіон розглядається не як закрита система, орієнтована на пошук внутрішньо регіональних резервів, а передбачається використання джерел поза регіоном з огляду на природно-екологічну, економічну, соціальну доцільність тощо.

Основними економічними важелями механізму регулювання регіонального розвитку можуть бути:

¦ ставки та порядок оподаткування до регіонального та місцевого бюджетів;

¦ бюджетні асигнування в партнерське створення об'єктів ринкової інфраструктури;

¦ фінансування капітальних вкладень в інфраструктуру загального користування;

¦ обсяги приватизації та націоналізації (муніципалізації) підпорядкованого майна;

¦ розміщення регіонального та місцевого замовлень з поставок та підряду;

¦ гарантійні послуги під реалізацію інновацій (у межах власних активів);

¦ вплив на грошовий обіг через залишення для використання в регіоні економії (або її частини) з емісійного результату;

¦ упровадження в практику регіонального менеджменту індикативного планування (п'ятирічний період) із щорічним оглядом підсумків;

¦ застосування програмно-цільових методів розв'язання регіональних проблем;

¦ надання преференцій з інвестування в об'єкти експлуатації місцевих природних ресурсів;

¦ організація та здійснення запозичень для фінансування регіональних проектів;

¦ надання в оренду майна;

¦ місцеві концесії на розробки родовищ корисних копалин;

¦ організація землекористування для несільськогосподарських потреб.

Регулювання з боку регіональної державної влади та місцевого самоврядування економічного і соціального розвитку регіонів має спиратися на використання таких інструментів:

¦ бюджетне фінансування соціальних об'єктів;

¦ ринкові методи регулювання, а саме: відповідне ставлення до суб'єктів підприємництва, ставки регіональних податків та зборів, обсяги приватизації та націоналізації підвідомчого державного (або муніципального) майна, вплив на грошовий обіг та кредитну політику;*

* інвестиційна діяльність за рахунок власних або акумульованих чи залучених коштів у стратегічні об'єкти виробництва та інфраструктури.

Тому сам процес регулювання регіонального розвитку ставить за мету мінімізацію негативного впливу ринкових перетворень, створення дійових механізмів функціонування регіональної економіки, захист нужденних соціальних верств населення.

Об'єктом регулювання з боку владних структур має бути раціональне використання природно-ресурсного, виробничо-економічного, трудового та рекреаційного потенціалів регіонів. Досягнення збалансованості між виробничою та соціальною функцією на регіональному рівні — джерело прискорення розвитку, зростання споживання і поліпшення життєвих стандартів для населення.

Економічне регулювання передбачає застосування економічних регуляторів регіонального розвитку. Отож, до державних економічних регуляторів належать податкова політика (види місцевих податків, ставки, пільги та об'єкти оподаткування); цінова політика, квоти та ліцензії, дотації та субвенції, державні закупівлі. Але ці економічні регулятори мусять мати цілеспрямований стимулювальний характер, бути обмеженими, особливо щодо пільг і дотацій.

У рамках державної регіональної економічної політики у ході децентралізації управління, роздержавлення та приватизації підприємств державне втручання в економічну діяльність регіонів увесь час звужується, а роль територій у економічних реформах, трансформації форм власності, удосконаленні ринкової та соціальної інфраструктури, розвитку підприємства, заснованого на комунальній власності, постійно зростає.

Треба ще раз підкреслити, що головною регіональною проблемою для України залишається нерівномірний економічний і соціальний розвиток областей та їх груп, диспропорції в техногенному навантаженні на окремі території, значні обсяги первинного ресурсоспоживання та витратний тип виробництва, наявність масштабних зон економічної депресії та стагнації й т. ін.

Як уже зазначалось, держава спрямовує й координує діяльність місцевих органів державної виконавчої влади у сфері організації економічної безпеки держави, зміцнення фінансово-економічної стабільності, грошового обігу, фінансово-бюджетної дисципліни, валютного й митного контролю, реалізації загальнодержавної структурно-промислової, науково-технічної політики та інших загальнодержавних пріоритетів і програм. Державне регулювання регіонального розвитку складається з адміністративно-правового, економічного та специфічно територіального регулювання.

Адміністративно-правове регулювання включає розроблення регіональних програм на середньо- та короткостроковий періоди (до 5 років). Програми скеровано на розв'язання проблем поточної збалансованості, стабілізації економіки, подолання спаду виробництва, фінансового оздоровлення. Для забезпечення стратегічних перетворень в економіці регіону та позитивних зрушень у соціально-економічній ситуації можуть створюватися так звані структурні програми на довго- та середньострокову перспективу (5—10 років). Також розробляється комплексний прогноз економічного і соціального розвитку України (на 10—15 років).

Пріоритетне значення у виробленні дійового механізму розвитку на регіональному рівні належить впорядкуванню бюджетних відносин, формуванню стабільності дохідної бази, розмежуванню повноважень між центром та регіонами, а також державою і місцевим самоврядуванням, функціональній градації регіональних видатків, преференціям у сфері економічного регулювання щодо розміщення місцевих замовлень та бюджетного підряду, розвитку малого та середнього бізнесу, організації ринкової інфраструктури та ін.

Найважливішим завданням регіонального розвитку є пошук оптимальних співвідношень між масштабом та засобами державного впливу та збереження ринкових свобод.

Специфічно територіальне регулювання визначає конкретні методи державного регулювання розвитку регіонів, через проведення титулогізації регіонів на макро- і мікро рівні. Регіональний рівень регулювання охоплює ще й такі проблеми: забезпечення потреб населення продовольчими і непродовольчими товарами широкого вжитку, а також об'єктами соціальної інфраструктури та житла; боротьбу з безробіттям та забезпечення раціональної зайнятості; збереження і відновлення природних ресурсів; підтримування стабільного рівня цін на товари першої потреби; забезпечення прийнятного екологічного стану; дотримання правопорядку і законності. За сучасних умов найуразливішими є екологічна, природно-ресурсна, а в багатьох регіонах і соціальна складові потенціалу територіального розвитку. Так, наприклад, у багатьох областях Східної України перехід до стійкого й соціально орієнтованого територіального розвитку неможливий без скорочення надмірного соціального навантаження на територію, яке стало наслідком екстенсивного індустріального освоєння відповідних районів.

На розвитку господарської самостійності негативно позначається брак соціальної структури місцевого господарства. Сьогодні регіони практично не в змозі перейти на самоврядування, тому що фактично не є повноправними суб'єктами господарювання. Система місцевого самоврядування в Україні формується, практично, наново з початку 90-х років, коли було проголошено відмову від старої системи жорстко централізованої супідрядності органів влади й управління та взято курс на розвиток самостійності територій. Проте з огляду на низку причин, що розглядалися раніше, проблему становлення в країні справжнього місцевого самоврядування і нині до кінця не розв'язано. Системи місцевого самоврядування тільки на папері набули широкого розвитку, бо аналіз їхньої діяльності показує, що інститути місцевого самоврядування в основному економічно малопотужні, а їхні можливості впливати на господарську і соціальну ситуацію на місцях дуже обмежені.

Органи місцевого самоврядування мають свої особливості на відміну від державних органів— вони діють у межах і на підставі законів, ухвалених органами держави. При цьому для реалізації своїх повноважень місцеве самоврядування повинно мати свої ресурси як реальний самостійний бюджет і муніципальна власність.

Дальший розвиток місцевого самоврядування в країні пов'язаний насамперед з визначенням його функцій і відповідальності, а також економічних ресурсів та інструментів, що забезпечують їх реалізацію. Найважливіший економічний ресурс функціонування системи місцевого самоврядування — це муніципальна власність: майно органів місцевого самоврядування; муніципальні землі й інші природні ресурси; муніципальні банки та інші фінансово-кредитні організації; муніципальні заклади освіти, охорони здоров'я, культури і спорту, інше рухоме й нерухоме майно. Формально до складу муніципальної власності включаються також засоби місцевого бюджету і муніципальні позабюджетні фонди. І варто наголосити, що мобілізація і використання фінансових засобів місцевого самоврядування мають розглядатися як особлива сфера економічних відносин.

Література

1. Алгеброва И. М. и др. Государственная экономическая политика: опыт перехода к рынку / Под общ. ред. проф. А. В. Сидоровича. — М.: Дело и Сервис, 1998.

2. Андреев Л. Г., Бебело А. С. та ін. Економічна політика: Лекції. — К.: КНЕУ, 1997.

3. Аткшсон Э. Б., Стиглий Дж. Э. Лекции по экономической теории государственного сектора / Пер. с англ. —М.,