Регіональна економічна політика. Взаємовідносини держави і регіону як суб'єкта господарювання
Парадокс, але політика регіонів не завжди відповідає політиці держави. Регіони можуть мати свої пріоритетні напрями розвитку, які іноді не збігаються з державними. Проте державна регіональна економічна політика і політика регіонів не мають бути суперечливими: в ідеалі вони повинні становити одне ціле, доповнювати та збагачувати одна одну.
Внутрішня політика регіонів спрямовується на використання внутрішніх ресурсів регіонів для вдосконалення структури матеріального виробництва, розвитку соціальної інфраструктури, екологічної безпеки тощо.
Для регіонів, які мають природні, історичні та організаційно-економічні передумови участі в міжнародному поділі праці, одним із головних напрямів наповнення бюджету є активізація зовнішньоекономічної діяльності та заходи, скеровані на стимулювання міжнародної торгівлі, пошук новітніх технологій та додаткових фінансових ресурсів. На сьогодні хоч і накреслилися позитивні тенденції в цьому напрямі (часткове скорочення імпорту, зниження відсотка бартеризації виконання угод, налагодження контактів з новими партнерами), але залишаються ще невикористаними значні резерви. Постала гостра потреба пошуку таких форм міжнародного співробітництва, які доповнювали б державні контакти й найбільше враховували специфіку регіонів, розділених державними кордонами, сприяли б пом'якшенню наслідків розмежування кордонами через спільне розв'язання соціально-економічних проблем. Найбільш дійовою й оптимальною формою прикордонних зв'язків, успішно випробуваною на європейському континенті, є євро регіональна модель співпраці на принципах добровільності, децентралізації та самоврядування. З огляду на це в деяких регіонах місцеві органи влади ініціюють створення транскордонних об'єднань, усвідомлюючи, що тільки спільні дії, збереження і зміцнення добросусідських і дружніх відносин, взаємна відкритість можуть гарантувати гармонійний розвиток територій.
Під час переходу до ринкових форм господарювання на місцевому рівні виникає безліч проблем: постає потреба вдосконалення економічних відносин держави і регіонів; регулювання регіональних процесів забезпечення самофінансування розвитку територіальних утворень за браком природної сировини та інших економічних ресурсів, які теж мають бути об'єктом ринкових відносин; вироблення чітких методик визначення їх вартості, нормативної бази користування територіальними природно-сировинними чинниками виробництва, знеособленість, нічийність перших і розшарування та численність других. Тому найважливішим є механізм формування і функціонування регіонального комплексу, а також системи керування ним.
Поспішність щодо забезпечення економічної самостійності регіонів без відповідного правового поля насправді не стільки відбиває прагнення до оптимального використання територіальних ресурсів і резервів для плідної роботи суб'єктів господарювання, скільки має політичний характер. Традиційне розуміння завдань та інтересів регіональних ланок не варто зводити до того, що вони — конкретизація народногосподарських цілей стосовно місцевих умов. Такий територіальний підхід, практично, закріплює за регіонами роль пасивного спостерігача соціально-економічних процесів, що відбуваються на цій території.
Досить простий механізм пов'язування виробничого внеску регіону з ресурсами полягає в тому, що самостійно поставлена мета співвідноситься з власними результатами господарської діяльності. Таке просте рішення могло б базуватися на тому, що економічну категорію "регіон" у системі політичної економії можна визначити як частину народного господарства, що виокремилась у країні, в якій здійснюється цикл суспільного відтворення за фазами, головними чинниками та результатами, але така позиція, фактично, ототожнює регіональну економіку із замкнутим автократичним господарством.
Головна характеристика регіонального господарства сьогодні — це рівень демократизму і відкритість регіональної економіки, функціонування її як підсистеми народного господарства, а незавершений (додатковий) характер регіонального виробництва треба розглядати як елемент єдиної економіки країни. У сучасних відносинах регіональні ланки суспільного відтворення реалізують не тільки локальні взаємозв'язки, а й взаємозв'язки відтворення на рівні всього народного господарства.
Зауважимо, що господарсько-фінансову самостійність регіональних суб'єктів не може бути введено лише ухваленням закону, постанови. Передовсім тут має бути логічна послідовність, етапи здійснення. Навряд чи правомірний перехід областей на повну економічну незалежність, коли не тільки не створено господарсько-фінансових умов їхньої самостійності, але навіть немає чітко розробленої концепції ринкової самостійності територій, що дала б змогу використовувати промислово-сировинний потенціал певної території, створити матеріально-фінансові можливості для реальної участі в територіальному відтворю вальному процесі.
Завдяки діяльності людей на конкретній території об'єктивно створюється відносно відособлений комплекс, що набуває статусу самостійного економічного суб'єкта з усіма необхідними атрибутами господарської організації та встановленням регіонального економічного порядку. Теоретично і практично з урахуванням конкретного стану економіки регіонів мають відбуватися зміни в механізмі регулювання. Вони пов'язані з розвитком матеріально-технічної, виробничо-соціальної інфраструктур регіонів, адже за своєю географічною і соціально-економічною структурою регіон -це особлива форма усуспільнення виробництва, територіально-галузевої кооперації, що функціонує в системі єдиної держави, але має відносну економічну відособленість і певний рівень господарської самостійності в процесі суспільного відтворення.
Відомо, що регіон — це частина території країни, на якій формується, функціонує і розвивається комплекс галузей виробничої та побутової соціальної інфраструктури. Завжди регіон характеризується певними закономірностями економічного розвитку, специфічними природно-географічними, історико-демографічними, а часто і політико-адміністративними особливостями. У регіоні формуються ознаки етнічної спільноти людей, їхньої національної, соціально-політичної та економічної цілісності, отже, на його території мають органічно поєднуватись інтереси всіх суб'єктів господарювання.
Виокремлення регіону як одного із суб'єктів господарювання закономірна тенденція підвищення рівня усуспільнення виробництва та чинник відповідності виробництва задоволенню потреб
населення регіону. Отже, регіон одночасно являє собою і частину, і ціле; частина— як складова держави, ціле— як самостійний суб'єкт господарювання. Подвійне становище регіону визначається тим, що в ньому, по-перше, мають бути забезпечені умови для кореляції нормального ходу всього суспільного відтворення з використанням природних, матеріальних, трудових ресурсів як окремої частини території країни; по-друге, має здійснюватися власне економічне відтворення як відокремленої частини цілого. У регіонах має забезпечуватися раціональне використання ресурсного потенціалу і розв'язуватися соціально-економічні проблеми населення за умови зменшення залежності їхніх структурних адміністративних підрозділів від центру (держави). У межах регіонів здійснюється державне управління та місцеве самоврядування.
Безумовно, підґрунтям регіональної економіки є територіальний поділ та її основні виробничі чинники, які охоплюють:*
наявний економічний (регіональний) потенціал;*
потреби населення регіону, стан І динаміку його ринків;*
умови для максимального пристосування структури економіки регіону до внутрішніх і зовнішніх чинників;*
регіональні інтереси та їх кореляцію з загальнонаціональними інтересами.
У регіонах унаслідок відмінностей економічних і соціальних чинників, різного характеру виробництва вони, як водиться, посідають специфічне місце в народногосподарській структурі країни. Водночас наділений функціями оперативно-господарського управління й керування соціально-економічними процесами регіон багато важить у відтворювальному циклі, а його економіка суттєво впливає на ефективність функціонування всього народногосподарського механізму разом із впливом на діяльність регіональних підприємців. Тому вкрай важливо забезпечити в регіоні економічно ефективні виробничі зв'язки на підставі територіального поділу праці й сучасних форм її кооперації та організації керування соціально-економічними процесами.
Рівень кооперації— одна з важливих ознак, що характеризує регіон як самостійний територіально-господарський організм. Розвиток кооперації— це та рушійна сила, що змінює ознаки розвитку регіонального регулювання, обумовлює взаємозв'язок і взаємозалежність між підприємцями, які діють на території регіону. Проте регіональний відтворювальний процес проходить ті самі стадії, що й загальнодержавний, і в цьому плані вони однотипні.
Кожний регіон з урахуванням територіального поділу праці виконує свою специфічну економічну функцію в суспільному відтворенні. Економіка регіону має генерувати підвищення народногосподарської ефективності в державі. Отож, регіон як специфічний соціально-економічний комплекс має акумулювати економічні, правові, організаційно-управлінські рішення, спрямовані на гармонійне поєднання інтересів держави та її окремих адміністративно-територіальних одиниць для раціонального використання місцевих ресурсів і наявного виробничого потенціалу.
Регіон постає як просторова організація суспільного виробництва, що являє собою конгломерат природного, економічного та соціального середовища, специфічними рисами якого є, по-перше, скороченість, некомплектність і яскраво виражена моно культурність, по-друге, проміжний стан між центром та місцевим самоврядуванням (комунальним рівнем), між макро та мікро рівнем. За сутністю регіональне господарство є різновидом макрорівня, щоправда, без властивих йому атрибутів: емісії грошей, оборони тощо.
Регіони розглядаються як адміністративно відокремлені території (адміністративні області), яким притаманні певні особливості природно-географічного та економіко-географічного стану, з наявною економічною структурою і системою розселення, а також системою факторів обмеження виробничого потенціалу регіону. Якісні та кількісні параметри водних, земельних, кліматичних та рекреаційних ресурсів регіонів визначають просторове розміщення об'єктів господарювання та формування функціональної структури господарства, інфраструктури, параметрів розселення його мешканців. Нині в Україні 24 області, АР Крим, два міста республіканського підпорядкування (Київ і Севастополь), загалом же в державі існує близько 12 тис. різних територіальних утворень, що мають свої особливості й відмінності як за економічним розвитком, так і за соціальним, історичним, мовним та ментальним аспектами. Склад цих об'єктів визначається адміністративно-територіальним устроєм та економічним районуванням України.
І теоретики, і практики всю гаму нинішніх відносин між державою і регіонами нерідко зводять до двох аспектів: держава не задоволена рівнем додержання місцевими органами чинного законодавства та частими проханнями керівників регіонів виділити більше грошей; регіони ж своєю чергою незадоволені розподілом державного бюджету (хто ближче до влади, той одержує більше), затримками в переказі коштів на заробітну плату бюджетникам, поганим фінансуванням державних замовлень, трансфертними виплатами, недостатніми інвестиціями під затверджені соціальні програми. Одне слово, ні тих ні других не влаштовують сьогоднішні між бюджетні відносини,