Німецький соціолог, історик, економіст і юрист Макс Вебер (1864—1920) та інші представники історичної школи політичної економії виходили з того, що провідна роль належить не індивіду, а суспільству, яке вони розглядали як сукупність автономних індивідів, котрі підпорядковуються певним закономірностям1. Головними засадами суспільної науки, на думку М. Вебера, повинні бути розкриття закономірностей, кількісний аналіз і принцип раціоналізму. Отже, предметом політичної економії стає ширше коло явищ і процесів, до нього залучаються й соціальні закономірності. Представники історичної школи були переконані, що політична економія повинна вивчати моральні й етичні аспекти господарської діяльності, ідеї та психологію залучених до неї людей. Водночас розширення предмета політичної економії у цьому напрямі супроводжувалося його звуженням в іншому, оскільки не бралися до уваги економічні закони, що управляють виробництвом, обміном і розподілом матеріальних благ.

Представники інституціоналізму продовжили традиції історичної школи у тлумаченні предмета політичної економії. Американський економіст і соціолог Торстейн Веблен (1857—1929) як предмет цієї науки визначав поведінку людини у її відношенні до матеріальних засобів існування, а також дослідження становлення і розвитку інститутів, до яких зараховував поширені звичаї, спосіб думок, державу, корпорацію тощо. Держава, на думку Т. Веблена, відіграватиме все важливішу роль у розвитку суспільства. Американський економіст Джон Коммонс (1862—1945) політичну економію розглядав як науку про діяльність людей, а об'єктом її дослідження вважав колективні інститути, передусім корпорації, профспілки та політичні партії. Джон-Бейтс Кларк (1884—1968) стверджував, що політична економія має справу з уявленнями людей про цінності, тому етичні критерії, на відміну від критеріїв ринку, є невід'ємною частиною ЇЇ інструментарію. На думку англійського економіста Джона Гобсона (1858—1940), політична економія є мистецтвом спрямувати матеріальні інтереси людей на досягнення максимального добробуту. Він обстоював гуманістичну політичну економію, вважав справедливою таку економічну систему, в якій продукти виготовляють за найнижчими сукупними витратами і вони мають найвищу сукупну корисність. Найвидатніший представник інституціоналізму американський економіст Джон-Кеннет Гелбрейт (нар. 1908) стверджував, що в економічній науці вирішальна роль належить проблемі влади, яка повинна бути в центрі інтересів економічної теорії.

Інакше трактували предмет політичної економії представники маржиналізму. Виступаючи проти ідей класичної школи політичної економії, зокрема проти положень К. Маркса, англійський економіст Вільям-Стенлі Джевонс (1835—1882) переконував, що сферою вивчення економіки є чиста теорія, мета якої полягає в обґрунтуванні універсальних закономірностей. Тому поняття "політична економія" він замінив нейтральнішим — "економікс" (економічна теорія). З ним погоджувався представник цієї школи швейцарський економіст Леон Вальрас (1834—1910), який розрізняв економічну теорію і прикладну економіку, в межах якої можна виокремити етику (об'єкт її вивчення — відносини між людиною і природою). З цією метою робились спроби виявити відмінності між економічною теорією і політичною економією. Так, Моріс Добб (1900—1983) стверджував, що політична економія вивчає відносини між класами і соціальними групами, вона головну увагу зосереджує на витратах виробництва, а дослідження економічної теорії мають бути сфокусовані на проблемах суспільної рівноваги, яка досягається в атомістичному суспільстві в процесі конкуренції, а також проблеми ринкової вартості та рівноваги між суб'єктивними прагненнями.

Представників історичної школи, інституціоналізму та маржиналізму об'єднує думка, що політична економія повинна вивчати моральні й етичні аспекти господарської діяльності, ідеї та психологію людей у цьому процесі, природу людського духу, енергійність нації, значення націоналізму, проблеми мотивації та економічної поведінки людей, їх культуру. Ці аспекти людської діяльності та поведінки мають велике значення при дослідженні рушійних сил розвитку людства. Так, сучасний український економіст Богдан Гаврилишин дійшов висновку, що політична вага США у світі підтримувалася політичним і військовим арсеналом, але першопричиною цього був "високий дух народу". Факторами, що сприяли піднесенню економіки Японії, він вважає дисципліну, групову корпоративну орієнтацію, поєднані з високою моральністю, прагненням уникати конфліктів, досягати консенсусу тощо.

Ще один етап (четвертий) — з'ясування предмета політичної економії — пов'язаний із спробами тлумачити її як науку про господарство, господарську діяльність, людські потреби та ін. У західній економічній літературі поширилось визначення політичної економії як науки про господарство або народне господарство. Ще у XIX ст. німецькі економісти Вільгельм Рошер (1817— 1894) і Карл Бюхер (1847—1930) називали предметом політичної економії народне господарство як систему відносин усієї сукупності людей і зовнішньої природи2. Російський економіст Петро Струве (1870—1944) розглядав господарство як суб'єктивну теологічну єдність раціональної економічної діяльності (господарювання). Проте у відношенні людина—природа в основному розкривається зміст продуктивних сил, оскільки таке відношення виникає у процесі праці, пристосування речей природи до потреб людини, а відносини між людьми в процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благі послуг проігноровано. У визначенні Струве одне невідоме (господарство) підводиться під інше невідоме (раціональну економічну діяльність або господарювання).

Ці недоліки значною мірою подолано у визначенні політичної економії українського економіста Михайла Туган-Барановського (1865—1919) як науки про суспільні відносини людей у межах їх господарської діяльності у сфері вільного мінового господарства, що історично розвивається3. Водночас він стверджував, що політична економія досліджує сучасний господарський лад в історичному розвитку. Важливим аспектом обох визначень є акцент на історичній динаміці. Однак положення Туган-Барановського про сферу вільного мінового господарства, що розвивається, орієнтує лише на дослідження нижчої стадії розвитку капіталізму, за якої переважали ринкові важелі саморегулювання.

Поширене західними науковцями визначення предмета політичної економії як науки про задоволення людських потреб (А. Майєрс). Але воно є надто звуженим. З'ясування сутності потреб (насамперед матеріальних), ступеня їх насичення й засобів задоволення є лише одним із аспектів дослідження політичної економії. Визначення, в якому йдеться про діяльність, спрямовану на задоволення потреб людей, є ширшим, але ігнорує економічні відносини між людьми в процесі такої діяльності, різні сфери суспільного відтворення (виробництво, розподіл, обмін і споживання), закони, що управляють цією діяльністю. Крім того, поняття "діяльність людей" надто аморфне. Тому справедливе зауваження американського економіста М. Бредлі про те, що "немає жодної людської діяльності, яка б ие потрапляла в поле зору "економікс".

Розмежування різних сфер суспільного відтворення особливо важливе при визначенні деякими західними вченими предмета економічної теорії (або політичної економії) як економічних відносин, але зведення їх лише до однієї із сфер. Так, американський економіст Йозеф Шумпетер (1883—1950) розглядав усі економічні відносини як обмін.

Вважаючи, що чиста теорія повинна обґрунтовувати універсальні закони, В.-С. Джевонс пропонував відмовитися від поняття "політична економія". Але тільки у XX ст. за рубежем почав утверджуватися термін "економічна наука", передусім завдяки старанням А. Маршалла, який зазначав, що політична економія, або економічна наука (економікс), досліджує нормальну життєдіяльність "людського суспільства, або сферу індивідуальних чи суспільних дій, тісно пов'язаних зі створенням і використанням матеріальних основ добробуту"1. У цьому визначенні розмежовано процеси створення і використання матеріальних основ добробуту, а також індивідуальних і суспільних дій людей. Друга частина дефініції значною мірою повторює недоліки визначення А. Майєрса, замінюючи при цьому термін "діяльність" на "життєдіяльність".

Література

1. Алле М. Экономика как наука. — м.: Наука для общества, 1995.

2. Банківська енциклопедія / Під ред. А. М. Мороза. — К.: Слід, 1993. — 328 с

3. Барр Р. Политическая экономия: В 2 т.: Пер. с франц. — м.: *Международные отношения*. 1994.

4. Башнянин Г. І., Лазур П. Ю., Медведев В. С. Політична економія. — К.: "Ніка-Центр Ельга", 2000.

5. Белл Д. Грядущее постиндустриальное общество. Опыт социального прогнозирования. — М., 1999.

6. Блауберг И. В., Юдин Э. Г. Становление и сущность системного подхода. — М.: Наука, 1973.

7. Блауг М. Экономическая мысль в ретроспективе. — М.: Дело, 1994. — 720 с.

8. Боди 3., Мертон Р. Финансы: Пер. с англ.: Учеб. пособие. — М.: Изд. дом -Вильяме-. 2000.

9. Большой экономический словарь / Под ред. А. н. Азрилияна. — 3-е изд. — м.: Институт новой экономики, 1998. — 864 с.

10. Борисов Е. Ф. Экономическая теория: Учебник. — М.: Юристъ, 1997. — 568 с.

11. Брагинский С. В., Певзнер Я. А. Политическая экономия: дискуссионные проблемы, пути обновления. — М.: Мысль. 1991.

12. Булатов М. А. Логические категории и понятия. — К.: Наукова думка, 1982.

13. Бьюкенен Дж. Избранные труды. — М.: Альфа пресс, 1997.

14. Вводный курс по экономической теории / Под ред. Г. П. Журавлевой. — М.: ИНФРА-М. 1997.