Розрив між заробітною платою та вартістю робочої сили. Безперечно, визначення критеріїв бідності, адресна соціальна допомога, допомога у працевлаштуванні і т. ін. можуть поліпшити соціальне становище в Україні, проте кардинального впливу на нього вони не справлятимуть, поки залишатиметься великий розрив між вартістю робочої сили та рівнем оплати праці.

Для встановлення цього розриву будемо виходити з того, що 1990 року існувала певна відповідність між витратами на робочу силу і джерелами її відшкодування. Підставами для такого твердження є динаміка тривалості життя, споживання основних продуктів харчування на душу населення, середня кількість років навчання на одного працюючого, рівень народжуваності та смертності, обсяг заощаджень громадян тощо. За підрахунками спеціалістів, реальна вартість робочої сили в Україні 1990 року становила 5079,9 крб. (у цінах цього року), або 8636 дол. за ПКС (у цінах 1993 р.). 1996 року відшкодовувалась приблизно половина вартості робочої сили — 54,0 %. Основна причина — скорочення частки оплати праці у вартості товарів і послуг та у ВВП. Так, питома вага заробітної плати у випуску товарів і послуг упала з 23,37% у 1990 р. до 13,69% у 1996 р., а частка заробітної плати у ВВП за цей період скоротилась відповідно з 47,3 % до 33,4% . Реальна середньомісячна заробітна плата у 1999 р. становила тільки 34,0—35,8 % від її рівня в 1990 р.2

Відставання заробітної плати і доходів населення від реальної вартості робочої сили спричиняє утворення значної верстви населення, яка не може забезпечити себе фінансово, а відтак не може забезпечити відтворення робочої сили і тим більше— кваліфікованої робочої сили. Чисельність населення України за час переходу до ринку скоротилась уже приблизно на 4 млн осіб і, за підрахунками, 2026 року зменшиться до 42 млн.

Розрив між заробітною платою та витратами на відтворення робочої сили призводить до скорочення таких украй потрібних витрат на робочу силу, як витрати на її виховання, освіту загальну та вищу, на медичну допомогу, забезпечення житлом тощо.

Державна політика в галузі освіти. За радянських часів левова частка цих витрат припадала на державу. У розвинутих ринкових країнах ситуація інша: по-перше, громадяни через систему соціального страхування самі фінансують чималу частку цих витрат, по-друге, певні зобов'язання бере на себе держава і підприємці, по-третє, зарплата враховує потребу в освіті, медичному обслуговуванні тощо.

За дуже великої різниці у ВВІ 1 у розвинутих країнах витрати на освіту в 1970—1980-ті рр. становили до 9 % ВВП, а на початку 90-х рр. у Франції вони дорівнювали 7,1 %, в Японії— 6,3 %, США — 6,1 %. В Україні ж 2000 року на відповідні цілі витрачалось 4,1 %. Різниця в абсолютних витратах на душу населення буде значно більшою. Так, якщо в США відповідні витрати становлять 2057 дол., Франції— 1216 дол., Німеччині— 859 дол., то в Україні — усього 83 дол. Причому витрати на освіту в розвинених країнах увесь час збільшуються: у 60—80-х рр. вони зросли в США у 3 рази, у Німеччині і Японії — у 4 рази, Франції— у 5,5 разів. В Україні, на жаль, відзначається протилежна тенденція. Розрахунки свідчать, що за умов сприятливого економічного розвитку і за виконання конституційних норм безкоштовними в Україні можуть бути 20—25 % освіти і 15—20 % медичного обслуговування. Зрештою ж може трапитись, що практично все державне фінансування буде спрямовано на початкову та середню освіту, що призведе до загрозливої ситуації, коли вища освіта стане доступною тільки для багатої та середньо забезпеченої частки суспільства. Це становитиме близько 10—15 % випускників шкіл проти 38% в Україні у 1997 р., 63%— у США, 67,3 % — у Канаді, 34,7 % — у Франції1.

У стратегічному плані втрата доступу до вищої освіти для переважної частини населення позбавить Україну будь-яких шансів мати перспективи індустріального і тим паче постіндустріального розвитку в XXI ст. За сучасних умов саме якість робочої сили, обумовлена інвестиціями в людський капітал, є вирішальним фактором соціально-економічного розвитку. Зважаючи на це, економічна політика українського уряду має врахувати першочергову потребу в збільшенні державного фінансування освіти, потребу поступового підвищення оплати праці до рівня вартості робочої сили. Найближчими роками бюджетні асигнування на освіту в розрахунку на душу населення слід збільшити принаймні вдвічі. А джерелом покриття таких видатків могли б стати доходи від "виходу на світло" тіньової економіки.

В Україні не ведеться робота з узгодження підготовки випускників вищої школи з потребами економіки у фахівцях. Тому уточнення пропорцій між потребами у спеціалістах і їхньою підготовкою підвищить ефективність використання обмежених бюджетних коштів.

Послуги освіти в сучасному світі перетворюються на експортний товар. Великобританія за рахунок навчання в її вузах іноземних студентів (а це — 8,6 % від їхньої загальної кількості) отримує щорічний дохід у 12 млрд. ф. ст. У США кількість іноземних студентів сягає 30,2 % від загальної їх чисельності. Потенціал України оцінюється у 800 млн. дол. на рік .

Державна політика в галузі освіти має бути націленою передусім на поліпшення якості середньої освіти. Серед інвестицій на освіту найбільшу віддачу дають витрати на середню освіту. Так, Т. Псахаропулос всесвітньо відомий спеціаліст у галузі економіки освіти — наводить такі дані з динаміки інвестицій в освіту. У більшості найбідніших країн соціальний ефект початкової освіти — 23 %, середньої— 15 %, вищої - - 11 %, а в розвинутих країнах показники відповідно такі: 14 %, 10 % і 8 % .

Ці дані прямо відповідають висновкам комісії з продуктивності праці Массачусетського технологічного інституту, в яких стверджується, що "найбільш важливою галуззю довгострокового капіталовкладення є національна система середньої освіти. Без суттєвого підвищення якості викладання в початковій і середніх школах жодні засоби регулювання на макроекономічному рівні або технологічні новинки не зможуть забезпечити зростання продуктивності праці і підвищення життєвого рівня населення.

Порівняльний аналіз ефективності соціальної політики розвинутих ринкових країн, колишніх соціалістичних країн, в тому числі України, показує, що соціальні проблеми потребують постійної уваги, і якогось універсального способу для їх розв'язання не існує, а отже, нашій державі слід шукати якнайоптимальніший спосіб побудови суспільства соціальної спрямованості.

Література

1. Государственное регулирование экономики: Учеб. пособие для вузов / Т. Г. Морозова, Ю. М. Дурдыев, В. Ф. Тихонов и др.; Под ред. проф. Т. Г. Морозовой. — М.: Юнити-Дана, 2001.

2. Губський Б. В.у Лук'яненкоД. Л, Сіделко В. Р. Концептуальні засади розвитку зовнішньоекономічної діяльності України // Стратегія економічного розвитку України: Наук. зб. — Вип. 7. — К.: КНЕУ, 2001.

3. Державне регулювання економіки: Навч. посібник / СМ.Чистов, А. С. Никифоров, Т. Ф. Куценко та ін. — К.: КНЕУ, 2000.

4. Диба М. Проблеми регіональної політики // Маркетинг в Україні.— 2001. — № 4.

5. Економічна політика: Навч. посібник /1. В. Буян, П. Д. Гуменюк, Р. М. Березюк та ін. — Тернопіль: ТАНГ, 1997.

6. Экономическая теория / Под ред. А. И. Добрынина, Л. С. Тара-севича. — 3-е изд. — СПб.: Питер, 2002.

7. Экономическая теория: Учебник. — М.: Инфра-М, 2002.

8. Козловски П. Этика капитализма (с комментарием Дж. Бьюке-нена); Эволюция и общество: Критика социобиологии. — СПб.: Экон. шк., 1996.

9. Конституція України. — К., 1996.

10. Концепція економічної безпеки України.— К.: 1ЕП НАНУ, 1998.

11. Ладюк О.Д. Зовнішньоторговельна політика України у контексті економічної безпеки // Стратегія економічного розвитку України: Наук, зб. — Вип. 7. — К.: КНЕУ, 2001.

12. Мунтіян В. І. Економічна безпека України. — К.: КВ1Ц, 1999.

13. НортД. Институциональные изменения: рамки анализа // Вопросы экономики. — 1997. — № 3.