Структурна політика в перехідній економіці України. Напрями і пріоритети структурної політики в Україні
Провідною ланкою формування майбутньої моделі економіки України є активна та скерована структурна політика. Між тим, визначаючи її магістральні напрями, неможливо абстрагуватися від спадщини, що залишилась нам від Радянського Союзу. Так, глибокі диспропорції народногосподарської структури, які утворились у СРСР, виказали свій руйнівний для економіки характер уже з самого початку переходу до ринкових відносин у всіх країнах СНД. Зокрема, розпад на початку 1990-х pp. споживчого ринку та астрономічне зростання цін в Україні на товари широкого вжитку за умов лібералізації ціноутворення переважно зумовлені слабким розвитком другого підрозділу суспільного виробництва, а концентрація масового безробіття (здебільшого прихованого) в окремих регіонах— відносно низьким рівнем економічної динаміки та вузькою спеціалізацією.
Усе це, як і багато інших глибинних, дестабілізуючих економіку факторів, значною мірою було зумовлено тим, що концепція економічного розвитку СРСР передбачала:
¦ максимальну інтеграцію економіки кожної союзної республіки в загальносоюзний народногосподарський комплекс та постійне збільшення її вкладу в розвиток останнього. Так, відомо, що майже 80 % усього виробництва не мало завершеного технологічного циклу. Образно кажучи, наша економіка була своєрідним "цехом" в єдиному союзному народногосподарському комплексі;
¦ випереджальне нарощування потужностей підприємств групи "А" та військово-промислового комплексу;
¦ повне залучення всіх природних ресурсів до виробництва, що призвело, зокрема в Україні, до майже повного вичерпання запасів нафти, газу, деревини тощо;
¦ "централізовано-донорський" характер розподілу між республіками, економічними регіонами та галузями матеріально-технічних, трудових і фінансових ресурсів.
Оскільки народне господарство У PCP ґрунтувалось на такій концепції розвитку продуктивних сил, то після проголошення незалежності воно залишилося розбалансованим. Усі його галузі і структуроутворювальні елементи (технічний, інвестиційний та ін.) не були узгоджені між собою .
Зрозуміло, що й у перспективі, зі зміцненням координуючих функцій ринкових механізмів, наявні нині диспропорції галузевої структури і територіального розміщення продуктивних сил автоматично не самоліквідуються. Деякий час їхній руйнівний характер навіть посилювався, що ми й спостерігали, практично, протягом усіх 90-х років. Цю тенденцію (про що свідчать і народногосподарські реалії) спричинюють такі фактори:*
крайня нерівномірність технологічних рівнів виробництва, причому найвідсталішими в цьому плані є галузі другого підрозділу, тобто виробництво предметів споживання;*
низька готовність української економіки до відкритості, що потребує повнішого враховування кожним окремим підприємством тенденції світового господарства як щодо рівня цін, так і щодо структури витрат;*
рестриктивна (від лат. гевплсгіо — обмеження) кредитно-грошова і конфіскаційна податкова політика, від якої ми не можемо позбавитись у зв'язку з важким фінансовим становищем країни.
Ці фактори вже зумовили не конкурентоспроможність більшості наших підприємств. Особливо це зачіпає технологічно слаборозвинуті галузі, а також регіони країни, що перебувають у економічній стагнації. Проте така ситуація має місце не лише в країнах СНД; вона спостерігається (з різною глибиною вияву) в Угорщині, Польщі, східній частині Німеччини та інших країнах з перехідною економікою.
Міжнародний досвід свідчить, що навіть у країнах з розвинутою ринковою економікою усунення таких глибоких диспропорцій у структурі народного господарства не відбувається автоматично під дією ринкових механізмів, а потребує коригування з боку держави. Зокрема, після Другої світової війни в країнах Західної Європи таке втручання сформувалось до кінця 60-х років у специфічний напрям державного регулювання — структурну політику. Серед найістотніших її ознак можна назвати довгостроковий характер, а також скерованість на досягнення якісних перетворень економіки в галузевому розрізі та в територіальному розміщенні продуктивних сил.
Безперечно, гострота проблем, що їх породжують диспропорції в народному господарстві нашої країни в період переходу до ринку, наполегливо висуває на передній план (разом із заходами, спрямованими на грошово-фінансову стабілізацію) проблему активної структурної політики. Водночас зрозуміло й те, що за умов становлення ринкової економіки, на відміну від періоду планової адміністративно-командної системи, така політика матиме інші цільові настанови, інструменти здійснення та критерії оцінки її ефективності.
Суть проблеми в тому, що ринкова трансформація економіки — не самоціль, а спосіб подолання нашої технологічної відсталості, структурної перебудови, підвищення добробуту населення. Вивчаючи досвід розвинутих країн, ми бачимо, що 65—75 %усіх інновацій викликають потреби ринку, а безперервний інноваційний процес хоч і здійснюється згідно з імовірнісними (стохастичними) законами, все-таки піддається стратегічному керуванню. Інноваційна стратегія за своєю сутністю— це визначення та реалізація системи конкретних цілеспрямованих заходів сприяння НТП з метою отримання істотних науково-технічних та економічних переваг, у т. ч. і конкурентних. Ключовою ланкою такої стратегії в державі є з'ясування науково-технічних пріоритетів.
Нині навіть США, які свого часу разом з СРСР проводили наукові дослідження практично за всім "фронтом" наукових техніко-технологічних проблем, не в змозі забезпечити весь спектр наукового розроблення відповідних пріоритетів. Тому вони змушені концентрувати ресурси і наукові сили на тих провідних галузях, де сподіваються здобути найбільш вагомі переваги.
На жаль, Уряд України й досі не зміг визначитися з цими вкрай важливими питаннями структурної політики. Так, якщо 1999 року інноваційну діяльність здійснювали 18,1 % промислових підприємств, то 2001 року— уже 16,5 %. Без активізації цих процесів проголошена модель випереджального розвитку економіки — взагалі фікція.
Неможливий інноваційний шлях розвитку України і без суттєвого розширення внутрішнього ринку, збільшення власних нагромаджень за рахунок тих галузей народного господарства, що мають короткий період оборотності капіталу. Як відомо, до таких галузей насамперед належать харчова, переробна та легка промисловість.
Наступний крок після встановлення національних науково-технічних пріоритетів — це розроблення і впровадження в практику господарювання дійової системи стимулів і санкцій, яка дозволяє цілеспрямовано, ефективно й адресно впливати на процес їхньої реалізації, а також на пов'язану з цим систему прийняття рішень. При цьому слід виходити з того, що як порівняти з коротко-чи середньостроковим впливом ринку, інноваційна стратегія має стимулювати реалізацію довгострокової мети — структурну перебудову виробництва на базі високих технологій, зниження його енерго-, матеріало-, фондо- і трудомісткості. А в кінцевому підсумку — це підвищення конкурентоспроможності національного виробництва.
На жаль, не всі задекларовані стратегічні пріоритети в Посланні Президента України "Україна: поступ у XXI століття. Стратегія економічної та соціальної політики на 2000—2004 рр." визначено з урахуванням здобутків (наявних напрацювань) нашої науки. А нерозважливі дії тут можуть спричинити прямі втрати, розпорошення національного наукового потенціалу.
З урахуванням того факту, що в економіці України з 2001 р. накреслились ознаки стабілізації, в основу майбутнього економічного зростання закладено високі темпи — 6—7 % середньорічного збільшення ВВП. Це зумовлено й тим, що лише такі темпи можуть сприяти, по-перше, реалізації нагальних завдань соціальної сфери, по-друге, утвердженню інноваційного шляху розвитку нашої економіки, у т. ч. її структурній перебудові. Інноваційний шлях— це якісно новий для нас процес економічного розвитку, який потребує подолання інноваційної інертності суб'єктів усіх форм господарювання, створення такого економіко-правового механізму, котрий би генерував їхню активну інноваційну поведінку. Нині це — аксіома: сучасне співвідношення сил між державами, їхня конкурентоспроможність характеризується не стільки наявністю в них відповідних природних ресурсів, скільки інноваційними можливостями та вмінням ефективно їх упроваджувати. Це, зокрема, Японія, країни Західної Європи, нові індустріальні країни ("азіатські тигри"), з одного боку, а з другого— країни Африки Латинської Америки, і більшість країн СНД. Так, перші володіють досить обмеженими природними ресурсами, але ефективно використовують науково-технічний потенціал; другі, навпаки, мають багаті запаси природних ресурсів, але суттєво відстають у використанні НТП. Це не лише гальмує їхній економічний розвиток, а й "консервує" неможливість подолати економічну відсталість.
Розробляючи й здійснюючи структурну політику, слід виходити насамперед з того, щоб функціонально структура народного господарства України відповідала параметрам і вимогам незалежної держави. При цьому вона має забезпечувати:*
раціональне використання національних ресурсів;*
розширене відтворення суспільного виробництва та піднесення його ефективності;*
невпинне підвищення життєвого рівня населення.
Разом з тим сучасна концепція розвитку народного господарства України має враховувати соціально-економічну, демографічну та екологічну ситуацію і передбачати вдосконалення не тільки функціонально-галузевої, а й територіальної та інституціональної структури народного господарства .
Беручи до уваги перехідний характер нашої економіки, важливо оцінити реальну можливість прямого державного втручання в економіку за допомогою проведення відповідної структурної політики. Як свідчать факти, практичне здійснення такої політики завжди викликає критичні зауваження. Але тут треба зважати на такі обставини. З одного боку, незначний і віддалений у часі ефект застосування непрямих інструментів (методів) впливу на структуру викликатиме критику й вимоги перейти до прямого втручання. З другого боку, пряме втручання держави в окремі сфери господарювання може дезорганізувати й без того слабкі ринкові імпульси, що своєю чергою потребуватиме дальшого розширення сфер, які перебувають під прямим керуванням держави.
Водночас добре відомо і про обмеженість впливу законів ринку на глибокі перетворення в структурі виробництва, що зумовлено низкою причин. По-перше, від надходження сигналу про зміну суспільних нестатків у даному продукті і до початку реальних зрушень у виробництві спливає досить багато часу. По-друге, будь-яка структурна перебудова потребує
