Де саме пролягатиме межа, що зупинить прагнення держави до централізованого визначення економічної структури, наразі сказати важко через перехідний характер нашої економіки. Але те, що така межа має бути встановлена, не підлягає сумніву.

Своєрідність сучасної трансформації адміністративно-командної системи в ринкову в тому, що ми ввійшли в тривалу смугу соціально-політичної й економічної нестабільності. Ось чому програми економічної перебудови не можуть мати як "звужений горизонт"— 1,5—2 роки, так і невизначено тривалий термін дії, за завершення якого є надія реалізувати сконструйовану в кабінетах влади модель чи програму.

Стосовно структурної політики нашої держави правомірно виокремити такі її пріоритети.

1. Використання всіх наявних інструментів державного підприємництва для ліквідації диспропорцій у народному господарстві (розриву в розвитку І та II підрозділів, промисловості та сільського господарства), налагодження належної виробничої та соціальної інфраструктури, усування наслідків екологічних катастроф.

2. Інтенсивна підтримка конкурентоспроможних на світовому ринку галузей і виробництв з метою зміни міжнародної спеціалізації народного господарства. Здійснення державою комплексу заходів щодо створення прозорих конкурентних взаємовідносин між учасниками ринку, підтримки виробників високоякісної продукції, стимулювання виробничої кооперації та інших зрушень інституціонального плану.

3. Пом'якшення тиску на сектори економіки, де ринкові відносини впроваджуються більш-менш динамічно (торгівля, сфера послуг, а в перспективі — виробництво й переробка сільськогосподарської сировини). Тут, як показує міжнародний досвід, достатньо створення загальних сприятливих умов Для прискореного зростання за допомогою податкових пільг і уникнення селективної підтримки окремих видів виробництв.

4. Незважаючи на брак достовірних даних, які б підтверджували дієвість надання субсидій окремим регіонам, позбавитися їх у недалекій перспективі ми не зможемо, хоч у країнах з розвинутою ринковою економікою субсидії мають в основному соціальний характер.

Зрозуміло, що застосування субсидій як інструменту структурної політики поставить перед нашим суспільством питання про пошук способів підвищення їх результативності. Процес структурного зламу економіки України під дією ринкових сил загострює соціальні проблеми (особливо якщо він (процес) некерований). А це значить, що структурна перебудова із самого початку має підпорядковуватися своїй головній меті — підвищенню якості життя народу.

Між тим орієнтована на прискорення структурних перетворень соціальна політика не може обмежуватись підтримкою тільки "периферійних" верств суспільства. В її основі має лежати глобальна мета— формування працівника нового типу, здатного реалізувати себе в житті. А це, безсумнівно, потребує створення сучасної системи освіти, виховання, професійної підготовки і перепідготовки кадрів, охорони здоров'я тощо.

Але в жодному згаданому напрямі в Україні за останнє десятиліття конструктивних зрушень не відбулося. А тому, на наш погляд, усе ж таки держава має стати головним рушієм трансформаційного процесу на основі посилення її створювально-регулю-вальної ролі (що обґрунтував ще в середині 90-х рр. академік HAH України 1.1. Лукінов). Це потрібно, тому що за сучасних умов в Україні акцент на ринковий механізм і "свідомість" суб'єктів господарювання (за браком дійової конкуренції та за ефемерності державного регулювання) не дає змоги належно розв'язувати проблеми структурного характеру.

Сьогодні ні в кого не викликає сумніву, що слід якнайшвидше перестати бути заручниками старих технологій і передовсім тих, які насаджені минулою "ідеологією" пріоритетного розвитку важкої промисловості. Остання потворно гіпертрофована на Донеччині, Луганщині, Дніпропетровщині та в Запорізькій області. Настав час не тільки реструктуризувати більшість галузей цих регіонів, переозброїти й осучаснити їхній виробничий потенціал, а й гуманізувати більшість виробництв за рахунок новітніх технологій.

Стосовно Донбасу взагалі незрозуміло, чому всі зациклилися на одному лише вугіллі і майбутнє цього багатого мінеральними ресурсами регіону розглядають тільки через призму кам'яновугільної промисловості? Адже одна тонна вугілля на світовому ринку коштує 20—30 дол. (а в Донбасі її собівартість 150— 200 дол.), а, наприклад, тонна кухонної солі — 20—50 дол., каоліну— 100, плавикового шпату — 200 дол., яких у цьому регіоні величезні поклади (Урядовий кур'єр.— 1999.— 17 груд.). Фактично, у регіоні є всі умови для відродження економіки як на фунті новітніх технологій, так і більш раціонального освоєння природних ресурсів.

Отже, наші реалії переконують, що нова концепція розвитку народного господарства й удосконалення функціонування його галузевої та регіональної структури включає цілий комплекс напрямів і заходів здійснення структурної політики, серед яких можна виокремити такі:

¦ переорієнтація народногосподарського комплексу з домінування ресурсо-, фондо- та енергомістких галузей на розвиток на-укомістких та высокотехнологичних галузей промисловості. Так, нині питання енергозабезпеченості нашої економіки є одним з найскладніших. За підрахунками спеціалістів, у першій половині 90-х років майже 85—90 % загального обсягу спаду виробництва було пов'язано з проблемами енергозабезпеченості як промисловості, так і сільського господарства. Суттєвих зрушень у цьому напрямі не відбулось і на початку нового століття;

¦ структуризація народногосподарського комплексу та його переорієнтація на пріоритетний розвиток середнього, точного, транспортного і сільськогосподарського машинобудування , електротехнічної та електронної промисловості. Вивести зі стану стагнації машинобудування, в якому було зайнято понад 40 % працюючих,— життєво важлива проблема. Це дасть змогу створити нові робочі місця, ліквідувати ті негативні соціальні процеси, що їх породжує масове безробіття;

¦ кооперування, комбінування та інтегрування виробництв з метою найбільш плідного використання наявних потужностей підприємств, а особливо оновлення їхніх виробничих фондів. Ситуація у цій сфері наближається до критичної межі. Якщо 1995 року коефіцієнт оновлення основних фондів у цілому за народним господарством становив 5,9 %, то 2000 року — 2,4 %. А ступінь їх зношення в промисловості зріс за цей період з 43,6 % до 50,1 %. На вістрі НТП — створення виробничо-територіальних комплексів із замкнутим маловідходним і безвідходним виробництвом та розроблення нових композитних матеріалів із заданими властивостями ;*

удосконалення загальногосподарських та регіональних пропорцій між економічними районами, регулювання рівнів їх економічного і соціального розвитку. Так, низка областей промислових регіонів (Дніпропетровська, Донецька, Запорізька, Луганська, Харківська) перенасичені галузями важкої індустрії та підприємствами військово-промислового комплексу. У структурі промислового виробництва країни згадані області разом з м. Києвом дають близько 50 % національного доходу, у них зайнято майже 60 % основних виробничих фондів;

¦ модернізація транспортної системи та оптимізація взаємодії залізничного, автомобільного, морського, повітряного і трубопровідного транспорту, а також формування розвинутого агропромислового комплексу і високо інтенсивного сільського господарства;

¦ створення загальнонаціональної інформаційно-комп 'ютерної системи для оперативного керування народногосподарським комплексом, а також для створення можливості масового свідомого включення в ринкову ситуацію всіх суб'єктів товарно-грошових відносин;*

максимальне використання переваг світового поділу праці та сприятливого географічного положення України. Тут важливо усунути диспропорції між частками внутрішнього і зовнішнього споживання у структурі ВВП, що склалися за попередні роки. Так, за даними Держкомстату України, частка внутрішнього ринку зменшилася з 74 % до ВВП 1993 року до 40 % — 2000 р. Зокрема, 2000 року на експорт продукції чорної металургії припадало 84 %, хімічної— 90 %, деревообробної— 75 %. А це ознаки надто високої залежності української економіки від зовнішньоекономічної кон'юнктури, що знижує її функціональну стійкість і надійність.

З іншого боку, сьогодні на нашому ринку, як і в 1990-ті рр., панують імпортні товари. Пропорція тут така: українські вироби становлять п'яту частину, решта— іноземні . Навіть нефахівцеві зрозуміло, ідо, входячи в ринкову економіку, ми її премудростей не навчались і не розуміємось на них і тепер.

У контексті викладеного можна висновувати: нагальна потреба в структурній перебудові робить Україну державою з високим потенційним попитом на інвестиції як внутрішньодержавні, так і зарубіжні.

Очевидно, що розв'язання проблеми інвестицій в Україні назріло давно, адже інвестиційний процес у державі в першій половині 90-х років поступово згасав. Не "розгорівся" він і в їх другій половині. При цьому абсолютна більшість комерційних банків довгострокові кредити майже не надавала. Так, 1996 року частка довгострокових кредитів у загальному "кредитному портфелі" більше ніж двохсот комерційних банків становила лише 11 %. З них понад половину всіх довгострокових кредитів надавав Промінвестбанк2. В Україні діє багато "карликових", так званих кишенькових банків, які розпорошують фінансові ресурси і дбають тільки про власні корпоративні інтереси. Наприкінці 90-х рр.

проти 1990 р. обсяги інвестицій у народне господарство України, за підрахунками академіка НАНУ М. Чумаченка, зменшились у чотири рази, а в Донбасі — уп'ятеро .

Зрозуміло, що в країну, де в розвиток виробництва практично не вкладає кошти вітчизняний інвестор, не піде й іноземний. Залучення таких інвестицій має проводитися з урахуванням мети й завдань державних програм структурної перебудови економіки, цільових програм галузевого та міжгалузевого розвитку, конверсії та розвитку експортного потенціалу тощо.

За оцінками експертів, загальний обсяг бажаних іноземних інвестицій в економіку України мав би становити понад 40 млрд. американських доларів. Так, для розвитку лише базових галузей промисловості потрібні дуже великі обсяги іноземного інвестування, зокрема, для металургії — 7 млрд. дол.; машинобудування — 5,1; транспорту — 3,7; хімії і нафтохімії — 3,3 млрд. дол.

Проте