Але останнім часом є деякі підстави казати про те, що сигнали до іноземних інвесторів уже доходять. Так, у першому півріччі 2002 р. іноземні інвестиції в економіку України, за даними РИА "Новости", зросли на 6,2% (15,7% відповідного періоду 2001 р.), або на 275,8 млн. дол., і становили 4 млрд. 754,2 млн. дол. за час незалежності нашої країни. Зрушення — очевидні. Але питання про те, багато це чи мало для 48-мільйонної країни за дванадцять років її незалежності, не слід навіть і ставити. Ще на початку ринкової трансформації (яка вилилась у квазітрансформацію) експерти оцінювали, що Україні для стійкого розвитку щороку потрібно 4 млрд. дол. іноземних інвестицій, тобто за відповідний період бажано було б їх мати близько 50 млрд. доларів (див.: День. — 2002. — 21 серп. — С. 1). Але отримали ми їх за роки незалежності в десять разів менше.

Разом з цим постає питання, а чи є в країні щось варте інвестування і кредитування іноземцями? У даному аспекті можна навести такий приклад: більше ніж 70 інноваційних та інвестиційних проектів (на загальну суму понад 9 млрд. гри) нині зареєстровано в рамках діяльності українських технопарків , чия діяльність помітно активізувалась після реалізації положень Закону України "Про інвестиційну діяльність".

Нині важливе значення має встановлення пільгового режиму господарської та інвестиційної діяльності для окремих проектів, які реалізуються із залученням іноземних інвесторів. Розв'язання цілої низки цих питань передбачено Законом України "Про режим іноземного інвестування".

Для залучення внутрішніх і зовнішніх кредитних ресурсів та інвестицій для розвитку пріоритетних галузей і забезпечення реалізації державної політики у цій сфері 1995 року Указом Президента було створено Українську державну кредитно-інвестиційну компанію. Але проблема й досі залишається актуальною: чому немає стратегічного інвестування? А тому, що бракує відповідного правового поля (немає ані належних законів, ані перспективної та цілісної економічної політики взагалі). Протягом останніх років половина кредитних ресурсів держави спрямовувалася на поповнення бюджету, тобто "проїдалася", замість комерційного кредитування для дальшого розвитку виробництва і структурної перебудови народного господарства.

Тезу про створення конкурентного поля в банківській справі за рахунок штучного розпорошення фінансових ресурсів вигадали доморощені ідеологи квазіринку (не без допомоги західних радників), котрі ідею переходу до ринку перетворили на самоціль. Домогтися структурної перебудови економіки можна тільки концентрацією капіталу, про що свідчить і практика цивілізованих країн. Розробляючи структурну політику (як серцевину економічної політики взагалі), слід широко послуговуватися світовим досвідом господарювання, досягненнями НІЛ, науковим прогнозуванням. А структурна політика, орієнтована тільки на поточний момент, приречена на провал.

Отже, сутність викладеного дає підстави твердити, що як на стадії ринкових трансформацій, так і в процесі формування майбутньої моделі після кризової економіки визначальним елементом є активна структурна політика. Останніми роками уряд України спільно з відповідними науковими установами опрацював кілька проектів структурної перебудови. Але, як зазначив Президент

України Л. Кучма, жоден з них не може претендувати на необхідну завершеність, стати програмою реальних перетворень. По-перше, це пов'язано зі складністю та багатоаспектністю даної проблеми. По-друге, структурні зрушення в економіці мають спиратись на міцну й розгалужену національну фінансово-економічну базу та всебічно науково обґрунтовуватися.

У Програмі "Україна 2010" змінено концептуальні підходи до ідеології розроблення й реалізації структурної політики за умов обмежених фінансових можливостей держави. Зроблено спробу опрацювати функціональний підхід до структурної перебудови через призму узгодження виважених економ і ко-технологічних рішень і пошук потрібних для їхнього забезпечення внутрішніх інвестиційних ресурсів.

Так, Про грама "Україна 2010" передбачає поетапне розв'язання даної проблеми. Зокрема, на першому етапі (1999—2000 роки) інвестиційною базою прогресивних структурних зрушень мали б стати: здійснення радикальної податкової реформи; зміцнення банківської системи та кредитної ставки (відсотка); впровадження прогресивної амортизаційної політики; створення сприятливих умов для малого і середнього бізнесу, у тому числі проведення масштабної грошової приватизації та ін.

Слід погодитись із загальною концептуальною політикою як для першого, так і для другого етапу (2001—2005 роки), де пріоритетними інноваційними донорами структурних трансформацій економіки України визначені галузі зі швидкою оборотністю капіталу. На третьому етапі (2006—2010 роки) передбачається суттєве зростання інвестиційного потенціалу. Це дасть можливість уносити відповідні корективи і в структурну політику — переставити, за словами Президента, основні акценти з галузей швидкої оборотності капіталу на високотехнологічні сфери.

Але, на наш погляд, лінійного (прямого) зв'язку між структурною та інноваційною політикою в цьому державному документі не проглядається. Тому можливість реалізації економічно логічних намірів структурних трансформацій (для нашої ситуації) викликає сумнів, оскільки економічні реалії сьогодення свідчать, що підґрунтя для їх реалізації досить хиткі.

І насамкінець ще раз наголосимо: головна мета структурної політики— це формування збалансованого соціально орієнтованого вітчизняного господарського комплексу на базі раціональної багатовекторної його структурної перебудови (галузевих, регіональних та інституціональних зрушень). Зміни ж, які вносились свого часу в цей процес, були половинчастими, не комплексними, слабо обміркованими. Тому вкрай важливо дуже серйозно переосмислити рівень і тенденції структурних зрушень в економіці через призму конструктивності структурної політики в Україні.

Література

1. Павловський М. Суспільство та економіка перехідного періоду.— К.: Техніка, 1997.

2. Пал ЛесліА. Аналіз державної політики / Пер. з англ. І. Дзюби. — К.: Основи, 1999.

3. Панасюк Б. Я. Прогнозування та регулювання розвитку економіки. — К.: Поліграфкнига, 1998.

4. Пахомов Ю. Н., Крымский С. Б., Павленко Ю. В. Пути и перепутья современной цивилизации. — К.: Междунар. деловой центр, 1998.

5. Розпутенко І. Пріоритетні напрями економічної політики України.—К.: АДУ, 2000.

6. Сажина М. А. Научные основы экономической политики государства: Учеб. пособие. — М.: НОРМА, 2001.

7. СаксДж. Микроэкономика. Глобальный подход. — М., 1995.

8. Социальное рыночное хозяйство. Теория и этика экономического порядка в России и Германии. —СПб.: Экон. шк.., 1999.

9. Суперечності реформ. — К., 2001.

10. Трансформація моделі економіки України (ідеологія, протиріччя, перспективи). Інститут економічного прогнозування; орієнтованої економіки в Україні // Економіка України. —2000. —№ 1, 2.

11. Україна і світове господарство: взаємодія на межі тисячоліть: Навч. посібник / А. С. Філіпенко, В. С. Будкін, А. С. Гальчинський та ін. —К.: Либідь, 2002.

12. Управление региональной экономикой / Под ред. Г.В.Гутмана. — М.: Финансы и статистика, 2001.

13. Уткин А. И. Глобализация: процесс и осмысление. — М.: Логос 2001.

14. Ходов Л. Г. Основы государственной экономической политики: Учебник. — М.: БЕК, 1997.