Структурна політика в перехідній економіці України. Структурні зрушення в економіці Складові структурної політики

Сучасна розвинута економічна система є своєрідним продуктом невпинно зростаючих масштабів суспільного поділу праці та поглиблення спеціалізації різних галузей і видів людської діяльності. "В економіці сучасних суспільств, — пише П. Самуельсон, — цей процес (спеціалізації і поділу праці. — авт.) доведений до певної межі. Але вчений не пояснює, чим це обумовлено, хоч і підкреслює його прогресивність. Услід за А. Смітом він визнає, що спеціалізація і поділ праці обмежені розмірами ринку, тобто тим обсягом товарів чи послуг, який може бути реалізований.

Зрозуміло, що ефективне функціонування економіки час від часу має супроводжуватись її структурною перебудовою. Для цього потрібні цілеспрямовані дії держави на макро і на мікро рівні.

Історичний досвід еволюції економічних систем свідчить, що її загальними закономірностями є зміна "конкретно-традиційних" пропорцій народного господарства, оновлення його елементів, а також посилення динамізму суспільного виробництва та результатів останнього.

Різноманітність і особливості структурних зрушень у певній країні визначаються такими чинниками: по-перше, конкретними формами реалізації універсальних принципів функціонування відповідного типу економіки (традиційна, ринкова, командна, змішана, котрі по-різному відповідають на основні питання економіки); по-друге, специфічними для кожної країни умовами і формами становлення й розвитку народного господарства; по третє, етапом, на якому перебуває країна, здійснюючи структурну політику, зокрема ступенем завершеності технологічної перебудови.

Слід зазначити, що багато процесів структурних змін в економіці, які відбуваються під впливом НТР, є загальними для різних країн незалежно від їхніх панівних соціально-економічних систем. Серед цих структурних зрушень в економіці на сучасному етапі НТР виокремимо таке.

1. Нині відбувається динамічний процес формування групи галузей, які забезпечують НТР і мають відносно високі темпи зростання. Як відомо, до них належать хімічна і нафтохімічна промисловість, атомна енергетика, електроніка і радіотехнічна промисловість, біотехнології, виробництво чистих матеріалів та матеріалів підвищеної і наперед даної якості, мікропроцесорів і ЕОМ, засобів зв'язку, приладів контролю та управління тощо. Саме ця група галузей і виробництв, темпи їхнього зростання визначають масштаби НТР, динаміку ефективності виробництва і відповідність параметрів виготовленої продукції потребам суспільства.

2. Змінюється співвідношення між добувними і переробними галузями на користь останніх. Така тенденція за умов НТР є вирішальною, оскільки дає змогу знизити темпи зростання добувних галузей на користь кінцевому суспільному продукту. Цьому сприяє поява безвідходних технологій, комплексної переробки сировини, енергоощадних технологій тощо.

3. Спостерігаються зрушення внутрішньогалузевих пропорцій. Це відбивається у зростанні питомої ваги фінішних стадій і операцій (різних видів збагачення та облагороджування сировини і матеріалів), що сприяє підвищенню якості продукції.

4. Динамічно розвивається інфраструктура суспільного виробництва, сфера виробничих і побутових послуг— транспорт, зв'язок, енергетика, інформаційне обслуговування народного господарства. Суттєво зростає роль науки і наукового обслуговування.

5. Як відомо, однією з найважливіших структурних проблем завжди було і є співвідношення між двома підрозділами суспільного виробництва — виробництвом засобів виробництва і виробництвом предметів споживання. НТР модифікує дію закономірності переважного зростання засобів виробництва. фондо і матеріалоощадні варіанти економічного зростання дають змогу обійтися без форсованого, як це було раніше, збільшення частки так званого 1 підрозділу.

6. Найдинамічнішим сектором економіки за сучасних умов стає сфера послуг. Нині у цій сфері виробляється дедалі більша частка ВВП і зосереджується все більша кількість працівників. Як свідчить практика промислово розвинених країн, саме у сфері послуг зайнято понад 70 % трудових ресурсів.

НТР зумовлює різке скорочення питомої ваги первинної сфери, а потім, хоч і значно повільніше, вторинної за динамічного розширення третинної сфери1.

Новим явищем за умов НТР є масове виникнення і розвиток інтегральних економічних інституцій (господарських структур), які об'єднують науку, виробництво, сферу обслуговування. Ідеться про комплексні науково-виробничі об'єднання, великі інженерні фірми тощо.

Разом із цією тенденцією чітко простежується інша — зростання кількості й питомої ваги в загальному обсязі виробництва середніх і малих підприємств, що характерне для всіх розвинутих країн. Генеруються вони за умов НТР процесом розвитку так званих децентралізуючих технологій.

У науковій літературі трапляються спроби протиставити ці дві тенденції, але тут, на наш погляд, треба виходити з економічної доцільності співіснування й співвідношення великого і малого виробництва. Адже кожне з них виконує в народному господарстві свої специфічні функції.

Загальновизнано, що мале підприємництво є одним із дійових важелів розв'язання багатьох економічних та соціальних завдань. Зокрема, воно сприяє структурній перебудові економіки, зміцненню економічної бази регіонів. Тому малий бізнес у країнах з розвинутою ринковою економікою посідає вагоме місце в економічній політиці держави. У світовій господарській практиці малі й середні підприємства є роботодавцями майже для 50—60 % працездатного населення. А обсяги виробництва у цій сфері в різних країнах становлять від третини до двох третин валового національного продукту.

За даними Мінстату України, сектор малого підприємництва у нас поки що невеликий. Він охоплює менше 10 % населення, зайнятого в суспільному виробництві країни. Тому вітчизняне мале підприємництво потребує цілеспрямованої державної підтримки й реалізації системи взаємозв'язаних заходів щодо забезпечення сприятливих правових і організаційно-економічних умов для його становлення та ефективного розвитку. У контексті загально абстрактного аналізу структурних зрушень у сучасній економіці — це, як бачимо, удосконалення не тільки галузевої структури, а й регіональної та інституціональної, тобто це багатовекторний процес. Безперечно, він має перманентно опосередковуватися конструктивними діями держави— її структурною політикою, котра також— складна й багатоаспектна проблема як з погляду теорії, так і практичної реалізації.

У своїй сутнісній основі економічна політика зводиться до керування (у широкому розумінні) ресурсами, насамперед матеріальними й фінансовими, та характеризується їхнім взаємозв'язаним рухом у межах макроекономічного відтворювального процесу . Треба мати на увазі, що раціональне здійснення цієї політики передбачає наявність відповідних соціально-економічних відносин, які дають змогу ефективно використовувати ресурси, оскільки в таких відносинах відбувається їхній рух. Про це, до речі, свідчить і практика розвинутих країн.

Головними завданнями структурної політики держави є подолання диспропорцій, що виникають між окремими сферами, галузями економіки країни, а також регіонами та інституціями, і формування на цій основі збалансованої структури національного господарства. Згідно з цим структурну політику слід розглядати, як уже зазначалося, у галузевому, регіональному та інституціональному аспектах (зрізах).

Галузевий зріз структурної політики охоплює цілі, важелі й засоби впливу держави на процес формування пропорцій, які характеризують раціоналізацію галузевої структури економіки. Головними завданнями галузевих структурних зрушень є:*

розроблення структурно-галузевої стратегії розвитку економіки країни, аналіз місця і ролі провідних галузей у її структурі;*

обґрунтування пріоритетів у розвитку окремих галузей народного господарства;*

вияв проблем розвитку та розміщення великих багатогалузевих комплексів;*

проведення заходів з підтримки державою НТП в окремих галузях економіки;*

комплексний розвиток регіонів країни.

Галузева структура економіки характеризується питомою вагою окремих галузей у створенні ВВП. Досить рельєфно структурно-галузеві пропорції та економічний стан країни окреслює й галузева структура її промисловості, що можна проілюструвати на прикладі України.

Відомо, що економіка незалежної України успадкувала далеко не раціональну структуру промислового виробництва, яка сформувалась за часів її перебування в єдиному народногосподарському комплексі СРСР. За період економічної кризи 90-х років ці деформації ще більше поглибились і досягли майже критичної межі (див. табл. 4). Тепер слід невідкладно позбавитися цих вад, що є одним з першочергових завдань.

Таблиця 4

ГАЛУЗЕВА СТРУКТУРА ПРОМИСЛОВОГО ВИРОБНИЦТВА В УКРАЇНІ, %

Зазначимо, що незважаючи на деяке зростання випуску продукції у 2000 р., загальна тенденція погіршання структури не змінилася. Передовсім це стосується машинобудування, частка якого з 1990 р. до 2000 р. зменшилась майже у 2,4 раза; суттєво зросла й без того велика частка чорної металургії: у 2000 р. вона досягла 27,4% проти 11 % 1990 р. Тривало зростання сукупної частки сировинних та енергомістких галузей у структурі промислового виробництва. Так, 2000 року ця частка наблизилась до 3/5 (58 %), що вже стає загрозливим для економічної безпеки країни. Водночас питома вага галузей легкої та харчової промисловості зменшилась за ці 10 років з 29,4 % до 19 %.

Регіональна складова структурної політики — комплекс різних заходів (законодавчих, адміністративних, економічних), здійснюваних як центральними, так і місцевими органами влади. Мета цих заходів— усунення диспропорцій у соціально-економічному розвитку, більш повне використання потенціалу регіонів, сприяння розвитку депресивних районів країни. Виокремлення регіонального аспекту в структурній політиці зумовлено об'єктивною нерівномірністю в розміщенні природних ресурсів, продуктивних сил і населення, а також потребою забезпечення прийнятного рівня і якості життя в кожному регіоні країни.

Інституціональний підхід (складова) у структурній політиці виходить з того концептуального положення, що важливо не просто регулювати економічні процеси на різних рівнях (макроекономічному, міжгалузевому, виробничому тощо), а змінювати картину економічного розвитку.

Притаманна, наприклад, сучасним українським реаліям інституціональна структура (традиції, звички, норми поведінки, у тому числі й економічні інститути — приватна власність, конкуренція, вигода і т. ін., а також їх закріплення у вигляді законів, організацій, установ ринкової інфраструктури тощо) увійшла в