Сутність, принципи і складові економічної політики.

Економічні функції держави реалізуються через її економічну політику. Що ж маємо розуміти стосовно останньої з погляду її предмета?

Тут треба зауважити, що це не просто дидактично-пізнавальна проблема, а важлива складова реальних надбудовних відносин, які відіграють вирішальну роль у процесі раціоналізації механізму функціонування будь-якої економічної системи.

У літературі, практично починаючи з праць Дж. М. Кейнса, у визначенні предмета економічної політики домінує її ототожнення з державним регулюванням. Так, Кейнс уважав, що оскільки економіка не може діяти самостійно, то економічна політика, яка виражає "загальну волю", — це державне регулювання.

Як сукупність державних заходів впливу на економічні процеси тлумачив економічну політику і В. Ойкен. Фактично аналогічне розуміння її змісту знайдемо й у сучасному англійському словнику: "Економічна політика — це дії держави відносно економіки. Домінантною метою є оптимум добробуту, виражений у кількісних макро показниках, досягнутий за даних конкретних умов" . Такої самої позиції трактування економічної політики додержуються Ентоні Б. Аткінсон і Джозеф Е. Стигліц", Джеффрі Сакс , а також автори російського навчального посібника "Економічна політика", які, зокрема, узагальнюючи визначення згаданих авторів, пишуть: "...економічна політика, або державне регулювання економіки, покликана, можливо, виражати сукупну волю суспільства, вона конкретно втілюється в рішеннях і діях уряду, може коригувати економічні процеси" .

На наш погляд, останнє тлумачення поняття "економічна політика" не є коректним не тільки за формою, а й за методологічним розумінням, оскільки дана категорія визначається не через її сутність, а через спробу описати її зміст. А це, як свого часу писав В. І. Ленін, — "безплідна спроба".

У навчальній літературі державне регулювання економіки трактується як безпосередній вплив держави на функціонування суб'єктів господарювання і ринкову кон'юнктуру для забезпечення нормальних умов дії ринкового механізму. Проте не викликає сумнівів те, що державне регулювання економіки — не що інше, як один зі складників економічної політики.

За об'єктами впливу його розглядають як діяльність щодо регулювання трьох взаємозв'язаних частин відтворювального процесу: регулювання ресурсів; регулювання виробництва, регулювання фінансів .

Зміст державного регулювання економіки визначається цілями, які стоять перед державними органами, а також засобами та інструментами, якими розпоряджається держава, здійснюючи економічну політику. За умов ринкових відносин державне регулювання економіки передбачає:*

інформування суб'єктів ринку про стан економіки країни і перспективи її розвитку;*

обґрунтування важливих положень економічної політики, яку мають намір провадити державні органи влади на даному етапі розвитку економіки;*

заходи щодо розвитку державного сектору економіки — одного з важливих інструментів впливу держави на економічні процеси в країні .

Зауважимо, що в контексті поставленої нами науково-дидактичної мети щодо визначення предмета та сутності економічної політики (як науки і навчальної дисципліни) концептуально важливо враховувати, що економічна наука включає два компоненти — позитивний і нормативний. Завданням першого є пошук відповіді на питання "що відбувається?" та пояснення ситуації, яка склалася в економіці; він служить базою для наукового прогнозування. Нормативний компонент характеризує процес дослідження проблеми в іпостасі "як має бути?" і, відповідно, сприяє виправленню ситуації завдяки розробленню "рецептів", серед яких домінують правові. Прочитавши тему до кінця, ви зможете пересвідчитися, що органічне поєднання в реальній практиці цих двох компонентів характерне для предмета економічної політики. На наш погляд, саме таке розуміння її предмета і відрізняє дану науку (як і навчальну дисципліну) від навчального курсу "Державне регулювання економіки", оскільки в останньому явно домінує нормативний підхід.

Отже, концептуальні відмінності в підходах до визначення предмета економічної політики і предмета державного регулювання економіки обумовлюються питомою вагою в них позитивного і нормативного компонентів.

З огляду на викладене ми переконуємося, що методологічно слушним може бути таке визначення сутності економічної політики: це концентрована, науково обґрунтована діяльність держави щодо цілеспрямованого керування функціональним розвитком економіки на макро і мікро рівні з метою забезпечення загального добробуту в країні.

Уважаємо, є підстави стверджувати виходячи з запропонованої дефініції сутності економічної політики, що у змістовному контексті відносно складових економічної теорії вона є близькою до політекономії, яка комплексно вивчає систему та механізм функціонування найзагальніших економічних законів у органічному зв'язку із соціально-політичними процесами та явищами.

Економічну політику формують певні суспільні суб'єкти, які залежно від ролі в цьому процесі поділяються на дві групи: перша — носії економічної політики; друга — носії впливу на економічну політику. До першої групи належать ті суб'єкти, чиї повноваження закріплені законом. Узгоджувальним суб'єктом цієї групи, як уже було зазначено, є держава в особі найвищих органів влади — уряду та парламенту (в Україні — Верховної Ради). Тут багато залежить і від особистості першої особи виконавчої влади, її державного мислення, компетентності, несхибності та рішучості в діях.

Група носіїв впливу на економічну політику не бере безпосередньої участі в її розробленні, але може суттєво впливати на цей процес. До цієї групи належать партії та політичні рухи, профспілки, громадські організації, засоби масової інформації тощо. Домагаючись задоволення своїх інтересів, вони "тиснуть" на органи законодавчої та виконавчої влади.

Особливу роль виконує народ, який обирає депутатів різних рівнів та президентів своїх країн, оскільки саме від виборців залежить, кому буде надано перевагу. А такими стануть ті кандидати, які, на думку населення, зможуть задовольнити його потреби.

В організаційному аспекті економічна політика виступає в органічній єдності двох складників — юридичних законів і економічних програм. Вони доповнюють один одного своїми методами керування та регулювання тих чи тих елементів економіки як єдиного соціально-економічного комплексу. На цьому ґрунті формується економічна політика як єдине ціле, що забезпечується добором цілей та інструментів їх досягнення.

Економічна політика, як і будь-яка політика, — це цілі й завдання, які ставлять соціальні суб'єкти виходячи зі своїх інтересів, а також інструменти, за допомогою яких ці цілі досягаються. Характер та зміст цілей (про що ви дізнаєтеся з дальшого матеріалу) залежить від об'єктивних факторів. При цьому для кожного конкретного періоду цілі визначаються проблемами, які виникли і які конче потрібно розв'язати. ЦІ проблеми бувають неоднаковими за своєю складністю і термінами їх розв'язання. Залежно від цього цілі поділяються на глобальні, основні та поточні.

До глобальних належать цілі, які віддзеркалюють найважливіші завдання суспільства, характеризують Його економічний і політичний устрій та спрямовані на правове забезпечення життєдіяльності людей. До таких цілей слід віднести: забезпечення добробуту, економічної свободи, соціальної справедливості тощо, а їх розв'язання розраховане на тривалу перспективу.

Цілі, на базі яких розв'язують цілий комплекс проблем, називають основними. Вони є підвалинами поступового розв'язання глобальних цілей; їх можна конкретно сформулювати і розрахувати на коротшу перспективу (5—7—10 років). Наприклад, темпи щорічного економічного зростання протягом певного періоду.

Поточні цілі передбачають удосконалення якогось одного боку економічного процесу і потребують оперативного реагування (приміром підвищення заробітної плати, пенсій тощо).

Слід мати на увазі й те, що цілі можуть не тільки доповнювати одна одну, а й протидіяти і навіть суперечити одна одній. Наприклад, забезпечення повної зайнятості зменшує рівень безробіття, але ліквідація останнього може призвести до зниження зарплати, продуктивності праці та ін. Отож, ціль не варто абсолютизувати, а потрібно зупинятися на тій межі, за якою вона (ціль) починає породжувати негативні наслідки.

Водночас потрібно розробляти й інструменти, за допомогою яких досягаються цілі. Цей процес є надзвичайно важливим в економічній політиці.

За характером і масштабами впливу на ціль інструменти поділяються на сукупні й окремі, прямої та опосередкованої дії (адміністративні та економічні).

Сукупні інструменти — це система показників (бюджетна, кредитна, податкова політика), які застосовуються до основних цілей.

Окремі інструменти — це один із показників системи (якийсь один податок, процентна ставка тощо).

Інструменти прямої дії — це ті, які мають приписний характер, тобто обов'язкові для виконання (як звичайно — адміністративні); непрямої дії— ті, що дають можливість вибирати варіанти для досягнення цілі (економічні важелі). Розумне поєднання правових (адміністративних) норм і економічних важелів — дуже складне завдання, яке й перебуває в центрі уваги теорії економічної політики.

З-поміж основних чинників, що обумовлюють зростання ролі економічної політики в суспільстві, можна виокремити технологічні, соціальні, керівні та зовнішньополітичні.

Крім того, зміст економічної політики, як і її специфіка, характеризується такими основними умовами:*

рівнем пізнання суспільством економічних законів та закономірностей розвитку економічних явищ і процесів;*

завданнями і цілями, які ставить суспільство (держава) на тому чи тому етапі свого розвитку;*

конкретними формами реалізації універсальних принципів функціонування економіки (ринкового саморегулювання і державного регулювання);*

етапом, на якому перебуває країна за переходу до тієї чи тієї моделі господарювання (міра завершеності технологічної, структурної перебудови тощо);*

специфічними для кожної країни передумовами і формами становлення відповідної моделі господарювання (економічними, політичними, культурними, соціально-психологічними).

Варто зазначити, що й у дослідженні економічної політики періоду сучасної ринкової трансформації також застосовуються нормативний і позитивний компоненти аналізу, причому в різних співвідношеннях і формах. Зокрема в Україні приблизно з другої половини 1990-х рр. нестачі в