рекомендаціях з приводу ринкових реформ і "повернення держави в економіку" не відчувається, тобто питання "як має бути?" обговорюється й досі. Але вважаємо, що кориснішим є правильне розуміння того, що відбувається в країн/, позитивне осмислення цих процесів, наукове пояснення тенденцій розвитку. Щоправда, для більшості науковців проблематичним є одержання своєчасної та коректної інформації, адже вкрай потрібною умовою позитивного аналізу є об'єктивне вивчення національно-психологічної та соціально-економічної специфіки (а не її гіпертрофована абсолютизація), що дає можливість більш конструктивно моделювати національну економічну політику.
Не викликає сумнівів той факт, що в цілому економічна політика має базуватись на відповідних загальних принципах . Під останніми розуміють основні положення, які слід брати до уваги під час її розроблення та реалізації.
По-перше, уважаємо, що стрижневим принципом економічної політики є науковість. Наукова обґрунтованість економічної політики обумовлюється тим, наскільки повно в ній ураховано вимоги об'єктивних економічних законів, механізм їхньої дії. Науковість виявляється в об'єктивності та прагненні максимально "очиститись" від суб'єктивних підходів, які базуються на інтересах окремих партій та їхніх лідерів.
По-друге, науковість економічної політики доповнюється таким принципом, як комплексність (системність) здійснення економічних заходів, урахування механізму взаємодії базису і надбудови, економіки та соціальної сфери. Якщо економічна політика здійснюється не комплексно, то вона не дає бажаних результатів, бо застосування одних заходів та нехтування іншими знижує її ефективність. Про це влучно висловився Я. Корнаї: "Загальна сума десяти різних половинчастих результатів дорівнює не сумі п'яти повноцінних успіхів, а скоріше — п'ятьом повноцінним поразкам" . Інакше кажучи, під час розроблення і реалізації економічної політики вкрай важливо цілісно бачити економічні реалії. Наприклад, на початку 1990-х рр. в Україні неможливо було розв'язати проблему реформування цін, не визначившись у питаннях рівня монополізації виробництва, податкової політики, побудови банківської системи тощо. На жаль, комплексного підходу до розв'язання як згаданого питання, так і загальної проблеми ринкової трансформації в країні бракувало. Сьогодні також він чітко не проглядається.
По-третє, принциповим в економічній політиці є і реалізм у встановленні співвідношення цілей та засобів їхньої реалізації, тобто реальна оцінка наявного економічного потенціалу. Якщо обмежуватися тут лише добрими намірами чи просто бажаннями, як це робило, наприклад, "Озиме покоління" під час останньої виборчої кампанії, то це нагадує розмову з Задзеркалля в казці "Аліса в країні чудес" англійського математика Чарльза Джонсона, відомого під псевдонімом Льюїса Керола: "Я духів вшивати можу з безодні, — проголосив один. — І я можу, і кожний це може. Тут питання лише в тому, а чи відгукнуться вони на оклик, — зауважив скептик". Отже, дієвою може бути лише та політика, яка "відгукується" на принцип "витрати — випуск".
По-четверте, це принцип конкретно-історичного підходу до розроблення економічної політики, ідеться про те, що вона не може бути єдиною за своїм змістом як "для всіх часів і народів", так і навіть для окремої країни на різних етапах її розвитку.
По-п'яте, це врахування різних варіантів економічного розвитку країни, тобто принцип альтернативності економічної політики. При цьому вона може бути також орієнтована на першочергове розв'язання окремих проблем чи на захист інтересів певних сфер. Однак зворотним боком тут може стати порушення комплексності, цілісності економічного підходу. Але оскільки економіці іманентна рівновага, то небезпечні і тривалі розлади є здебільшого наслідком дій некомпетентних політиків. Ось чому потрібний громадський нагляд, щоб такі дії (чи бездіяльність) не завдавали прямої шкоди державі, а також відповідно до "активістської" доктрини економічної політики важливо, щоб політичні діячі, державні інституції оперативно реагували на зміну економічних умов і вносили відповідні корективи.
По-шосте, важливий принцип економічної політики — це чітка постановка довгострокової мети та визначення основного напряму, форм і методів її досягнення. Тому з погляду безпосередньої практики економічну політику можна розглядати і як наукову розробку на основі пізнаних економічних законів, програми соціально-економічного розвитку країни на відповідний період та її цілеспрямованої реалізації на макро і мікро рівні.
До речі, у такому аспекті економічна політика являє органічну єдність двох складових — економічної стратегії та економічної тактики.
Економічна стратегія передбачає визначення довгострокових цілей розвитку економіки та пріоритетних напрямів їх досягнення. За своєю сутністю — це підсистема (в системі економічної політики) забезпечення адекватності господарського механізму цілям і напрямам стратегічного розвитку країни. Така стратегія — дуже важливий елемент усієї "технології" економічної політики. Вона розробляється переважно як соціально-економічна програма
(платформа) суб'єктів політики: держави та її владних структур, політичних партій, рухів, лідерів тощо. Адже виходячи з формальної логіки, саме вони мають у концентрованій формі виражати інтереси суспільства і реалізовувати можливості економічного розвитку. Проте не слід забувати, що потреби різних груп, верств, класів (страт) населення диференційовані та розпорошені. Навіть за поверхового підходу виявляється розбіжність у потребах виборців і політичних партій, правлячої еліти. Ясна річ, що виборці заінтересовані в максимізації кількості голосів та в одержанні і збереженні офіційних посад, хоч і є аксіомою те, що економічна політика покликана виражати інтереси і підвищувати добробут населення. Ці суперечливі соціально-політичні завдання віддзеркалюються в моделюванні економічної політики.
Також не потребує доказів і те, що кожна з наявних соціально-економічних програм відбиває специфіку інтересів тих чи тих політичних суб'єктів, які ці програми розробляли. Зрозуміло, якщо це серйозна політична сила, а не політичні "напівфабрикати" і "фантоми", котрі масово виникають практично з "нізвідкіль", особливо в пострадянських країнах. У них немає навіть електорату, а їхні "партайтеносе" замість інтелекту мають лише гіпертрофовані амбіції.
Водночас світовий досвід переконує, що існують загальні засади, закономірності створення стратегічних програм, розробляти які доцільно починаючи з визначення та формулювання загальнонаціональної мети. Вона має бути, з одного боку, конструктивною і важливою саме для даного суспільства, а з другого — соціально прийнятною та привабливою для всіх груп і верств населення.
Як свідчить наша національна практика (до речі, і Росії теж), визначення загальнонаціональної мети— вельми складне завдання, бо вона має консолідувати всі соціальні верстви і групи населення та "надихати" їх на конструктивні соціальні дії, об'єднуючи їхні зусилля.
Відомо, що під час формування ринкових відносин економічна політика здійснюється на тлі активного соціального структурування різних груп населення, усередині яких формуються неоднакові і навіть діаметрально протилежні потреби та інтереси, а відповідно, і політичні пристрасті й настанови. Сьогодні для переважної більшості нашого народу і перш за все для так званої еліти домінуючою стала позиція, що перегукується з закликом Терентія Пузиря — глитая-мільйонера із класичної п'єси Івана Карпика Карого "Хазяїн": "Хапай! Хапай! Хапай!...",— і чим ближче до влади, тим більше "за глитнеш". І зрозуміло, що саме тому новоявлення, нувориші за всяку ціну прагнуть потрапити до влади, щоб мати змогу "приватизувати" якомога більше та убезпечити себе від будь-якої відповідальності. їхні прізвища вже кілька останніх "депутатських виборчих баталій" є притчею на язиці. А що стосується пошуку національної ідеї, то для більшості з них ця проблема перебуває далеко за межами їхніх розумових здібностей.
Напевно тому так і не змогла згуртувати соціальні та політичні сили в Україні висунута (але не обґрунтована) ще на початку 1990-х рр. мета-ідея побудови демократичного та заможного соціально орієнтованого суспільства. Ця ідея так і залишилась політичним гаслом, не ставши "матеріальною силою".
Дивно, але більшість наших співгромадян практично не розуміє сучасної економічної і політичної ситуації в країні. Так, майже 1/4 респондентів згідно із соціологічним опитуванням, проведеним 2002 року, "повністю не схвалюють" або "скоріше не схвалюють" розвиток приватного підприємництва (бізнесу) в Україні, а близько ЗО % ще не визначились щодо даного питання. Понад 2/3 опитаних не бажають працювати на приватного підприємця або не визначились щодо цього. Інтересуються політичною ситуацією 12 %, а особами—членами політичних партій та суспільно-політичних рухів — 2,9 % опитаних .
Обов'язковими ж засадами формування змісту стратегічної економічної програми є: акумулятивні (нагромаджувальні); інноваційні (що генерують новизну); мобілізаційні як з погляду ресурсів, так і ідей, а також принцип конкретності та ясності для переважної більшості громадян.
Економічна тактика— це розроблення й упровадження ефективних господарських форм і методів реалізації економічної стратегії. За своєю сутністю економічна тактика передбачає забезпечення господарським механізмом цілей і напрямів стратегічного розвитку економіки країни.
У розвинутих державах економічна тактика базується на фінансово-грошовому регулюванні, яке доповнюється ціновою, податковою, інвестиційною, структурною, науково-технічною, регіональною, антимонопольною та іншою політикою.
Необхідна умова такого регулювання — наявність досконалого ринкового середовища, яке має оперативно та без викривлень передавати керівні рішення та імпульси, які "генерує" держава. Головним же для державної стратегії в сучасному ринковому середовищі є подвійне завдання: по-перше, підтримка, а по-друге, модернізація дії ринкового механізму. У межах першого завдання (підтримки ринку) держава має забезпечити відповідну суспільну сферу, яка включає правову базу, політичну і соціальну стабільність, підтримку плюралізму, охорону власності тощо. Щодо другого завдання, то загальновизнано, що