Сучасна система продуктивних сил формується у процесі взаємодії таких основних елементів, як робоча сила (у ширшому аспекті людини-працівника), засоби праці, предмети праці, використовувані людьми сили природи (сонячна, ядерна і термоядерна енергія тощо), наука, інформація та ін. Для забезпечення їх прогресу необхідний розвиток різних типів і форм власності (приватної, колективної, суспільної, інтернаціональної зокрема, та різноманітних форм їх поєднання), причому пріоритетним типом власності для розвитку певного елементу системи може бути як один із названих типів (або властивих йому форм), так і їх комбінація.

Оскільки змістом продуктивних сил є активне ставлення людини до природи у процесі праці, то для гармонійного поєднання людини і природи необхідні типи і форми власності, які забезпечуватимуть нормальне відтворення індивіда як біологічного виду, задовольнятимуть його екологічні потреби, сприятимуть подоланню екологічної кризи. Найбільш адекватним типом власності для забезпечення гармонійної взаємодії людини і природи може бути суспільна власність на засоби виробництва, природні ресурси, землю тощо.

Для розвитку людини як головної продуктивної сили необхідне раціональне поєднання суспільної, колективної та приватної власності, засноване передусім на власній, озброєній технікою праці. Для розвитку освіти в загальнонаціональному масштабі, тобто для отримання належного рівня освіти сукупним працівником, адекватною формою також є суспільна власність; здобуття високого рівня освіти окремим індивідом, соціальними прошарками можуть краще забезпечити приватні або колективні ВНЗ.

Розвиткові фундаментальних наукових досліджень найбільше сприяє державна власність (приватному і навіть великому монополістичному капіталу це не під силу), а взірцево-конструкторські розробки найефективніше здійснюють дрібні та середні фірми (особливо ризикові — венчурні — компанії) в межах індивідуальної (приватної) капіталістичної власності.

Загалом на нижчій стадії розвитку капіталізму (з початку XVI ст. до кінця XIX ст.) найадекватнішою формою прогресу продуктивних сил була індивідуальна (приватна) капіталістична власність. Але вже на початку XIX ст. вона почала гальмувати їх розвиток, оскільки індивідуальному капіталу не під силу було будувати залізниці, великі підприємства з довгим робочим періодом тощо. Загострення суперечності між двома сторонами суспільного виробництва спричинило першу економічну кризу 1825 р. З цього часу починають виникати акціонерні компанії, які є формою колективної власності та якісно новою суспільною формою розвитку продуктивних сил.

Однак уже у 20-ті роки XX ст. акціонерна власність (основна форма існування монополій) поступово перетворюється на гальмо розвитку продуктивних сил. Посилення цієї суперечності призвело до найглибшої за майже 500 років існування капіталізму економічної кризи 1929—1933 рр. Відтоді починає інтенсивно розвиватися якісно новий тип власності — державна власність (на засоби виробництва, значну і всезростаючу частку національного доходу, науку у формі патентів, ліцензій тощо), яка певною мірою розв'язала попередню суперечність і відкрила ширший простір для розвитку продуктивних сил. У середині 50-х років XX ст., тобто з розгортанням НТР, продуктивні сили інтенсивно переростають масштаби державної власності у багатьох країнах Західної Європи. Це зумовило появу інтегрованої власності, яка стає суспільною формою розвитку процесу інтернаціоналізації продуктивних сил. Найінтенсивніше ця форма власності розвивається у межах Європейського союзу.

Особливістю дії закону адекватності є діалектичний (а не цілковитий) характер заперечення кожним розвинутішим типом і формою власності попередніх менш розвинутих, що забезпечує збереження їх сильних, позитивних сторін, реальний плюралізм типів і форм власності, зростання ефективності й стабільності економічної системи. Загальною закономірністю такої еволюції є ускладнення кожного наступного типу і форми власності, а в сучасних умовах — формування й розвиток у межах акціонерної, державної, інтегрованої форм власності ознак, особливостей, якостей, протилежних соціально-економічній природі кожної з форм. Так, у межах акціонерної власності (колективної капіталістичної власності) частина дрібних акціонерів перетворюється на часткових співвласників акціонерних компаній. У межах державної власності виникають і розвиваються ознаки загальнонаціональної власності, вона виконує частину функцій соціальної справедливості (при справедливому перерозподілі національного доходу через державний бюджет та ін.). Поява таких особливостей розширює здатність акціонерної, державної власності бути суспільною формою розвитку продуктивних сил, сприяти їх прогресу.

Завдяки дії закону адекватності, властивих йому закономірностей прискорюється соціально-економічний прогрес людства, цивілізації загалом. Той факт, що у його надрах інтенсивно відбуваються процеси соціалізації, свідчить про історично перехідний характер капіталістичного ладу, зростаючу невідповідність між потребами розвитку продуктивних сил і капіталістичними типами та формами власності.

Дія закону адекватності на певному етапі еволюції суспільного способу виробництва зумовлює появу суттєво (кардинально) нового типу і форми власності, які поступово заперечують усю систему попередніх типів та форм власності. За капіталістичного способу виробництва такою формою власності є трудова колективна власність, яка означає процес соціалізації власності. її розвиток останнім часом в розвинутих країнах засвідчує, що суперечність між системою продуктивних сил та відносин капіталістичної власності переростає в конфлікт, який є основою соціальної революції (у мирних або немирних формах) і неминучої появи нового суспільного способу виробництва, нової соціально-економічної формації.

Література

1. Алле М. Экономика как наука. — м.: Наука для общества, 1995.

2. Банківська енциклопедія / Під ред. А. М. Мороза. — К.: Слід, 1993. — 328 с

3. Барр Р. Политическая экономия: В 2 т.: Пер. с франц. — м.: *Международные отношения*. 1994.

4. Башнянин Г. І., Лазур П. Ю., Медведев В. С. Політична економія. — К.: "Ніка-Центр Ельга", 2000.

5. Белл Д. Грядущее постиндустриальное общество. Опыт социального прогнозирования. — М., 1999.

6. Блауберг И. В., Юдин Э. Г. Становление и сущность системного подхода. — М.: Наука, 1973.

7. Блауг М. Экономическая мысль в ретроспективе. — М.: Дело, 1994. — 720 с.

8. Боди 3., Мертон Р. Финансы: Пер. с англ.: Учеб. пособие. — М.: Изд. дом -Вильяме-. 2000.

9. Большой экономический словарь / Под ред. А. н. Азрилияна. — 3-е изд. — м.: Институт новой экономики, 1998. — 864 с.

10. Борисов Е. Ф. Экономическая теория: Учебник. — М.: Юристъ, 1997. — 568 с.

11. Брагинский С. В., Певзнер Я. А. Политическая экономия: дискуссионные проблемы, пути обновления. — М.: Мысль. 1991.

12. Булатов М. А. Логические категории и понятия. — К.: Наукова думка, 1982.

13. Бьюкенен Дж. Избранные труды. — М.: Альфа пресс, 1997.

14. Вводный курс по экономической теории / Под ред. Г. П. Журавлевой. — М.: ИНФРА-М. 1997.