Існує кілька теоретичних підходів до вивчення державної економічної політики, що дозволяє з різних позицій і поглядів здійснити її загальний аналіз. Ці підходи утворюють певну систему координат, яка служить відправною точкою для будь-якого наукового дослідження діяльності органів державної влади щодо вироблення політичного курсу в даній сфері. Найважливіші підходи до вивчення державної економічної політики репрезентують такі школи:

1. Інституціоналізм, що розглядає державну економічну політику як результат діяльності державних інститутів (уряд, парламент, бюрократія, судові органи та ін.), котрі використовують адміністративні процедури.

2. Концепція політичного процесу подає державну економічну політику як результат політичної діяльності, що має фіксовані рівні й етапи (визначення проблем, постановка цілей, формування політики, легітимація, виконання, оцінювання й моніторинг) у процесі розв'язання суспільних проблем.

3. Теорія груп оцінює державну економічну політику як результат групової боротьби, конфлікту між різними групами в су

спільності й уряді та пошуку консенсусу з конкретних питань політики.

4. Теорія раціоналізму розглядає державну економічну політику як результат діяльності щодо досягнення оптимальних суспільних цілей на підставі розроблених технологій управління.

5. Теорія гри — державна економічна політика як раціональний вибір у конкурентній боротьбі двох найвпливовіших сторін у суспільстві або уряді.

6. Теорія суспільного вибору— державна політика як результат діяльності індивідів, яка виходить з усвідомлення власних інтересів і прийняття відповідних рішень і яка має принести їм певну вигоду.

7. Теорія відкритих систем — державна економічна політика як наслідок відповіді політичної системи на запити й потреби відповідних структур і чинників зовнішнього середовища.

Теорію суспільного вибору називають іноді "новою політичною економією", оскільки вона вивчає політичний механізм формування макроекономічних рішень. Критикуючи кейнсіанців, представники цієї теорії піддали сумніву ефективність державного втручання в економіку. Послідовно застосовуючи принципи класичного лібералізму і методи мікроекономічного аналізу, вони зробили об'єктом аналізу не вплив кредитно-грошових і фінансових заходів на економіку, а сам процес прийняття урядових рішень. У своїй Нобелівській лекції Дж. Б'юкенен сформулював три основні передумови, на які спирається теорія суспільного вибору, — методологічний індивідуалізм, концепція "економічної людини" й аналіз політики як процесу обміну.

Основна передумова теорії суспільного вибору полягає в тому, що люди діють у політичній сфері, дбаючи тільки про особисті інтереси, і що немає нездоланної межі між бізнесом і політикою. Ця теорія послідовно розвіює міф про таку державу, в якої немає жодних інших цілей, крім турботи про суспільні інтереси. Інакше кажучи, теорія суспільного вибору (public choice theory) вивчає різні способи і методи, за допомогою яких люди використовують урядові установи у своїх власних інтересах. "Раціональні політики" підтримують передусім ті програми, які сприяють зростанню їхнього престижу і підвищують шанси дістати перемогу на чергових виборах. Отже, теорія суспільного вибору намагається послуговуватися принципом індивідуалізму, поширивши його на всі види діяльності, включаючи державну службу.

Другою передумовою теорії суспільного вибору є концепція "економічної людини" (Homo ekonomicus). Людина в ринковій економіці ототожнює свої якості з товаром. Вона прагне приймати такі рішення, що максимізують значення функції корисності, її поведінка раціональна.

Отож, раціональність індивіда має в даній теорії універсальний зміст. Це означає, що всі— від виборців до президента-керуються у своїй діяльності насамперед економічним принципом: порівнюють граничні вигоди і граничні витрати (і в першу чергу вигоди і витрати, пов'язані з прийняттям рішень).

Ця ідея лягла в основу праць американського економіста Дж. Б'юкенена, який одержав 1986 року Нобелівську премію за дослідження в галузі теорії суспільного вибору. "Політика, — пише він, — є складна система обміну між індивідами, в якій останні колективно прагнуть до досягнення своїх особистих шлей, оскільки не можуть реалізувати їх способом звичайного ринкового обміну. Тут немає інших інтересів, крім індивідуальних. На ринку люди міняють яблука на помаранчі, а в політиці погоджуються платити податки в обмін на блага, украй потрібні всім і кожному — від місцевої пожежної охорони до суду" .

Прихильники теорії суспільного вибору розглядають політичний ринок подібно до товарного. Держава — це арена конкуренції людей за вплив на прийняття рішень, за доступ до розподілу ресурсів, за місця на ієрархічних щаблях. Однак це — ринок особливого роду. Його учасники мають незвичайні права: виборці можуть вибирати представників до вищих органів держави, депутати - - ухвалювати закони, чиновники — стежити за їх виконанням. Виборці й політики трактуються як індивіди, що обмінюються голосами і передвиборними обіцянками. Разом з тим основними сферами аналізу цієї теорії є сам виборчий процес, діяльність депутатів, теорія бюрократії, політика державного регулювання.

Послідовники теорії суспільного вибору, зокрема, наочно продемонстрували, що не можна цілком покладатися на результати голосування, оскільки вони чималою мірою залежать від конкретного регламенту прийняття рішень. До речі, сама демократична процедура голосування в законодавчих органах також не перешкоджає прийняттю економічно неефективних рішень.

Існує таке поняття, як парадокс голосування (paradox of voting). Це суперечність, яка виникає внаслідок того, що голосування на основі принципу більшості аж ніяк не забезпечує виявлення справжніх переваг суспільства відносно економічних благ.

Представницька демократія характеризується, уважають дослідники суспільного вибору, низкою безперечних переваг. Вона, наприклад, з успіхом використовує вигоди суспільного розподілу праці. Обрані депутати спеціалізуються на прийнятті рішень з певних питань. Законодавчі збори організовують і спрямовують діяльність виконавчої влади, стежать за втіленням ухвалених рішень у життя.

Водночас, як це не прикро, за представницької демократії можливе прийняття рішень в інтересах вузької групи осіб, а не більшості населення.

Раціональний виборець має порівнювати граничні вигоди від свого впливу на прийняття рішень з граничними втратами (витратами). Як звичайно, граничні втрати значно перевищують граничні вигоди, тому бажання постійно впливати на обранця у виборця мінімальне.

Інші мотиви в тих виборців, інтереси яких сконцентровані на певних питаннях, як наприклад, у виробників конкретних товарів і послуг (цукру або винно-горілчаних виробів, вугілля або нафти). Зміна умов виробництва (регулювання цін, будівництво нових підприємств, обсяги державної закупівлі, коригування умов імпорту або експорту) — це для них питання життя або смерті. Саме тому такі групи з особливим інтересом прагнуть підтримувати постійний зв'язок з представниками влади. Вони використовують для цього листи, телеграми, засоби масової інформації, організовують демонстрації й мітинги, створюють спеціальні контори й агентства, щоб чинити тиск на законодавців і чиновників (аж до підкупу). Усі ці способи впливу на представників влади з метою прийняття вигідного для обмеженої групи виборців політичного рішення називають лобізм (lobbying). До цих висновків приводить також аналіз системи логролінгу (logrolling — тасування колоди) — практики взаємної підтримки депутатів способом "торгівлі голосами" .

Бюрократія розвивається як ієрархічна структура всередині держави. Вона потрібна як стабільна організація для здійснення довгострокових програм, як така, що здатна пристосовуватися до зовнішніх змін. Оскільки політичний процес являє собою єдність перервності і безперервності, то періодичне оновлення законодавчих органів поєднується з відносною стабільністю основних ешелонів виконавчої влади. Бюрократія допомагає зберегти спадкоємність у керуванні, контролює опортуністичну поведінку.

Економіка бюрократії (economics of bureaucracy), згідно з теорією суспільного вибору, — це система організацій, яка задовольняє як мінімум два критерії: по-перше, вона не виробляє економічних благ, що мають ціннісний вираз, і, по-друге, одержує частину своїх прибутків із джерел, не пов'язаних з продажем результатів своєї діяльності. Уже завдяки своєму становищу бюрократія не зачіпає безпосередньо інтересів виборців; вона обслуговує передусім інтереси різних ешелонів законодавчої і виконавчої гілок влади. Чиновники не тільки реалізовують уже ухвалені закони, а й беруть активну участь в їх підготовці, тому вони нерідко прямо належать до груп, що обстоюють особливі інтереси в парламенті. Через бюрократів групи з особливими інтересами впливають на політиків, подають інформацію у вигідному для них світлі .

Реалізовуючи свої власні цілі й особливі інтереси груп, як уважають дослідники-економісти, бюрократи лобіюють прийняття таких рішень, які б відкрили для них доступ до користування різноманітними ресурсами. Економити суспільні блага бюрократам не вигідно, а навпаки, ухвалення програм, що потребують великих капіталовкладень, дає їм необмежені можливості для особистого збагачення, посилення впливу, зміцнення зв'язків із фінансовими групами і, зрештою, для підготовки відходу на яке-небудь "тепле містечко". Не випадково службовці корпорацій, попрацювавши в державному апараті, повертаються у свої організації на посади з підвищенням. Така практика дістала назву "системи обертальних дверей".

Зі зміцненням бюрократії посилюються й негативні фактори управління, а саме: прагнення розв'язувати справи адміністративними методами; абсолютизація форми на шкоду змісту; жертвування стратегією на користь тактиці; підпорядкування мети організації завданню її збереження. Що більше розростається бюрократичний апарат, то нижчою стає якість рішень, які приймаються, то повільніше втілюються вони в життя. Різні відомства нерідко мають протилежні цілі; їхні працівники часто дублюють роботу один одного. Застарілі програми не відміняють, а видають усе нові й нові циркуляри, унаслідок чого невиправдано збільшується документообіг. Усе це потребує величезних коштів для розв'язання навіть