Історія формування СНД

План

1. Історія формування СНД

2. Створення СНД

3. Література

Історія людства стала свідком загибелі всіх великих імперій. Зникнення Радянського Союзу з політичної карти світу — одна з найважливіших подій другої половини XX століття. Під тиском внутрішніх і зовнішніх проблем розвалилася наддержава, яка майже 70 років суттєво впливала на перебіг міжнародних подій.

Розпад СРСР зумовили як об'єктивні, так і суб'єктивні причини. Попри формально закріплене Конституцією право союзних республік на державний суверенітет, Союз РСР фактично був унітарною державою, створеною як високоцентралізована, тоталітарна й авторитарна система, несумісна з засадами демократії.

Насильницьки запроваджуючи химерну ідею злиття всіх націй в одну і створення "радянської людини нового типу," — без національної свідомості, мови і культури, — КПРС заперечувала загальнолюдські демократичні цінності та принципи суспільного життя. Але ні єдиний економічний простір, ні прагнення партійної номенклатури створити спільноту без національних ознак не могли подолати розбіжностей між різними регіонами країни. Найбільше це проявилося за умов наростання кризи в економіці СРСР та ослаблення "керівної ролі" КПРС. Тоді дуже чітко вималювалися розходження між Україною, Балтією, Закавказзям, Середньою Азією та центральною частиною Росії. Ці розбіжності й стали основою для виокремлення, а згодом і відділення республік.

Унаслідок цього виникла низка внутрішніх і зовнішніх чинників, що прискорили розпад Радянського Союзу.

Серед внутрішніх слід назвати насамперед однопартійність, яка вже тільки своїм змістом заперечувала можливість існування альтернативних інституцій, поглядів, думок.

Серед економічних чинників надавалася перевага політичним, командним, а не ринковим методам управління народним господарством. Критичної межі досягли диспропорції економічного розвитку республік, регіонів, областей.

У соціальній сфері посилювався процес відчуження народу від влади та власності. Панівна ідеологія дедалі більше перетворювалась на догму, не відповідала вимогам часу, сучасній ситуації в світі.

Усе це в середині 80-х років XX ст. загострило "хронічну хворобу" радянського суспільства — застій.

На міжнародній арені загострювалася "холодна війна". Захід намагався економічно послабити СРСР. Розпаду ж цієї гігантської державної структури він відверто побоювався, бо під її уламками, внаслідок неминучого ядерного конфлікту, могла бути похована вся світова цивілізація. Тому, не припиняючи різноманітних підривних заходів, Захід в останні роки існування СРСР еволюціонував від доктрини хрестового походу проти комунізму до політики налагодження широкомасштабних дипломатичних переговорів щодо гострих міжнародних проблем.

Радянський Союз, перебуваючи в стані глибокого застою, все ж не коригував власної зовнішньої політики. Ахіллесовою п'ятою радянського суспільного ладу стала війна в Афганістані. Втрутившись у справи суверенної держави, розв'язавши на її території справжню бійню, СРСР був підданий широкому міжнародному осудові.

Війна в Афганістані, як і революційна боротьба в інших країнах світу, виявилась бездонною бочкою, радянська гегемонія в Східній Європі не давала дивідендів. Стратегія М. Горбачова полягала в тому, щоб, спершу ліквідувавши притаманну "холодній війні" атмосферу страху й ненависті, в якій процвітала стара система, перейти до складніших проблем внутрішнього реформування.

Нищівного удару економіці країни завдала скоординована Заходом широка кампанія з різкого скорочення надходжень у Радянський Союз твердої валюти від експорту сировини. Ще у січні 1981 року директор ЦРУ У. Кейсі в доповіді Президентові США Р. Рейгану повідомляв: "Це дуже серйозно. Ситуація гірша, ніж ми собі уявляли. Я хочу, щоб ви самі побачили, наскільки хвора їхня економіка і наскільки легкою мішенню вони можуть стати.

В економіці повний хаос. У Польщі повстання. Вони застрягли в Афганістані, Кубі, Анголі й В'єтнамі. Імперія для них самих стала тягарем. У нас є історичний шанс — ми можемо завдати їм серйозної шкоди" [16, с. 143].

Ця програма й почала реалізовуватись влітку 1985 року, коли Саудівська Аравія різко збільшила видобуток нафти. Впродовж лічених тижнів він зріс із двох до шести, а невдовзі — до дев'яти мільйонів барелів щодня. Світові ціни на цей важливий енергоносій відразу ж стали демпінговими. Якщо раніше барель коштував 30 дол., то за п'ять місяців його ціна впала до 12 дол. Країни, що споживали нафту (ті ж США), отримали сотні мільйонів доларів прибутку. Для Радянського Союзу таке падіння цін на нафту та газ загрожувало неминучою катастрофою. Валютні запаси різко скоротилися. Дефіцитним став торговельний баланс експортних операцій СРСР. Щоб вирівняти ситуацію, довелося подвоїти обсяги продажу золота.

Радянський Союз тримав одне з перших місць щодо масштабів та асортименту світової торгівлі зброєю. її купували здебільшого багаті нафтодоларами країни Близького Сходу. В 70-ті роки обсяг продажу радянської зброї за кордоном зріс уп'ятеро й продовжував залишатися на високому рівні і пізніше. Коли ж ціни на енергоносії впали, надходження нафтодоларів до країн Близького Сходу різко скоротилося. Як наслідок, у 1986 році СРСР не дорахувався 2 млрд дол.

Сполучені Штати пішли ще на один безпрецедентний крок. Вони впродовж року на чверть штучно знизили курс долара. Девальвація допомогла вирівняти експорт США, але ж відповідно на чверть скорочувався зовнішньоторговельний обіг Радянського Союзу. Фінансове становище СРСР наблизилось до критичного рівня. Тепер не було за що купувати промислові та продовольчі товари, обладнання, базоване на передових технологіях. Довелося відмовитись від реалізації запланованих загальнодержавних проектів. За всю історію свого існування Радянський Союз вперше потрапив у залежність від закордонних позичок.

Суттєво підривала радянську економіку гонка озброєнь. Намагаючись постійно триматися у цій сфері на належному рівні, СРСР виснажував свою й без того слабку, нестабільну господарську систему.

Крім того, з початку 80-х років Захід вів проти СРСР забезпечену солідними коштами широкомасштабну так звану психологічну війну, спрямовану на підтримання в країні атмосфери страху, невдоволення заходами влади.

Реформувати те, що не витримувало випробування часом, спробував після приходу до влади навесні 1985 року М. Горбачов. Проте, як це часто бувало в історії радянської держави, за справу взялися без глибокого вивчення стану речей, реальних, перспективних розробок шляхів подолання недоліків. Перебудова, гласність, нове політичне мислення — ці сповнені надії гасла не мали конкретного, а головне, чіткого програмного підґрунтя. Тому, замість покращення становища в багатьох сферах суспільного життя, воно лише погіршувалось. Радянську систему без радикального трансформування суспільно-політичного ладу реформувати не вдалося. В неї "не вписувались" цінності ринкових відносин, різні форми власності, відкритість зовнішньої політики.

Усередині країни щораз дієвіше заявляли про себе нові лідери та еліти неросійських республік. Проте політична ситуація в кожній з них складалася по-різному. Найрішучіше були налаштовані народи Балтії. Не з власної волі опинившись у складі СРСР, вони постійно нагадували про своє непереборне бажання вийти з нього. Литва стала лідером визвольного руху в Радянському Союзі.

До другої групи можна віднести Азербайджан, Грузію, Молдавію, де також досить широко розгорнувся масовий рух за повний суверенітет. Значною мірою його посилила поява танків на вулицях Баку та Тбілісі під час придушення досить мирних виступів і демонстрацій. Люди чітко усвідомили, що єдиною гарантією уникнути таких варварських методів з метою порятунку імперії є вихід з неї.

Своєрідна ситуація склалася в Україні. Політична еліта, прагнучи більше привілеїв та прав для себе, висловлювала глухе невдоволення всевладдям Кремля. Проте вона зовсім не думала про суверенітет. По-іншому була налаштована значна частина української інтелігенції. Відчувши ослаблення влади центру, вона дедалі гучніше висловлювала протест проти політики партії в галузі освіти, науки, культури, вживання рідної мови. Саме ці діячі створили опозиційний владі "Рух" і повели цілеспрямовану діяльність щодо здобуття суверенітету України.

Отже, до моменту розпаду в СРСР склалася специфічна ситуація. Лише частина еліти та більшість корінного населення балтійських республік висловлювали відверте бажання стати незалежними. Інші народи поводилися стриманіше, хоча невдоволення накопиченими негараздами все частіше проривалося назовні.

У кожній республіці мешкала значна частина національних меншин. Особливо дратувала їхня присутність народи не чисельних за кількістю корінних мешканців республік. Саме етнічний момент міг стати і зрештою певною мірою став тією вибухівкою, закладеною під будову донедавна ще такого міцного СРСР.

Першим виник вірмено-азербайджанський конфлікт, що спалахнув через проблеми Нагірного Карабаху. Симптоматичним є те, що ця міжнаціональна сутичка була першою на території ще цілісного СРСР. Війна велася між двома союзними республіками, які входили до складу однієї держави. Непримиренність сторін, запеклість бойових дій пояснювалися й ослабленням регулюючого впливу центральних органів влади.

Запеклими та кривавими стали грузинсько-абхазький та грузинсько-осетинський конфлікти, збройне зіткнення між Північною Осетією та Інгушетією. Власна еліта свідомо нацьковувала людей на чужинців, яких звинувачували в усіх негараздах. Величезними зусиллями вдалося уникнути двох глобальних конфліктів, що могли спалахнути через російсько-український конфлікт за статус Криму та східноукраїнських земель. Не менш небезпечним міг стати й конфлікт у північних та східних районах Казахстану, де мешкають переважно росіяни.

Таким чином, зміни, що назрівали в СРСР, мали не просто локальне значення, а глобальний геополітичний характер і неминуче мусили вплинути на світовий устрій.

Приблизно з 1988 року центр утратив можливість впливати на економічні процеси. Дедалі більше лунало думок про необхідність