Центральна влада втрачала позиції. Навесні 1990 року вибори у республіках Балтії принесли перемогу політичним рухам, які виступали за повний суверенітет поза межами СРСР. Зміцнили своє становище національно-демократичні сили в парламентах України, Молдови, Білорусі, інших республік. Знаменним став так званий парад суверенітетів, початок якому дала Литва, Верховна Рада якої 11 березня 1990 року проголосила відновлення повного державного суверенітету. А згодом упродовж 1990 року майже всі республіки, серед яких однією з перших була РРФСР (12 червня), ухвалили декларації про державний суверенітет. Такий документ 16 липня 1990 року прийняла й Верховна Рада Української РСР.

Пересвідчившись, що СРСР невпинно йде до розпаду, і бажаючи принаймні стримати цей процес, М. Горбачов та його оточення вирішили провести всенародний референдум 17 березня 1991 року Питання в бюлетені формулювалося так, що учасники голосування могли висловитися на підтримку ідеї оновленої федерації. Як завжди, акції передувала потужна пропагандистська кампанія, внаслідок чого понад 3/4 учасників референдуму проголосували за збереження Союзу РСР. Але в референдумі офіційно не взяли участь Грузія, Вірменія, Молдова, республіки Балтії.

Однак підсумки референдуму не зупинили процес розпаду СРСР. Тоді М. Горбачов зробив інший тактичний крок. 23 квітня 1991 року він зумів підписати у підмосковній резиденції Ново-Огарьово угоду з керівництвом дев'яти союзних республік — Азербайджану, Білорусі, Казахстану, Киргизстану, Росії, Таджикистану, Туркменістану, Узбекистану, України. У цій угоді, відомій як "Заява 9 + 1", декларувалися принципи нового союзного договору. За наслідками угоди була надрукована спільна заява про невідкладні заходи щодо стабілізації ситуації в країні та подолання кризи, Проте, на тлі протистояння Горбачов — Єльцин між парламентами СРСР та Росії розгорнулася справжня "війна законів", яка паралізувала будь-яку конструктивну діяльність і породила відвертий вакуум влади.

Праця над проектом нової союзної угоди викликала багато суперечностей — не лише між центром та республіками, але й всередині союзних суб'єктів. Горбачов прагнув створення Союзу Суверенних Держав (ССД) як федерації, яка мала регулюватися конституцією союзного утворення, бо в іншому випадку вся повнота влади належала б республіканським лідерам.

Після тривалих дискусій 23 липня 1991 року в тому ж Ново-Огарьово ухвалено проект угоди про створення ССД. Дата її остаточного підписання — 20 серпня 1991 року Проект документа ряснів суперечностями. Не вирішувалося питання про статус шести республік — Вірменії, Грузії, Молдови, Естонії, Латвії та Литви, які взагалі не мали наміру підписувати союзний договір. Напередодні офіційного подання тексту Україна дала зрозуміти, що за будь-якого вирішення спірних питань не підпише угоду до прийняття власної Конституції. Республіки Середньої Азії потай від центру уклали між собою двосторонні угоди. За таких умов у керівництва країни виникло чимало сумнівів щодо можливості прийняття угоди про ССД. З метою випередження небажаного розгортання подій робиться крайній крок — спроба державного перевороту.

Підготовка до путчу велася заздалегідь. У червні 1991 року на закритому засіданні Верховної Ради СРСР голова Кабінету Міністрів країни В. Павлов, міністр оборони Д. Язов, голова КДБ В. Крючков, міністр внутрішніх справ В. Пуго висунули пропозицію про надання Кабінетові Міністрів надзвичайних повноважень. А 19 серпня 1991 року, напередодні підписання угоди щодо ССД, вони ще з чотирма керівними особами держави оголосили про створення Державного комітету з надзвичайного стану (ДКНС).

Заявивши проте, що М. Горбачов, перебуваючи на відпочинку в Криму, "за станом здоров'я не може виконувати свої обов'язки", ДКНС розкрив свій намір відновити порядок у країні й відвернути розпад СРСР. Надзвичайний стан вводився на півроку, впроваджувалася цензура, заборонялися опозиційні видання. Комітет складався з восьми осіб. Головою вони обрали заступника Горбачова — Г. Янаєва. Захід був настільки спантеличений, що дехто — зокрема і французький президент — почали налагоджувати добрі стосунки з путчистами [10, с. 729].

Але свою справу вони програли за якихось три дні — як через погану її організацію, так і через енергійні дії Б. Єльцина. Він засів у "Білому домі" російського парламенту, а згодом, підтриманий чималим натовпом, наважився вийти до танків, звернувся безпосередньо до солдатів, закликав мешканців Москви до загального страйку.

Провал спроби державного перевороту прискорив розвал СРСР. М. Горбачов швидко втрачав свій вплив та владу. Скасовується більшість центральних державних органів. Відразу після провалу путчу вісім республік заявили про свою незалежність. Зокрема, 24 серпня 1991 року Верховна Рада УРСР ухвалила Акт проголошення незалежності України, за яким колишня союзна республіка стала суверенною державою. Балтійські республіки, вже визнані світовим співтовариством як незалежні держави, домоглися того, що 6 вересня 1991 року Державна Рада СРСР за ініціативою М. Горбачова проголосувала за визнання самостійності Естонії, Латвії та Литви. Так на зміну "парадові суверенітетів" прийшов "парад незалежності".

Під тиском обставин М. Горбачов змушений був залишити посаду Генерального секретаря ЦК КПРС і розпустити її центральний комітет. Діяльність Комуністичної партії спочатку була призупинена, а невдовзі й заборонена.

Питання економічної співпраці були винесені також на останній в історії СРСР 5-й надзвичайний з'їзд народних депутатів, що розпочав засідання 2 вересня 1991 року у Кремлі. На цей час усі зрозуміли, що розпад СРСР уже стався, тому в центрі уваги були економічні проблеми. Депутатів турбувала розірваність господарських зв'язків, яка вже завдавала великих збитків. Вони спробували створити структури, які б компенсували наявні і можливі втрати. Висуваються пропозиції організації конфедеративної Верховної Ради СРСР, яка мала формуватися з делегацій республік, а також Міжреспубліканського економічного комітету, що мусив діяти на паритетних засадах. Аморфність і нежиттєздатність цих органів була очевидною.

Парафування міждержавної економічної угоди Верховною Радою СРСР 6 листопада 1991 року реанімувало надії союзного центру на доповнення господарських домовленостей політичною спілкою. 14 листопада за ініціативою М. Горбачова лідери семи колишніх республік (Узбекистан відмовився) досягли домовленості про створення Союзу Суверенних Держав, а Україна винесла питання на всенародне обговорення. 1 грудня 1991 року понад 90 % тих, хто взяв участь у референдумі, підтвердили Акт про незалежність.

Цю подію М. Горбачов сприйняв як трагічну, що привела країну в стан небезпеки. На противагу йому Б. Єльцин опублікував заяву про визнання незалежності України.

8 грудня 1991 року в Біловезькій Пущі в Білорусі лідери Російської Федерації, України та Білорусі прийняли рішення про припинення існування СРСР і створення Співдружності Незалежних Держав (СНД). "Ми, Республіка Білорусь, Російська Федерація (РРФСР), Україна, як держави-засновниці Союзу РСР, які підписали Союзний Договір 1922 року, далі звані Високими Договірними Сторонами, констатуємо, що Союз РСР як суб'єкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє своє існування", — така преамбула "Угоди про створення Співдружності Незалежних Держав" [31].

25 грудня 1991 року М. Горбачов склав свої повноваження Президента СРСР. ЗО грудня на зустрічі глав СНД у Мінську ухвалюється рішення про остаточне скасування державних структур СРСР.

Передісторія підписання договору почалася з повідомлення в одній із газет 11 грудня 1991 року: "Два вихідні в урядовій резиденції "Віскулі", що в Біловезькій Пущі, лідери трьох держав — Росії, Білорусі й України вели абсолютно таємні переговори: в Москву час від часу надходила коротка і незрозуміла інформація. А українське телебачення мовчало, повідомляючи в чергових випусках УТН, що творча група перебуває в Борисполі і чекає на повернення Л. М. Кравчука..." [30, с. 264].

Після запрошення Шушкевича, Кравчук у складі незначної делегації (прем'єр-міністра В. Фокіна, уповноваженого представника України в Росії В. Крижанівського тощо) прибув до Білорусі. З Б. Єльциним прилетіла делегація: Бурбуліс, Шахрай, Гайдар та інші. Він передав Л. Кравчуку бажання М. Горбачова створити союз з елементами федерації та конфедерації.

Отже, в ході переговорів "біловезькі зубри"(як їх потім назвуть у народі) дійшли висновку, що Союз в такій формі, як зараз, більше існувати не може. Який же сенс було підписувати цю угоду, якщо український народ проголосував за незалежність? Але й просто знищити Союз було неможливо. Як сказав Л. Кравчук: "Якщо ми вийдемо до народу й оголосимо, що Союзу немає, а на його місце нічого не запропонуємо — вибух неминучий. Потрібний варіант перехідний" [30, с. 269].

Плідно шукали назву нового утворення. Пропонувався і Союз Суверенних Республік, і Союз Суверенних Держав, Співдружність Демократичних Держав, тобто СДД, але потім було вирішено, що держави ще не є належно демократичними. Тому об'єднання дістало назву Співдружності Незалежних Держав (СНД).

Робота над підписанням Декларації про створення СНД тривала шість годин. Як сказав Кравчук: "Не кожна імперія так безкровно і мирно закінчувала свої дні" [30, с. 269]. В основу цього документа було покладено Договір 1990 року про українсько-російське