Спірним стало питання легітимності рішення розпуску Союзу без участі союзного президента та представників інших республік. Але було вирішено, оскільки Росія, Україна і Білорусь стояли біля витоків Союзу, то вони мали на це право. І дійсно, згідно з конституціями своїх республік, вони мали право підписувати міждержавні і міжнародні договори (п.10 ст.121—125 Конституції Російської Федерації 1978 року, п. 8 ст. 114—116 Конституції України 1978 року) і жодних додаткових повноважень для цього не потрібно [12, с. 137].

А чи мали право всього лише три республіки з тих дванадцяти, що залишилися після відновлення державності прибалтійських країн, оголосити про припинення існування СРСР? У цьому, безперечно, й полягає недосконалість прийнятої угоди, адже це було відверте нехтування думкою решти повноправних членів Союзу. Але, враховуючи політичні реалії, коли фактично та юридично в Союзі залишилися лише Росія та Казахстан, виникла необхідність вжити термінових заходів, щоб запобігти неконтрольованому розпадові держави та формувати нову правову основу для подальшого співіснування республік.

В угоді про створення СНД зазначалося, що на території держав, які його підписали, не допускається застосування норм права третіх держав, у тому числі й Союзу РСР, а діяльність його органів влади припиняється. Три країни проголосили недоторканість кордонів у рамках Співдружності, гарантували їхню відкритість і свободу пересування громадян. Сторони вирішили зберегти об'єднане командування спільним військово-стратегічним простором. Угода проголошувалась відкритою для приєднання всіх держав колишнього СРСР. В ухваленій паралельно з Угодою тристоронній Заяві зазначалось, що країни пішли на такий крок, бо "переговори про підготовку Нового Союзного Договору зайшли в глухий кут", а "недалекоглядна політика Центру призвела до глибокої економічної та політичної кризи".

Процес ратифікації угоди про створення СНД відбувався досить складно. У Верховній Раді України обговорення цього документа було надзвичайно гострим. Та все ж 288 голосами із загальної кількості 367 депутатів, присутніх на засіданнях, Верховна Рада України 10 грудня 1991 року ратифікувала Угоду, але з застереженнями з 12 пунктів. У них йшлося про необхідність захисту самобутності національних меншин (ст. 3), відповідну правову базу для безпосереднього контактування громадян СНД та передачі інформації (ст. 5), доповнювалась ст. б про те, що всі країни прагнуть ліквідації ядерних озброєнь, загального і цілковитого роззброєння під суворим міжнародним контролем, а також зобов'язуються проводити узгоджену політику соціального захисту і пенсійного забезпечення військовослужбовців та їхніх сімей. До ст. 7 Угоди вважалося доцільним додати, що координаційні інститути створюються на паритетній основі, а їх рекомендації приймаються за загальною згодою. Щодо ст. 9 суперечки і застосування норм цієї Угоди мають вирішуватися шляхом переговорів на основі міжнародного права. Ст. 11 пропонувалося вилучити як тавтологічну. До преамбули рекомендувалося вставити слова "територіальної цілісності та недоторканості кордонів". Таким чином, застереження свідчать, що Україна на основі норм міжнародного права намагалася всіляко протидіяти перетворенню СНД у наддержавну структуру.

Більшість поправок були спрямовані на приведення пунктів Угоди у відповідність міжнародним нормам і на забезпечення незалежності України як суб'єкта міжнародного права. Подібні поправки були прийняті білоруською та російською сторонами. Після тривалого і гострого обговорення 10 грудня 1991 року Угоду про створення СНД ратифікувала Верховна Рада Білорусі, а 12 грудня 1991 року — Верховна Рада РРФСР.

20 грудня 1991 року Верховна Рада України прийняла заяву "З приводу укладення Україною угоди про Співдружність Незалежних Держав", у якій заперечувалася можливість функціонування СНД як державного утворення. Наголошувалося, що Україна створюватиме відкриту економічну систему шляхом запровадження власних митної, банківської служб та грошової одиниці. Кордони України проголошувалися незмінними та недоторканними.

13 грудня того самого року президенти азіатських республік колишнього СРСР заявили, що вони також бажають стати членами СНД. 21 грудня 1991 року в Алма-Аті СНД було значно розширено: Казахстан, Киргизстан, Узбекистан, Таджикистан, Туркменістан, а також Вірменія, Молдова, Азербайджан разом з іншими учасниками СНД підписали Декларацію, яка отримала назву Алматинської. Крім Декларації про приєднання до СНД, було прийнято Угоду про координаційні інститути СНД. На цій зустрічі обговорювалися питання правонаступництва. Рішенням глав держав місце СРСР у різних міжнародних організаціях передавалось Російській Федерації. Було підписано також і Угоду про спільні зусилля з питань ядерної зброї. У Протоколі наради глав Незалежних Держав усі учасники погодились, щоб тактичну ядерну зброю було вивезено з території ядерних держав (України, Білорусі, Казахстану) у Росію до 1 липня 1992 року.

Наступне засідання СНД відбулося в Мінську ЗО грудня 1991 року, на якому були підписані: Угода між державами-учасницями СНД щодо власності колишнього СРСР за кордоном, по стратегічних силах; кілька протоколів: про Спітак (щодо допомоги у ліквідації наслідків землетрусу у Вірменії), про Арал (його загрожуючий екологічний стан), ліквідацію наслідків Чорнобильської катастрофи, про збереження рибних ресурсів Каспійського моря. Крім того, підписано Угоду про спільну діяльність у дослідженні та використанні космічного простору, Угоду про збройні сили та прикордонні війська, тимчасові угоди про Раду глав держав і Раду глав урядів. Усього на засіданні у Мінську було розглянуто 9 міждержавних і 6 міжурядових угод.

На черговому засіданні глав держав СНД розглядалися військові питання. Підписано Договір про колективну безпеку — "Ташкентський договір" (15 травня 1992 року), прийнято Заяву глав держав-учасниць СНД з військових питань, Протокол про реформування і Статут збройних сил колишнього СРСР, а також Протокол про військово-морську символіку.

Науковці по-різному ставляться до факту створення СНД. Зокрема, негативний зміст у ньому вбачає Б. Олійник: "Ніхто не заперечує того факту, що колишній унітарний Союз, дедалі більше нагадуючи загін національно знівельованих складників, вичерпав себе. Одначе "розлучатися" після сімдесятиліття спільного життя треба було цивілізовано, а не зопалу. В кущах чи в посадці можна похапцем "роздушити пляшку" — і розбігтися. Та коли в кущах, з-під поли, ледве чи не при ліхтарику, майже на коліні, нашвидкоруч підписуються акти, які визначають історичну долю цілих держав, то й маємо те, що маємо.

То міф, що у нас не вистачало історичного часу на зважене, з урахуванням національних інтересів, розлучення. Не історія, а Єльцин гнав нас у шию, аби, на догоду своїм хворобливим амбіціям, чим скоріше посісти апартаменти Горбачова..." [16, с. 260].

До факту появи СНД можна ставитися неоднозначно, але в той час вона була компромісом між повним роз'єднанням України та Росії і утворенням конфедеративного типу, бажаного для Москви.

Поспішність створення СНД, як зазначає Колісник, "була виправдана необхідністю виходу з ситуації, неможливістю реанімувати ідею дискредитованого (через власну немічність і бездіяльність) союзного центру та можливими адекватними діями М. Горбачова" [12, с. 140].

Список використаної літератури

1. Абетка української політики: Довідник / М. Томенко (кер.). ~ К.: Смолоскип, 1998.— 230 с.

2. Вєляєв В. М. Замість СНД — конфедерація? // Політика і час — 1996. — № 6. — С. 21—24.

3. Будкін В. СНД: зміни неминучі // Політика і час — 1997. — № її. — С. 3—9.

4. Васильєва Чекаленко Л. Д. Україна в міжнародних відносинах (1944—1996 pp.). — К.: Освіта, 1998. — 178 с.

5. Гаджієв Ш. На основі далекосяжних і глибоких інтересів. Україна-Азербайджан: три напрями економічного співробітництва // Політика і час. — 1998. — № 6. — С. 10—13.

6. Гайдуков Л., Чекаленко Л. СНД в економічному і політичному просторі України // Віче. — 1998. — № 3. — С. 33—51.

7. Грищенко М. В. Відносини України з державами-республіками колишнього Союзу (1990 — перша пол. 1993 р.) // Міжнародні зв'язки України: наукові пошуки і знахідки. — 1995. — Вип.б. — С. 31—47.

8. Дейвіс Н. Європа: історія / Пер. з англ. П. Таращук, О. Коваленко. — К.: Основи, 2001. — 1463 с.

9. Долженков О. Посткомуністичні трансформації в країнах Центрально-Східної Європи та СНД: порівняльний аналіз // Нова політика. — 2000. — № 5. — С. 12—16.

10. Дюрозель Ж.-В. Історія дипломатії від 1919 р. до наших днів / Пер. з фр. Є. Марічева, Л. Погорєлової, В. Чайковського.— К.: Основи, 1999. — 903 с.

11. Енциклопедичний довідник / НАН України НТШ, МЗС України. — 1997. — С. 56—59.

12. Колісник В. Біловезька угода у контексті права та під тиском міфів // Віче. — 1995. — № 3. — С. 135—144.