Третій етап (1989 рік — триває досі)

90-ті роки стали для Латинської Америки десятиліттям якісних змін у політичній та економічній сфері. Подолавши наслідки "втраченого для розвитку десятиліття" [16] — 80-х років, більшість країн регіону прагнули до економічного зростання. Передбачалось, що рухатись товариство андського регіону повинно до створення Спільноти на зразок Європейського Союзу.

Нового імпульсу процесові інтеграції країн Латинської Америки поряд з "Ініціативою для двох Америк" (1990 рік) президента США Дж. Буша надали і "Багаронські Акти" від грудня 1991 року, в яких угруповання висловило намір встановити зону вільної торгівлі. Болівія, Еквадор і Колумбія досягли цієї мети 1 вересня 1992 року, Венесуела — 1 лютого 1993 року. Натомість Перу у серпні 1992 року вийшла з Пакту. Однак з 1994 року країна впевнено рухалась до відновлення у статусі члена. Проведена ліквідація торговельних бар'єрів призвела у 1990—1994 роках до зростаючої внутрішньої торгівлі: у відсотках вона зросла з 4,1 % до 11,9 %, незважаючи на те, що загальний експорт залишався незмінним.

Формування зони вільної торгівлі андських країн в основному було завершено до 1992 року, а всередині того ж року, незважаючи на чималі труднощі та протиріччя, було створено митний союз, котрий об'єднав Венесуелу, Колумбію, Еквадор та Болівію. Де-юре він діє з 1 січня 1995 року як митний союз між всіма країнами-членами, де-факто він існує лише між Колумбією та Венесуелою. Переговори щодо введення єдиного зовнішнього митного тарифу (ЄЗМТ) проходили досить повільно та напружено через те, що виникли розбіжності стосовно рівня цього тарифу між Перу та Болівією, з одного боку, та Колумбією й Венесуелою — з другого. Перу і Болівія наполягали на нижчому рівні ЄЗМТ на низку товарів, оскільки прагнули зробити їх імпорт дешевшим. У той же час Колумбія та Венесуела, економіка яких була більш диверсифікованою, прагнули захистити свого національного виробника, а відтак були прихильниками вищих зовнішніх тарифів. Перу і Болівія виступали також проти будь-якого субсидіювання експорту, тоді як Колумбія й Венесуела проводили політику всестороннього заохочення експорту, досить часто вдаючись до його субсидіювання. За цих умов Колумбія й Венесуела вирішили незалежно від інших держав-членів ввести з 15 березня 1992 року ЄЗМТ обох країн. Його структура була простою: ЄЗМТ підвищувався із зростанням рівня обробки товару. Всередині 1992 року Еквадор встановив новий національний митний режим, який загалом відповідав попереднім домовленостям стосовно ЄЗМТ у межах АСН. Однак при цьому залишалось багато винятків, які в основному становили сировинні товари та різного роду обладнання. Національні тарифи на ці товари були нижчими за ЄЗМТ, оскільки Еквадор так само, як і Болівія та Перу, був зацікавлений у здешевленні їх імпорту з метою зниження вартості національних товарів, які вироблялись із застосуванням імпортованих. Болівії як найменш розвиненій країні субрегіону було дозволено зберегти національні тарифи. Протягом 1989—1992 років перуанський уряд підтримував пропозиції Ради Картахенської угоди стосовно ЄЗМТ з кількома винятками. У той же час він прагнув до координування торговельної політики, тобто ліквідації всіх експортних субсидій. Події у Перу в квітні 1992 року, коли парламент країни було розпущено, спричинили відміну преференційного режиму у торгівлі з партнерами по АСН. Венесуела і Колумбія вжили заходів у відповідь проти Перу. Надалі Перу будувала свої торговельні відносини з іншими країнами угруповання на двосторонній основі, призупинивши членство у АСН. У червні 1992 року Перу проголосувала проти пропозиції стосовно ЄЗМТ, а потім відмовилась виконувати спільне рішення. Таким чином, всередині 1992 року сформувався митний союз у складі Болівії, Венесуели, Колумбії та Еквадору. Насправді це був перший митний союз у Латинській Америці, хоч і недосконалий, зі значними винятками щодо ЄЗМТ. Наступні роки принесли нові зустрічі та наради країн-членів стосовно введення єдиного зовнішнього митного тарифу. Врешті, у листопаді 1994 року суперечності в основному було усунуто й остаточно затверджено ЄЗМТ трьох країн, який офіційно почав діяти у лютому 1995 року. Ставка цього мита коливалась від 5 % до 20 %, а для автомобільної промисловості вона становила 40 % [5], становлячи в середньому 14 %. Воно розповсюджувалось на 88 % погодженої митної номенклатури (тобто переліку товарів та послуг), що включала 6650 найменувань.

Та на цьому процес не зупинився. Країни бажають продовжувати інтеграцію, доказом чого стало перетворення додатковим протоколом до Картахенської Угоди Андської групи в Андську спільноту націй, що сталося під час зустрічі на найвищому рівні 10 березня 1996 року. Спільний ринок, який створюють андські країни, має сукупний потенціал у 100 млн. споживачів. У 1999 році сумарний ВВП держав андського регіону перевищив 270 млрд. дол., експорт становив близько 49 млрд. дол., а імпорт — 41 млрд. [5]. Однак загальний обсяг внутрішньозональної торгівлі поки що невеликий, його більша частина припадає на товарообмін між Колумбією та Венесуелою, інтеграція між котрими розвивається найбільш успішно. Останніми роками досить швидко розширюються торговельні зв'язки між Колумбією та Еквадором.

Поряд з економічною, андські держави прагнуть і політичної єдності — на зразок Європейського Союзу. Вона відображається в їх спільній зовнішній політиці, котра набирає все більшого розмаху.

Цілі організації, її органи та інституції

Сутність основних завдань АГ та АСН

Утворення Андської групи спричинялось потребою реорганізації наявних тоді господарських стосунків та налагодження зв'язків з іншими регіонами та державами світу. Звідси й завдання діяльності угруповання визначило як:—

сприяння гармонійному та рівноправному розвиткові всіх держав-учасниць;—

прискорення економічного розвитку та зростання завдяки широкій та багатогранній соціально-економічній інтеграції;—

забезпечення зайнятості;—

пошук способів постійного покращення рівня життя населення андських країн.

Основною метою Договору Картахени було проведення субрегіональної інтеграції швидше, ніж інтеграції південноамериканського континенту, що тоді лише набирала обертів.

У 1990 році була підписана "Андська стратегія", в якій сформульовані три основних цілі: розвиток андського економічного простору; поглиблення міжнародних зв'язків країн андського регіону; внесок у єдність Латинської Америки.

В "Акті миру", прийнятому у тому ж році, серед найважливіших завдань визначено: поглиблення процесу інтеграції андських країн; реалізація його окремих етапів (зона вільної торгівлі, митний союз), а також інших заходів, необхідних для створення Андського спільного ринку.

Додатковим протоколом до Договору Картахени від 10 березня 1996 року вже Андська спільнота націй доповнила визначені завдання новими:—

сприяння участі країн-членів АСН в інтеграційних регіональних процесах з метою створення спільного ринку Латинської Америки;—

посилення економічної і політичної інтеграції;—

вироблення єдиної економічної політики країн-членів;—

координації проектів країн-членів;—

гармонізації законодавства;—

здійснення контролю за виконанням прийнятих у рамках АГ та АСН правових норм і за їх єдиною інтерпретацією;—

встановлення тісних взаємозв'язків між регіонами та органами АСН через допоміжні інституції — Спілку приватних підприємців та Андський інститут праці.

З метою досягнення встановлених цілей діяльність Спільноти різностороння. Внутрішньорегіональний порядок денний охоплює: впровадження політики сталого розвитку, боротьбу з виготовленням та збутом наркотиків, створення до 2005 року спільного ринку, а також "андської зони миру" [7; 27] (врегулювати вже існуючі та запобігти потенційним конфліктам, співпраця у справах біженців та видачі злочинців). Зовнішньо орієнтований порядок денний складається із впровадження спільного зовнішнього мита, а також спільної зовнішньої політики, розгалуження системи господарських стосунків з іншими організаціями, сприяння переговорам щодо торгівлі з країнами МЕРКОСУР, як і активної участі у створенні Зони вільної торгівлі Північної та Південної Америк.

Основні органи організації

Постійні органи Андської спільноти націй офіційно розпочали якісно нову діяльність у 1996 році після кількох етапів еволюції її інституційної системи та перетворення у стабільну систему окремих органів з визначеними завданнями і повноваженнями. Андська система інтеграції включає:

· Політичний сектор у складі Ради президентів, Ради міністрів закордонних справ і координаційних механізмів; створені за Картахенською угодою Комісію, Хунту, Раду, Парламент та допоміжні органи.

· Фінансовий сектор у складі Андської корпорації розвитку та Андського резервного фонду, Угоди із соціальної сфери, підприємницькі об'єднання і спільні компанії.

Так, щорічні зустрічі на вищому рівні (що відбувались з 1990 року) перетворені додатковим Протоколом у Трухільо в 1996 році у Раду президентів, що представляє політичне керівництво спільноти. Рада президентів є вищим органом АСН, який визначає політичні пріоритети регіону, керує процесами інтеграції та узгодження сфери спільних інтересів, проводить оцінку економічного розвитку країн-членів, визначає спільну зовнішню політику, а також представляє АСН в інших міжнародних організаціях. Засідання веде щорічно кожна з країн-членів за ротацією, однак якщо виникнуть проблеми, які потребуватимуть негайного вирішення, допускається скликання позачергової сесії Ради. Найчастіше політичне представництво Андської спільноти націй у міжнародних відносинах здійснює голова Ради, пост котрого почергово займають всі президенти країн-членів АСН. Черга визначається за алфавітним порядком назв країн. Термін повноважень голови Ради становить 1 рік.

Рада міністрів закордонних справ узгоджує зовнішньоекономічні акції інститутів Андської