Відтворення сукупного суспільного продукту.

З метою комплексної характеристики процесу відтворення сукупного суспільного продукту (ССП) треба детальніше з'ясувати його структуру

Сукупний суспільний продукт (ССП) — узагальнюючий показник виробничої діяльності всього працездатного населення у формі сукупності матеріальних і нематеріальних благ І послуг, створених працею сукупного працівника у різних сферах і галузях народного господарства за певний проміжок часу (як правило, за рік).

Двома його основними джерелами є зайняте у народному господарстві населення та рівень суспільної продуктивності праці. Оскільки кількість працездатного населення залежить від цілого комплексу зовнішніх факторів (соціальних, політичних, економічних, природних), то вирішальним для зростання ССП є фактор підвищення рівня суспільної продуктивності праці та її ефективності на основі постійного впровадження передових досягнень науки і техніки, технології та інших елементів продуктивних сил. Щодо України це пояснюється і тим, що у пошуках роботи емігрувало до 7 млн осіб, що істотно вплинуло на скорочення обсягів ССП.

Складність структури ССП зумовлює наявність різних підходів до її з'ясування.

З точки зору технологічного способу виробництва виокремлюють натурально-речову, галузеву і територіальну форми. За натурально-речовою формою сукупний суспільний продукт традиційно розглядався як взаємодія виробництва засобів виробництва і виробництва предметів споживання. У зв'язку з дією закону суспільного поділу праці (зокрема, з відокремленням сфери послуг від матеріального виробництва) виникла необхідність виокремити третій підрозділ — виробництво послуг. Унаслідок інтенсивної дії закону мілітаризації економіки з часу Другої світової війни з'явилася потреба у виокремленні четвертого підрозділу — продукції військово-промислового комплексу (ВПК). Вона не може бути спожита в жодному з перших трьох підрозділів, неспроможна задовольнити індивідуальні потреби (за деякими винятками). Проте на її виробництво витрачаються величезні ресурси, і вона займає значну питому вагу у структурі ССП. Наприклад, в Україні частка підприємств ВПК у складі машинобудівного комплексу на початку 90-х років становила до 80 %. Чимало розвинутих країн, також і Росія, ведуть активну торгівлю зброєю. Це робить і Україна, внаслідок чого четвертий підрозділ стане відігравати значнішу роль у поповненні держбюджету (у 1997 р. Україна посіла 10 місце у світі за обсягом експорту зброї, у 2002 р. — експортувала зброї приблизно на 450 млн дол.).

Щодо товарно-грошових (зокрема, вартісних) відносин у структурі ССП виокремлюють вартісну структуру. У такому разі вона збігається з вартісною структурою товару, точніше з елементами, на які розпадається вартість товару (W = c + v + m).

Якщо оцінювати структуру ССП щодо функціональної форми окремих складових, фактичного використання, то розрізняють фонд заміщення, фонд споживання і фонд нагромадження. Фонд заміщення — це частина суспільного продукту, спрямована на відновлення зношених у процесі створення національного доходу засобів виробництва. Спожиті засоби виробництва відтворюються за будь-якої економічної системи. За натурально-речовим змістом фонд заміщення є сукупністю засобів виробництва, а за вартісною формою — це вартість матеріальних витрат, перенесена на суспільний продукт (уречевлена минула праця) у вигляді амортизаційного фонду і вартості спожитих оборотних фондів.

Розрізняють процес заміщення зношених засобів виробництва за споживчою вартістю і за вартістю. У першому разі із сукупного суспільного продукту виокремлюють передусім такі засоби праці, які за потужністю, якістю, продуктивністю, матеріаломісткістю та іншими властивостями збігаються зі зношеними засобами виробництва. Важливою умовою соціально-економічного прогресу суспільства (у тому числі науково-технічного) є заміщення зношених засобів праці досконалішими і продуктивнішими. Це, в свою чергу, зумовлює необхідність впровадження якісніших предметів праці, а за умов НТР — можливість зробити це за тією самою або навіть нижчою вартістю. Тому вартість фонду заміщення може бути меншою за його вартість у попередньому періоді.

Двома основними структурними елементами фонду заміщення є заміщення зношених основних виробничих фондів за рахунок амортизаційного фонду і спожитих оборотних фондів. Фонд заміщення оборотних фондів спрямовується на заміщення спожитих у процесі виробництва предметів праці. Частина амортизаційного фонду йде на повне відтворення зношених засобів праці, решта — на їх часткове відновлення (капітальний ремонт). За інтенсивного типу економічного зростання, постійного впровадження передових досягнень науки і техніки у виробництво частка основних фондів у фонді заміщення зростає, а частка оборотних фондів у розрахунку на одиницю продукції поступово зменшується за рахунок зниження матеріало-, ресурсо- та енергомісткості продукції. Співвідношення між цими елементами також змінюється внаслідок зростання фондовіддачі устаткування, скорочення строків служби основного капіталу. В економіці України останнім часом зростає зношеність основних засобів, водночас у 2000—2003 рр. дещо зменшилась енергоємність ВВП.

Затратний характер економіки СРСР, зниження ефективності суспільного виробництва зумовлювали зростання частки фонду заміщення в сукупному продукті: у 1966 р. вона становила 64,4 %, у 1977 р. — 57,8%, наприкінці 80-х років — 58,5 %. При цьому частка фонду заміщення основних фондів у сукупному фонді заміщення становила майже 11 %, а фонду заміщення оборотних фондів — приблизно 89 % (незважаючи на значно більші абсолютні розміри основних виробничих фондів за вартістю порівняно з величиною вартості оборотних фондів). Це зумовлено тим, що основні виробничі фонди споживаються і вибувають протягом року лише частково, а оборотні — заміщуються за цей час кілька разів.

В Україні результативність виробництва почала скорочуватись на початку 70-х років. Так, з 1970 по 1990 рік вартість виробничих (основних і оборотних) фондів зросла на 245,8 %, а національний доход лише на 92 %, виробничі фонди в розрахунку на 1 крб. національного доходу збільшились за цей період з 1,61 до 2,42 крб. (що означало зростання фондомісткості продукції і зниження фондовіддачі). З 1975 р. в Україні поступово знижується коефіцієнт оновлення основних фондів (у 1975 р. він становив 8 %, а у 1990 р. — 5,7 %). У 1966—1990 рр. лише до 25 % інвестицій спрямовувалось на оновлення виробничих фондів, решта — на капітальний ремонт. Потреби економіки у відтворенні основних фондів задовольнялися лише наполовину. Наприкінці 80-х років необхідно було терміново замінити майже 40 % машин й устаткування. З 1975 р. також спостерігалась тенденція поступового зближення показників введення в дію основних виробничих фондів та їх амортизації. Так, у 1975 р. ці показники відповідно становили 13,6 і 9,3 млрд крб., у 1980 р. — 15,4 і 13,0 млрд крб., у 1985 р. — 18,5 і 17,4 млрд дол., у 1990 р. — 21,5 і 22 млрд дол. Це означало поступове послаблення процесу розширеного відтворення та його призупинення у 1990 р.

З часу проголошення незалежності України не забезпечується навіть просте відтворення основних виробничих фондів, масштаби їх зношуваності перевищують обсяги впровадження нових, що свідчить про деградацію матеріальної основи економічної системи. Одним з важливих чинників цього процесу стала економічно необгрунтована переоцінка вартості основних фондів. Так, на кінець 1990 р. загальна вартість основних фондів становила понад 470 млрд дол. у фактично діючих цінах. У перерахунку на долари США, за офіційним курсом НБУ (1 дол. = 0,64 коп.), їх загальна вартість становила понад 740 млрд дол., а за ринковим та обмінним інтуристівським курсом (1 дол. = = 4 крб.) — до 119 млрд дол. Після першої переоцінки у травні 1992 р. їх вартість на кінець 1992 р., за офіційним курсом (1 дол. — 637 крб.), становила лише до 9,5 млрд дол., тобто зменшилась порівняно з 1990 р. майже у 80 разів, а за ринковим (1 дол. = 750 крб.) — майже в 15 разів. Це спотворювало величину їх реальної вартості. Шсля другої переоцінки на 1 серпня 1993 року загальна вартість основних фондів, за офіційним курсом НБУ (1 дол. = 12 610 крб.), становила 27,7 млрд дол., а за неофіційним (1 дол. = 32 000 крб.) — приблизно 11 млрд дол. Отже, наприкінці 1993 р. загальна вартість основних фондів порівняно з 1990 р. за офіційним курсом, зменшилась майже у 27 разів, а за неофіційним — в 11 разів. Таку переоцінку спеціалісти справедливо назвали економічним абсурдом, оскільки, наприклад, за даними міжнародної аудиторської оцінки, балансова вартість автомобільного заводу КамАЗ в Росії у переведенні на світові ціни становила 12 млрд дол.

Таку методику уряд застосував і щодо приватизованого майна. Так, загальна сума останнього становила, за офіційними даними, 1 трлн 854 млрд 85 млн крб. Насправді навіть за офіційним курсом НБУ наприкінці 1992 р. вона дорівнювала 349,3 трлн крб., тобто була заниженою приблизно у 183 рази.

Отже, уряд розподілив таку вартість державного майна серед населення України, яка, згідно з міжнародною аудиторською оцінкою балансової вартості КамАЗу, була меншою за вартість автомобільного заводу Росії в доларах США. За даними доктора економічних наук В. Бородюка, за умов орієнтації на вартість основних фондів (у доларах США), що склалася до їх переоцінки у 1990 р. (118,5 млрд дол.), їх вартість на 1 січня