капітал і праця, елементи капіталу, згруповані за їх відношенням до праці (продукт, сировина, знаряддя праці).
2. Відокремлення капіталу: оборотний капітал, основний капітал, оборот капіталу та ін.
3. Одиничність капіталу: капітал і прибуток, капітал і відсоток, капітал як вартість тощо.
Більш узагальнюючою формою капіталу є його поділ на процес виробництва і процес обороту (обміну) та єдність цих двох фаз відтворення. Особливими у цій схемі є процеси нагромадження капіталів, конкуренція капіталів і концентрація капіталів. До одиничної форми К. Маркс відносив: капітал як кредит; капітал як акціонерний капітал; капітал як грошовий ринок.
У процесі еволюції капіталістичного виробництва капітал переходить від менш розвинутих форм до розвинутіших (наприклад, від індивідуального до акціонерного). При цьому розвивається глибинна внутрішня суть капіталу і діалектично заперечується менш довершена форма досконалішою.
Вітчизняні фахівці 90-х років XX ст. по-різному підходять до цієї проблеми. Автори підручника за редакцією Г. Климка характеризують капітал як авансовану вартість, що в процесі свого руху приносить ще більшу вартість, самозростає1. Розвиваючи таке тлумачення, вони стверджують, що капітал виражає соціально-економічні відносини, оскільки власник капіталу має вступити у відносини з іншими виробниками з приводу купівлі засобів виробництва; взяти необхідну суму грошей у борг і найняти потрібну кількість працівників, щоб забезпечити ефективне функціонування засобів виробництва. Автори підручника називають капітал соціально-економічним відношенням, оскільки він може існувати лише за певних соціально-економічних умов, однією з яких є відсутність власних засобів виробництва у частини господарюючих суб'єктів, що змушує їх найматися. Вони виокремлюють у світовій економічній думці предметно-функціональний (пов'язування цієї категорії із сукупністю речових факторів виробництва) і грошовий підхід (призначення капіталу для придбання факторів виробництва, забезпечення безперервності руху капіталу у сферах виробництва та обігу), а також ототожнення капіталу з одним із факторів виробництва. Основоположником останньої концепції є Ж.-Б. Сей. Ці підходи автори підручника називають народногосподарськими (макроекономічними).
Колектив харківських учених не розкриває сутності капіталу, відзначаючи, що "в ринковій економіці всі фактори виробництва мають товарну форму (в тому числі земля) і набувають форми капіталу і найманої праці, а їх поєднання здійснюється в формі купівлі-продажу товару робоча сила". На думку авторів підручника за редакцією Ю. Ніколенка, А. Сміт, Д. Рікардо і К. Маркс розкрили суть капіталу як основного економічного відношення буржуазного ладу, внаслідок чого суспільство дістало назву "капіталізм". А. Гальчинський також не формулює сутності капіталу, проте зазначає, що розрив між працею і власністю, відрив робочої сили від об'єктивних умов її продуктивного використання зумовив відчуження засобів виробництва від робочої сили та набуття форми капіталу, що перетворився на основу виробничих відносин індустріального суспільства6. У ще одному навчальному посібнику (А. Задоя та Ю. Петруня) капітал ототожнюється з фізичним, тобто із засобами виробництва6. Спрощене трактування цієї категорії ("вартість, що пускається в обіг з метою отримання прибутку") дають автори підручника "Економічна теорія" за редакцією І. Ніколаєвої7, інші російські вчені ("будь-яка сума грошей, що приносить підприємницький дохід").
Перше визначення абстрагується від речового змісту категорії "капітал", а отже, і від принципу суперечності. Натомість воно штучно виокремлює предметно-функціональний підхід, який до того ж названий макроеко-иомічним. Насправді він означає метафізичне тлумачення сутності капіталу, абстрагування від його суспільної форми.
Автори підручника за редакцією Ю. Ніколенка зараховують А. Сміта, Д. Рікардо до прихильників тлумачення капіталу як основного економічного відношення, оскільки вони ототожнювали капітал із річчю (засобами виробництва, запасами). Погляд на капітал як на основне виробниче відношення є нераціональним, оскільки за своїм економічним змістом він є сукупністю капіталістичних виробничих відносин. Тому трактування капіталу як основи виробничих відносин індустріального суспільства необгрунтоване. У радянській економічній літературі ці два підходи (капітал як основне виробниче відношення і як основа виробничих відносин) вважали синонімічними. Насправді основним виробничим відношенням капіталізму на нижчій його стадії є промисловий капітал (що виокремився з грошового і торговельного), на нижчому ступені вищої стадії — фінансовий, який в діалектично знятому вигляді утримує промисловий капітал.
У більшості згаданих праць категорія "капітал" розглядається поза історично або історичний аспект розкривається недостатньо.
Сутність капіталу.
Капітал, як і будь-яка економічна категорія, має свої речовий зміст та суспільну форму. В їх діалектичній єдності розкривається глибинна сутність цієї категорії.
Капітал — система відносин економічної власності при капіталізмі, за яких знаряддя праці та інші об'єкти власності дають змогу власникам знарядь привласнювати частину чужої неоплаченої праці у всіх сферах суспільного відтворення.
Визначальна роль у пізнанні сутності цієї економічної категорії належить характеристиці суспільної форми, відносинам економічної власності. Саме тому "капітал — це не річ, а певне суспільне, належне певній історичній формації суспільства, виробниче відношення, яке представлене в речі й надає цій речі специфічного суспільного характеру"1.
Засоби виробництва, матеріальні блага не на всіх етапах цивілізації були знаряддям експлуатації. За первісного ладу вони були спільною власністю, а за рабовласницького — раб належав до знарядь праці, не був вільним і не міг продавати свою робочу силу. Здебільшого така ситуація складалася і за феодалізму. Правда, земля у власності феодала частково виконувала роль знаряддя експлуатації, оскільки він віддавав певну її частину селянинові, який за це змушений був кілька робочих днів тижня працювати на полі феодала-власника.
Економічною передумовою виникнення капіталу є товарне виробництво, зокрема, та стадія його розвитку, коли товаром стає робоча сила. Цей процес розпочався у період первісного нагромадження капіталу.
Засоби виробництва (у тому числі земля) певною мірою були знаряддям привласнення неоплаченої праці і за так званого "соціалізму". Формально у країнах колишнього СРСР була проголошена суспільна власність на засоби виробництва, але фактично вони були монопольно узурповані бюрократичною верхівкою партійного, радянського і державного апарату, тому ступінь експлуатації у сфері виробництва був вищим, ніж у розвинутих країнах.
Отже, з погляду суспільної форми глибинна сутність капіталу (як діалектична єдність речового змісту і суспільної форми) конкретизується в антагоністичній суперечності між власниками засобів виробництва та інших об'єктів власності (меншість) і найманими працівниками (більшість).
До цієї системи безпосередньо не належить лише дрібнотоварний сектор економіки, але опосередковано (через систему цін, контрактів, кредитні відносини тощо) вій теж підпорядковується різним формам капіталу. В останні десятиліття з системи виробничих відносин почали виходити тисячі народних підприємств, викуплених трудовими колективами багатьох кооперативів. Крім того, така система наповнюється демократичним змістом унаслідок перетворення частини дрібних акціонерів у часткових співвласників.
Залежно від рівня розвитку продуктивних сил, ступеня усуспільнення виробництва та праці, організованості найманих працівників, соціально-економічної політики держави, соціальної спрямованості дій капіталу та інших факторів антагоністична суперечність може послаблюватись, еволюціонувати від фази конфлікту до фази власне суперечності. Це виражається у періодичному затуханні або навіть відсутності у певний проміжок часу економічних і політичних виступів трудящих проти існуючої системи, послабленні страйкової боротьби, як це було наприкінці XX ст. Проте на початку XXI ст. такі виступи у багатьох розвинутих країнах знову посилились. Антагоністичну суперечність також частково послаблює залучення найманих працівників до управління виробництвом і власністю (а отже, і капіталом), упровадження такої форми заробітної плати, як участь у прибутках та ін. Особливу роль у цьому процесі відіграє розвиток державного капіталу (власності), в якому поєднуються національні, колективні капіталістичні та олігополістичні інтереси.
Експлуатація та її форми.
Розрізняють форми експлуатації як особливі суспільні способи виробництва (рабовласницький, феодальний, капіталістичний) і деякі форми експлуатації, які не утворюють способів виробництва (воєнні грабежі, данина, контрибуція, домашнє рабство та інші форми привласнення чужої праці та її продукту).
Експлуатація (франц. exploitation — привласнення чужої праці) — безоплатне привласнення власниками засобів виробництва та інших об'єктів власності додаткового (а іноді частини необхідного) продукту, виготовленого безпосередніми працівниками шляхом економічного або позаекономічного примусу.
Історично експлуатація виникла з розпадом первісного суспільства, з появою додаткового продукту, який привласнювала верхівка общини. На пізніших етапах розвалу первісного суспільства, коли розпочалося формування класів (верхівка общини — з одного боку, переважна більшість жителів общини — з іншого), експлуатація стала більш явною і жорстокою, що зумовлено появою домашнього рабства, постійними грабіжницькими і загарбницькими війнами. Надалі перші форми експлуатації переростають у класові, пов'язані з рабовласницьким, феодальним та капіталістичним способами виробництва.
За рабовласництва експлуатувались не лише раби, а й вільні землероби, основною формою експлуатації яких був високий лихварський відсоток за позичене у земельних аристократів зерно, худобу. За феодального способу виробництва поєднувались позаекономічні та економічні форми експлуатації. Перші означали юридичну залежність селянина від феодала, сформовану внаслідок розорення селян через їх неспроможність сплачувати податки, стихійні лиха, насильницьке захоплення общинної землі, передавання права на землю разом із селянами приватним особам. Експлуатацію здійснювала також держава через механізм оподаткування. Якщо селянин звільнявся від сплати податків державі (так званий податковий імунітет), податки вилучались феодалом і залишались у його розпорядженні. За раннього феодалізму основною формою експлуатації була данина, за якої селяни виконували різні повинності. З розвитком феодального способу виробництва данина