Основним недоліком концепції Вальраса є те, що досліджується абстрактна модель "ідеального ринку". З метою довести здатність ринкового механізму досягати рівноваги прийнято попередню умову, що всі процеси ринкового пристосування і наближення до рівноваги здійснюються ще до початку виробництва і обміну, а обмін відбувається уже за цінами рівноваги. Сам Л. Вальрас розглядав свою систему як ефективний допоміжний засіб аналізу, висновки якого слід зважено застосовувати щодо реальних проблем1.

Прообразом концепції Вальраса, як зазначають західні і вітчизняні науковці, послужила біржа, зокрема дії аукціоніста, який називає попередні ціни, що дає змогу заключати попередні контракти. Крім того, аукціоніст швидко реагує на найменші невідповідності між попитом і пропозицією. Згодом вальрасівського аукціоніста у теоріях неокласиків було замінено умовою про повну інформованість економічних суб'єктів про всі параметри попиту і пропозиції (ціну, якість товарів тощо). Надмірна абстрактність та гіпотетичність моделі Вальраса проявляється також у тому, що фактор часу не береться до уваги (усі акти купівлі-продажу здійснюються одномоментно, а торгівля ведеться вже виготовленими товарами без врахування тих, які будуть виготовлені в майбутньому), відсутня невизначеність (усі учасники володіють достатньою інформацією про ціни, якість товарів та ін.), не існує трансакційних витрат (уся інформація надається безплатно, немає витрат на ведення переговорів, укладення контрактів, розроблення стандартів, вимір якості товарів тощо).

У західній економічній літературі з'явилися нові моделі досягнення ринкової рівноваги, але переважна більшість, починаючи з теорії Кейнса, була присвячена проблемам досягнення рівноваги економічної системи з участю не тільки ринкового механізму, а й державного регулювання.

Вище розглядались закон попиту і закон пропозиції відокремлено, що було дещо нелогічно, оскільки при цьому не можна було обійтись без відповідної пропозиції (коли аналізувався закон попиту) і попиту (коли йшлося про закон пропозиції), а отже, слід головну увагу звертати на дію закону попиту і пропозиції. У найзагальнішому вигляді закон попиту і пропозиції є загальним економічним законом, що виражає внутрішньо необхідні і сталі зв'язки між кількістю товарів і послуг, які хоче купити або отримати споживач, і обсягом товарів і послуг, які пропонує виробник.

Особливості дії закону попиту і пропозиції залежать насамперед від рівня цін. Цю залежність графічно відображає крива попиту і пропозиції (рис. 1).

Рис. 1. Рівновага попиту і пропозиції

Попит і пропозиція взаємодіють за умов конкурентної боротьби. Отже, можна комплексно визначити закон попиту і пропозиції.

Закон попиту і пропозиції — між попитом і пропозицією існує діалектична залежність, яка полягає насамперед у тому, що пропозиція формує попит через асортимент виготовлених товарів і запропонованих послуг та їх ціни, а попит визначає обсяг і структуру пропозиції, впливаючи при цьому на виробництво.

Рівновага та співвідношення між попитом і пропозицією є своєрідним індикатором збалансованості і пропорційності суспільного виробництва, обміну й розподілу праці у сфері матеріального та нематеріального виробництва, безперервності процесу суспільного відтворення матеріальних та духовних благ. Співвідношення між попитом і пропозицією впливає на відхилення ринкових цін від вартості товарів та послуг (при перевищенні попиту над пропозицією ціни відхиляються вгору від вартості, а при перевищенні пропозиції над попитом — униз).

Причиною зниження попиту в Україні є тотальне зубожіння переважної більшості населення внаслідок масового безробіття, мізерної заробітної плати, малопродуктивної праці в підсобному домашньому господарстві, значної депопуляції населення, масової міграції працівників та ін.

Структуру платоспроможного попиту можна розглядати як платоспроможну потребу суб'єктів ринку — окремих індивідів, підприємств, фірм, компаній, організацій, держави та ін. Платоспроможний попит є лише частиною (хоч і найважливішою) потреб суспільства. Це зумовлено тим, що частина населення, окремі суб'єкти ринку можуть мати потреби у товарах і послугах, але не мати грошей для їх задоволення, тому такі потреби у сукупний попит не включаються. Сукупний попит поділяють на попит усіх членів суспільства на всі (м'ясо, хліб та ін.) або окремі (автомобілі, відеотехніка тощо) блага; на попит на всі блага, що задовольняються на окремих видах ринку (місцевому, регіональному, внутрішньому, міжнародному); на попит більшості населення на окремих типах ринку (товарному, грошовому, ринку цінних паперів та ін.).

На нижчій стадії розвитку капіталізму в механізмі дії закону попиту і пропозиції домінували елементи стихійності. Попит і пропозиція врівноважувалися шляхом вільної конкуренції, вільного ціноутворення, стихійного переливу капіталів усередині галузей та між галузями, економічних криз тощо. Нині у механізмі дії цього закону переважають елементи свідомого регулювання, організованості і планомірності. Вони властиві кожному суб'єкту підприємницької діяльності, будь-якому типу і формі власності.

Рівновага (відносна) між попитом і пропозицією на рівні великих корпорацій досягається насамперед шляхом маркетингової діяльності. Внаслідок цього між виробниками і споживачами встановлюються довгострокові коопераційні зв'язки, формуються торговельно-промислові комплекси.

Установленню рівноваги між попитом і пропозицією сприяє також контрактна форма при виконанні компаніями державних замовлень. Наприклад, Федеральний уряд США щорічно розміщує до 15 млн замовлень. їх виконання великими, середніми і дрібними компаніями (уряд зобов'язує генерального підрядника передавати до 50 % загальної вартості контракту субпідрядникам — дрібним та середнім фірмам) означає роботу на гарантований і стабільний державний ринок, тобто рівновагу попиту і пропозиції на цьому сегменті ринку.

За не збігання попиту і пропозиції держава вдається до типових дій. Якщо платоспроможний попит перевищує пропозицію при виробництві нижчого від оптимальної величини обсягу ВВП, держава використовує три основні методи регулювання: зниження податків на прибутки (з метою стимулювання інвестицій підприємств, компаній і фірм); збільшення витрат державного бюджету і насамперед державної закупівлі товарів і послуг; зменшення відсоткової ставки за кредит, внаслідок чого збільшується грошова маса.

Крім цих заходів, можна використовувати й інші: проводити активну амортизаційну політику, збільшувати обсяг капіталовкладень у державному секторі тощо.

За умов, коли пропозиція нижча від платоспроможного попиту, а виробництво ВВП перевищує оптимальну величину, держава повинна домагатися зниження сукупного попиту. Для цього їй необхідно здійснити протилежні за змістом дії, а саме: збільшити податки на прибуток, скоротити державні витрати, збільшити плату за надання кредитів і тим самим зменшити грошову масу.

Найважливішим методом регулювання сукупного попиту є збільшення або зменшення витрат державного бюджету. Збільшення таких витрат безпосередньо впливає на зростання споживання і капіталовкладень окремих суб'єктів господарювання. Більше того, державні витрати зумовлюють мультиплікаційний (лат. myltuplicato— множення) ефект, тобто примножуючий. Так, за підрахунками французьких економістів, кожний франк державних інвестицій забезпечував мобілізацію майже 8 франків з інших джерел. Зниження податків на прибутки впливає на сукупний попит опосередковано. Застосування цих важелів економічного регулювання не дає миттєвого ефекту. Повинен пройти певний час (приблизно півроку), перш ніж з'являться перші позитивні результати від їх застосування. За таких умов важливо спрогнозувати порушення рівноваги між агрегатними показниками народногосподарської збалансованості: попитом і пропозицією, доходами і витратами держави та ін.

Водночас сукупний попит і сукупна пропозиція залежать і від інших факторів: рівня доходів населення, обсягу заощаджень і нагромаджень, закупівлі державою певної частини товару, обсягу експорту та імпорту.

У матеріально-речовому аспекті сукупний попит складається із споживчого (товари широкого вжитку і предмети розкоші) та інвестиційного (засоби виробництва). З погляду вартісного змісту сукупний попит може не збігатися з розміром доходів населення: він може бути і більшим, і меншим від них, залежно від того, яка частина доходу вилучається з обігу та перетворюється на заощадження або, навпаки, вилучається із заощаджень і стає частиною сукупного доходу.

Збільшення споживання у сукупному попиті означає зниження у ньому частки нагромадження та зменшення (абсолютне або відносне) частки заощаджень. Великий вплив на споживання має динаміка цін. Стійке підвищення цін призводить до того, що гроші втрачають свою купівельну спроможність і споживання населення скорочується.

Щоб нейтралізувати негативний вплив інфляції, держава застосовує такі заходи, як підвищення облікової ставки відсотка, збільшення податків, скорочення державних витрат, сповільнення темпів зростання, або навіть "заморожування" заробітної плати та вкладів в ощадні каси і банки, контроль за рухом цін, заробітків і прибутків, тобто проводить "політику доходів". Використання перелічених важелів стабілізує ціни, але провокує інші економічні потрясіння — спад виробництва, банкрутства, зростання безробіття та споживання.

З розвитком попиту пов'язане поняття "місткість (обсяг) ринку" — обсяг реалізації продукції за певного рівня платоспроможного попиту, товарної пропозиції та цін.

Чим ширший платоспроможний попит населення, тим більший обсяг ринку, легше розв'язується проблема реалізації. Одним із засобів розширення платоспроможності попиту населення, що стимулює збільшення обсягу ринку, стала соціальна політика держави, яка розвинулася у передових країнах у післявоєнні роки.

Сукупна пропозиція — другий бік ринкової структури. її визначають обсяг випущеної продукції (виконаних робіт), рівень витрат виробництва та рівень цін, стан продуктивності праці, розвиток науково-технічного прогресу, спрямованість державного внутріполітичного курсу та економічної