Загалом відмирання трудової теорії вартості аргументується також такими положеннями:—

відсутність суперечностей між працею і капіталом та ліквідація капіталістичної власності на засоби виробництва і доступність їх кожному працівнику, який може забезпечити їм належне використання;—

заміна капіталу знаннями в якості фактора виробництва;—

особливість інформації, яка разом зі знаннями стає найважливішим фактором сучасної економіки, зокрема неможливість вартісної оцінки інформації та продуктів, у створенні яких вона відіграє вирішальну роль, а отже, неможливість обчислення витрат відтворення певного продукту та витрат для його створення. Головною причиною називається неможливість зведення втіленої у створення нового знання інтелектуальної праці до інших видів діяльності;—

перехід від матеріальної мотивації діяльності людини до постматеріальної;—

відсутність пролетаріату і робітничого класу взірця XIX ст.;—

формування нового соціального конфлікту між представниками матеріалістичної і постматеріалістичної мотиваційних парадигм.

Більшість із названих аргументів науково неспроможні або не стосуються проблем трудової вартості. Так, спроби заперечити наявність суперечностей між працею і капіталом та утвердити ліквідацію капіталістичної власності на засоби виробництва тривають уже понад два століття, хоча й по-різному аргументуються. Як початок усунення суперечностей між працею і капіталом визначалася середина 70-х років XX ст. (другий найважливіший етап руйнування об'єктивної основи вартісних відносин).

Суперечності між монополістами (власниками засобів виробництва) і найманими працівниками набагато глибші, ніж між представниками охарактеризованого вище соціального конфлікту. Особливо велика різниця у кількісному співвідношенні між найманими працівниками, з одного боку, і класом капіталістів, передусім його верхівкою, — з іншого.

Положення прихильників нетрудової теорії вартості про перетворення інформації та знань у найважливіший фактор сучасної економіки потребує ґрунтовніших доказів. Інформація дійсно відокремлюється як окремий фактор сучасного виробництва (поряд з наукою як специфічною продуктивною силою), але стає таким фактором лише після засвоєння людиною (як основною продуктивною силою), що вміє користуватись нею, а таке вміння дає лише сучасна система освіти. Поза людиною інформація не може бути основним фактором сучасної економіки. Тому теза про неможливість вартісної оцінки інформації та продуктів, у створенні яких вона відіграє вирішальну роль, є сумнівною. Точну вартісну оцінку нині дати неможливо, але завдання може бути вирішене найближчим часом. Це стосується і проблеми редукції (лат. reductio — повернення) інформаційно-насиченої праці.

Не узгоджується з дійсністю твердження, що проблема вартості втрачає економічний характер і поступово стає соціологічною. У такий спосіб економічне питання невиправдано намагаються віднести до соціологічної тематики. Соціологія не може бути повноцінною наукою без вивчення економічних проблем, тому твердження про закінчення економічної епохи і перехід до домінування символічних цінностей хибне.

Всебічний розвиток особистості як мета забезпечується в сучасних умовах для частини найманих високооплачуваних працівників лише опосередковано, тобто тією мірою, якою ця мета збігається з основною метою суспільства. А такою метою, за визначеннями багатьох авторитетних західних економістів, залишається виробництво і привласнення максимального прибутку. Якщо погодитись з домінуванням постматеріалістичних мотивів, то можна дійти абсолютно передчасного висновку, що у розвинутих країнах уже майже побудоване комуністичне суспільство.

Посилення ролі споживчої вартості і відповідне послаблення значення вартості та мінової вартості як форми її вияву передбачав ще Маркс, пов'язуючи цей процес з ліквідацією капіталістичного товарного виробництва. Хоча товарні відносини за сучасних умов поступово відмирають у розвинутих країнах, але вони все ще домінують аналогічно тому, як процес соціалізації економічної системи ще не став переважаючим щодо існування істотних ознак сучасного капіталізму.

Прихильники концепцій, які заперечують теорії трудової вартості, не дотримуються діалектичного методу дослідження в економічній теорії, зокрема принципу історизму. Наприклад, вони досі наполягають на пом'якшенні.й усуненні протистояння буржуазії і пролетаріату внаслідок подолання матеріальної мотивації, а також на зникненні робітничого класу у тому вигляді, в якому його розглядав К. Маркс у "Капіталі". (Процес поступової ліквідації пролетаріату із зростанням обсягів особистого майна найманих працівників тощо передбачав ще Ф. Енгельс.)

Недотримання діалектичного методу спостерігається щодо поняття "вартість", оскільки товари продавались за вартістю лише за простого товарного виробництва, а отже, до існування капіталістичного способу виробництва. На нижчій стадії розвитку капіталізму товари продаються за цінами виробництва, які є формою вартості, тобто в їх основі лежить вартість. На вищій стадії розвитку капіталізму за панування монополій (олігополій) товари продаються за монопольними цінами виробництва (монопольно високими та монопольно низькими), тому при дослідженні вартості слід з'ясовувати її сучасні форми в органічному взаємозв'язку із самою субстанцією. Коли йдеться про вартість, то в ній з боку суспільної форми слід досліджувати економічні відносини між товаровиробниками, які в умовах інформаційної революції хоча й мають суб'єкт-суб'єктний характер стосовно знань, але все ж залишаються відносинами. Крім того, за сучасного капіталістичного виробництва домінуючою стороною товару є вартість, а підпорядкованою їй — споживча вартість, а отже, і корисність.

Концепція граничної корисності.

Вона була розроблена у 70-ті роки XIX ст. представниками австрійської школи політичної економії, до яких належать К. Менгер, Фрідріх Візер (1851—1926), Е. Бем-Баверк. Основи цієї концепції закорінені у спробах французького вченого А. Тюрго, італійського економіста Ф. Галіані, німецького економіста Г. Гессена та інших визначити вартість товарів корисністю речі, а також у положеннях Д. Рікардо щодо характеристики вартості відновлюваних товарів не лише витратами праці, а й рідкісністю.

У середині XIX ст. Гессен сформулював закон, згідно з яким у процесі "поступового насичення" потреб корисність речі зменшується із збільшенням запасів благ, що призводить і до зниження цінності. Корисність останнього блага він називав "цінністю останнього атома".

Увів у науковий обіг концепцію граничної корисності англійський економіст В.-С. Джевонс.

Концепція граничної корисності — концепція, яка використовується західними економістами для визначення корисності граничного (останнього) екземпляра, товару або послуги, які задовольняють найменш значущу граничну ("останню") потребу у них.

Поняття "гранична корисність" ґрунтується на тому, що основою формування цінності є індивідуальні суб'єктивно-психологічні оцінки учасників господарського процесу. Сутність цінності Бем-Баверк вбачав у значенні речі для людського благополуччя. За словами Менгера, "...цінність є значення, яке мають для нас конкретні блага або кількості благ внаслідок того, що в задоволенні своїх потреб ми усвідомлюємо залежність від їх наявності у нашому розпорядженні". Стверджуючи, що вихідним пунктом дослідження повинні бути потреби людей, він розглядав їх як різновиди незадоволених побажань або неприємних відчуттів. Однією з найважливіших методологічних засад концепції Менгера є вивчення індивідуалістичного суб'єктивно-психологічного відношення між річчю (благом) і людиною, місце концепції у натуральному господарстві і товарному виробництві. На його думку, вибір типу виробництва несуттєвий, оскільки при атомістичному підході (тому корисність останнього екземпляра називається "цінністю останнього атома") виробництво — це сукупність індивідів, де визначальним є суб'єктивний фактор, зіткнення воль індивідів у боротьбі за вигоду на суспільній арені. Американський економіст Б. Селігмен вважає, що ці твердження були інколи туманними і суперечливими.

Щоб подолати суперечності, Б. Бем-Баверк намагався послідовніше викласти концепцію граничної корисності, розмежувавши суб'єктивну і об'єктивну цінність. Суб'єктивна оцінка покупцем товару визначає, на думку цього вченого, максимальну межу ціни, а продавцем — мінімальну. Щоб кількісно зіставити суб'єктивні оцінки споживачів, використовують грошові оцінки. Крім того, економіст вводить в науковий обіг поняття "субституційної корисності", ілюструючи його зміст на прикладі загубленого пальто. Його гранична корисність визначається граничною корисністю тих предметів споживання, якими індивід змушений жертвувати, щоб придбати нове пальто.

Граничну корисність в економікс розглядають як задоволення, яке отримує людина від споживання однієї додаткової одиниці товару (послуги).

У розробленому В.-С. Джевонсом варіанті концепції граничної корисності зроблена спроба виміру корисності на основі закону спадної корисності. Замість поняття "гранична корисність" він використав термін "кінцевий ступінь корисності"* Простим методом вимірювання цінності вчений вважав порядкове зіставлення насолоди і страждань (наслідуючи теорію насолоди і страждань Й. Бентама), а корисність, що лежить в основі цінності, визначав відношенням споживача до товару, який споживається і зменшується (як і насолода) із збільшенням його кількості. Рівень ринкових цін, на думку Джевонса, визначається величиною відчуттів (зіставленням насолоди і страждань).

Уперше ідею органічного поєднання теорії трудової вартості і концепції граничної корисності висловив Ф. Енгельс у "Начерках до критики політичної економії". Він зазначав, що вартість речі включає у себе обидва фактори, не оправдано роз'єднувані сторонами, що сперечаються. Вартість є відношенням витрат виробництва до корисності. Найближче вартість застосовується при з'ясуванні питання про те, чи варто виробляти річ, тобто чи покриває її корисність витрати виробництва. Тільки після цього йдеться про застосування вартості для обміну. Якщо витрати на виробництво двох речей однакові, саме корисність буде вирішальною при визначенні їх порівняльної вартості.

А. Маршалл поняття "вартість"