Концепції державного регулювання економіки та їх еволюція.

Представник школи меркантилізму А. Монкретьєн ще на початку XVI ст. обґрунтовував необхідність активного втручання держави в економічне життя країни з метою збільшення її багатства. Для цього держава, на його думку, повинна проводити активну протекціоністську політику, стимулювати експорт тощо. У період первісного нагромадження капіталу буржуазії потрібна була підтримка держави.

Ж. Кольбер виступав за збільшення державних капіталовкладень у базові галузі економіки і створення економічної інфраструктури, за валютне регулювання.

Представники німецького меркантилізму обстоювали необхідність вкладення державних коштів у розвиток базових підприємств промислової і торговельної інфраструктури і навіть у розвиток освіти, яка сприятиме формуванню висококваліфікованого виробника і кращому використанню ресурсів, державного регулювання рівня прибутковості виробництва за допомогою податків, контролю над відсотками за кредит та інше.

Засновники політичної економії В. Петті і П. Буагільбер, хоча й дотримувалися принципів вільної ринкової економіки, водночас стверджували, що у разі необхідності захисту національних інтересів держава повинна здійснювати регулювання економіки. Зокрема, вони виступали за державний контроль над виконанням приватними компаніями своїх зобов'язань, за втручання у відносини між капіталістами і найманими робітниками щодо встановлення тривалості робочого дня, за відповідальність держави (її спеціальних інститутів) стосовно підвищення добробуту населення.

Хоча класики політичної економії А. Сміт і Д. Рікардо дотримувались в основному принципу невтручання держави в економіку, але не заперечували проти її сприяння економічному прогресу шляхом регулювання норми відсотка, контролю за вивозом капіталів, проведення протекціоністської політики щодо молодих і перспективних галузей економіки, регулювання ренти через оподаткування (А. Сміт) та створення сприятливих умов розвитку стратегічних галузей економіки і їх підтримки (Д. Рікардо). Дж.-С. Мілль, який спочатку виступав проти державного втручання в економіку, відтак висловлювався за таке втручання передусім в окремих соціальних сферах з метою зростання блага для всього населення. Еволюціонували і погляди С. Сісмонді щодо втручання держави в економіку, він дійшов висновку про необхідність посилення економічної ролі держави для поліпшення життя народу за допомогою прогресивного оподаткування.

Представники історичної школи М. Вебер, В. Зомбарт, В. Рошер та інші пропагували активне втручання держави в економіку, вважали його єдиною умовою ефективного функціонування. Деякі з них обстоювали навіть централізоване управління народним господарством, планування, соціальні реформи. Ці позитивні ідеї були розвинуті у працях марксистів. Так, К. Маркс зазначав, що ще на ранніх ступенях капіталістичного виробництва ті підприємства, які вимагають тривалого робочого періоду і великих витрат капіталу на довгий термін, розвиваються за суспільний або державний рахунок. Він також помітив закономірну тенденцію розвитку капіталізму від монополії до одержавлення, яке стане "економічним прогресом, новим кроком на шляху до того, щоб саме суспільство взяло у своє володіння всі продуктивні сили". Ф. Енгельс стверджував, що у разі переростання продуктивними силами меж акціонерної власності їх одержавлення буде неминучим, як і незаперечною стане необхідність державного управління продуктивними силами. Але такі прогнози означали неминучість тотального одержавлення засобів виробництва — науково некоректний висновок, оскільки заперечує плюралізм форм власності, тобто важливу рушійну силу економічного прогресу.

В. Ленін, розкриваючи закономірність переростання монополістичного капіталізму в державно-монополістичний, стверджував, що суспільне регулювання виробництва і розподілу під тиском обставин під час Першої світової війни запроваджувалось в деяких країнах, і що такий капіталізм є "дещо централізоване, підраховане, контрольоване і усуспільнене".

Представники неокласичного напряму (Ф.-А. Хайєк, Л. Мізес, М. Фрідмен та ін.) були противниками державного регулювання економіки, деякі з них закликали до повернення "назад до А. Сміта". Оскільки практика довела неможливість існування капіталістичної економіки без активного регулювання держави, вони погоджувались на мінімальну діяльність держави. Так, І. Фішер в умовах монополізації економіки виступав за вплив держави на економічне зростання за допомогою анти монопольного законодавства.

Одним із найважливіших завдань державного регулювання, на думку представників цього напряму, є досягнення ефективнішого розподілу ресурсів у ринковій економіці. Критерієм такої ефективності вважають критерій ефективності Парето, який передбачає, що сама вільна ринкова економіка шляхом конкуренції без будь-якого зовнішнього втручання досягає найвищої ефективності у розподілі ресурсів, а роль індикатора цінності і рідкісності ресурсів виконують ціни, які забезпечують достовірну інформацію про цінність будь-якого економічного блага. Передбачається, що всі суб'єкти господарювання діють раціонально. Проте навіть неокласики не заперечують виникнення окремих ситуацій, за яких ринкова економіка не здатна забезпечити ефективний розподіл ресурсів, зокрема, у разі необхідності задоволення потреб в суспільних благах, за умови існування в деяких галузях економіки бар'єрів для вільного переливання капіталів, наявності неповної або неповноцінної інформації у суб'єктів господарювання та ін. При цьому суспільні блага можуть вироблятись або на державних підприємствах, або держава частину вилучення податків спрямовуватиме на фінансування таких благ на державних підприємствах. Оптимальний обсяг їх виробництва може порушуватись внаслідок зловживань чиновників державного апарату, що призведе до надмірного вилучення податків і неефективного виробництва суспільних благ.

До бар'єрів для вільного переливання капіталів між галузями відносять монополізацію передової техніки та технології компаніями тих чи інших галузей народного господарства, монополізацію дешевих ринків сировини, електроенергії тощо. Нові компанії для проникнення в такі галузі повинні затратити додаткові ресурси, що знижує конкурентоспроможність. На думку неокласиків, держава повинна надавати їм податкові пільги, дешеві кредити, субсидії та інше. Така концепція неокласиків, за якою завданням держави є нейтралізація та компенсація окремих аспектів "недостатності ринку", була названа концепцією суспільного добробуту. її основи сформулював А. Пігу. На його думку, держава повинна займатись виробництвом суспільних благ, обмежувати негативні ефекти монополії тощо за допомогою податків і субсидій.

К. Вікселль і Г. Кассель не заперечували втручання держави у відновлення економічної рівноваги за допомогою грошово-кредитних важелів, виступали за її контроль над освоєнням нових зарубіжних ринків, за стимулювання державою експорту основного капіталу.

Проте представники неокласичного напряму не усвідомили якісно нову роль держави на вищій стадії капіталізму, хоча в концепціях деяких представників цього напряму є конструктивні положення. А. Пігу важливим завданням держави називав створення сприятливого інвестиційного середовища через перерозподіл доходів за допомогою фіскальних методів; Р. Хоутрі обґрунтував необхідність державного регулювання банківської діяльності з метою забезпечення економічної рівноваги та поліпшення інвестиційних процесів; окремі конструктивні положення розробили представники монетаристської школи та ін.

Представники неолібералізму (В. Ойкен, А. Рюстов, А. Мюллер-Армак, Л. Брхард та ін.) вважають, що державне регулювання повинно забезпечувати загальні принципи та умови господарювання й стабілізувати економічні процеси. При цьому держава повинна лише підтримувати конкурентний механізм ринкового господарства за допомогою структурної, соціальної і кон'юнктурної політики, своєчасно реагувати на можливі збої ринку, забезпечувати умови вільної конкуренції. Зокрема, В. Ойкен зазначає, що інвестиції у соціальну сферу, як і її розвиток, повинна контролювати держава.

Дж. Кейнс першим серед сучасних економістів Заходу довів неможливість досягнення економічної рівноваги за допомогою ринкових важелів і неспроможність існування капіталізму без широкомасштабного втручання держави. Він стверджував, що розширення функцій уряду — єдиний практичний засіб уникнути руйнації існуючих економічних форм, обґрунтував засади антикризової політики держави, конкретизовані в численних рекомендаціях щодо її реалізації. В умовах кризи, на його думку, необхідно передусім здійснити низку заходів щодо активізації і стимулювання загальної купівельної спроможності населення, тобто сукупного попиту, а також факторів, що його визначають. Оскільки такий попит впливає на масштаби зайнятості в країні, а пропозиція впродовж короткотермінового періоду залишається незмінною, Кейнс доводив, що вивести економіку із кризи і підвищити темпи економічного зростання за наявності великої кількості безробітних можна лише шляхом державного регулювання попиту. Оскільки двома складовими ефективного попиту є, на його думку, споживання та інвестиції, то повну зайнятість може забезпечувати їх оптимальне співвідношення. Головним чинником ефективного попиту він вважав обсяг інвестицій, оскільки їх зростання сприяє збільшенню національного доходу і залученню додаткової робочої сили. Для цього слід трансформувати всі заощадження в реальні інвестиції, що можливе за низької норми відсотка.

На відміну від неокласиків Дж. Кейнс вважав, що використання гнучкості цін як засобу відновлення економічної рівноваги неможливе внаслідок монополізації економіки. Абстрагування від цього феномена — ще один істотний недолік неокласичної теорії. Основними засобами збільшення інвестицій вчений вважав успішну грошово-кредитну і бюджетну політику. При проведенні першої необхідно максимально знижувати ставки відсотка за кредит шляхом забезпечення достатньої кількості грошей в обігу (а отже, відповідних обсягів грошової емісії), а також відмовитись від золотого стандарту. Спричинена емісією інфляція повинна бути контрольованою, бо масове безробіття є більшою загрозою для капіталізму, ніж така інфляція. Він дійшов висновку, що держава повинна безпосередньо організовувати інвестиції з метою забезпечення соціальних вигод.

Засобами державного регулювання, за Кейнсом, слугує збільшення державних витрат та ефективний вплив на зростання споживчого попиту (при якому держава повинна послабити властиву людям схильність до заощадження), перерозподіл доходів на користь найбідніших верств населення, що сприятиме зростанню платоспроможного попиту на наймасовіші товари. Бюджетну політику він також пов'язував із зменшенням доходів