Ці рекомендації були основою економічної політики більшості розвинутих країн у 50—70-ті роки XX ст., що послабило глибину економічних криз, позитивно вплинуло на стабільність економічної системи. Водночас стимулювання попиту та інші кейнсіанські методи регулювання економіки зумовили високий рівень інфляції. Крім того, у 70-ті роки розвинулись структурні кризи в економіці, що призвело до посилення нерівноваги на ринку робочої сили та виникнення нових диспропорцій.

Переосмислення кейнсіанської теорії було поштовхом до появи неокейнсіанства. Основними недоліками теорії Кейнса неокейнсіанці (Джоан Робінсон (1903—1983) і Н. Калдор (1908—1986)) вважали спрощену модель економіки, в якій існує або інфляція, або безробіття, кожне з яких можна усунути шляхом використання протилежних методів грошово-кредитної і бюджетної політики; абстрагування від фактичної зміни цін, від розподілу доходів та ін. Так, Дж. Робінсон ввела в макроекономічний аналіз такі фактори, як монополістичне ціноутворення, розподіл доходів, що впливає на рівень заощаджень, прагнення фірм та компаній до зростання та виживання в умовах конкурентної боротьби, які значною мірою позначаються на рівні інвестицій та ін. Інші представники неокейнсіанства — американські вчені Блвін Хансен (1887— 1976), Рой Харрод (1900—1978), Евсей Домар (нар. 1914).

Дж. Хікс та інші намагались розробити теорію державного регулювання економіки в усіх фазах циклу, тривалого економічного зростання та економічної динаміки, оскільки теорії Кейнса був властивий статичний підхід. Вони вважали імпульсом економічного зростання збільшення доходів, наголошували на необхідності врахування впливу науково-технічного прогресу, зростання кількості населення, величини капіталу та його структури на інвестиції. Е. Хансен як засоби антициклічного регулювання виокремлював стабілізацію обсягів інвестицій та компенсацію коливань приватних інвестицій, грошово-кредитну, бюджетну та фіскальну політику.

Основним методом антициклічного регулювання неокейнсіанці вважали політику бюджетного регулювання, зокрема "дефіцитного фінансування", тобто збільшення витрат держави порівняно із зростанням її доходів. С. Вайнтрауб, П. Девідсон та інші доводили необхідність розширення методів державного регулювання за допомогою змін у структурі фінансової системи, зокрема фінансових активів у формі цінних паперів. Щоб одночасно вирішити проблеми безробіття та інфляції, необхідно, на їх думку, досягти національної згоди шляхом використання політики доходів, в тому числі регулюванням заробітної плати.

Конструктивною була ідея французького економіста Франсуа Перру (1903—1987) про необхідність державного регулювання інвестицій шляхом впровадження індикативного планування, планового збільшення обсягів інвестицій в стратегічні галузі економіки, впровадження директивного планування щодо державного сектору економіки та захист національного ринку капіталів від іноземної конкуренції.

Представники інституціоналізму та неоінституціоналізму (Т. Веблен, А. Шпітгоф, Дж.-К. Гелбрейт, Р.-Г. Коуз та ін.) вважали, що держава повинна передусім створити сприятливий інвестиційний клімат шляхом стимулювання підготовки кваліфікованої робочої сили, поліпшення методів використання природних ресурсів, формування нових провідних галузей економіки, сприяння внутрішній конкуренції, вдосконалення права, розвитку менталітету нації, регулювання динаміки інвестиційних циклів та ін. Зокрема, Т. Веблен проголосив керівну роль держави у формуванні цілісного суспільства шляхом розвитку освіти, нових технологій, спрямування діяльності бізнесу в необхідне для суспільства русло.

Коуз правильно вказував на необхідність послаблення економічної нерівності, поліпшення довкілля, збільшення соціальних витрат (зокрема, інвестиційних) тощо, оскільки це сприятиме інвестиційним процесам та їх спрямованості у необхідному напрямі, побудові контрактної економіки. 3. Чейз виступає за державний контроль шляхом регулювання інвестицій між країнами. Французький економіст Р. Арон висловлювався за державну підтримку розвитку галузей, які визначають розгортання НТР.

Гелбрейт визнавав, що держава повинна встановити прогресивнішу шкалу подохідного податку, гарантувати для всього працездатного населення певний дохід, вирівняти заробітну плату членів профспілок та тих, хто до них не належить, чоловіків та жінок, збільшити державні витрати на захист довкілля та ін. Він також виступав за націоналізацію наймогутніших корпорацій, передусім військово-промислового комплексу, за державне регулювання цін в інтересах дрібних підприємств. Водночас допомога держави, на його думку, необхідна і "плановій системі", тобто великим корпораціям для реалізації їх продукції шляхом державних замовлень (в тому числі на поставки зброї). "Така система, — визнає він, — ...за відсутності державного втручання є іманентно нестійкою". Водночас Дж.-К. Гелбрейт висловлювався проти антитрестівського регулювання, оскільки воно заважає здійсненню контролю над цінами, зростанню корпорацій тощо.

В умовах глобалізації економіки, головною рушійною силою якої є ТНК, держава, на думку неоінституціоналістів, повинна розвивати науку, освіту, покращувати якість медичних послуг, проводити активну економічну політику, передусім інвестиційну тощо з метою створення потужного потенціалу національної економіки, а також захищати таку економіку від негативного впливу іноземних інвестицій.

Література

1. Вехи экономической мысли. Теория потребительского поведения и спроса / Под ред. В. М. Гальперина. — СПб.: Экономическая школа. 2000. —Т. 1.

2. Вечканов Г. С, Вечканова Г. Р., Пуляев В. Г. Краткая экономическая энциклопедия.—СПб.: Петрополис, 1998. — 509 с.

3. Войтов А. Г. Экономика. Общий курс: Учебник. — М.. 1999.

4. Гаврилишин Б. Дороговкази в майбутнє. До ефективніших суспільств: Доповідь Римському клубові. — К.: Наукова думка, 1990. — 206 с.

5. Гальчинський А. С, Єщенко П. С, Палкій Ю. І. Основи економічної теорії: Підручник. — К.: Вища школа, 1995. — 471 с.

6. Гегель Г. Собрание сочинений: В10 т. — М. — Л.. 1930. — Т. 9.

7. Горкіна Л. П. М. I. Туган-Барановський в економічній теорії та історії. — К.: ІЕ НАН України, 2001. Горкіна Л. П. Нариси з історії політичної економії в Україні (остання третина XIX — перша третина XX ст.). — К.: Наукова думка, 1994. — 244 с.

8. Гэлбрейт Дж. К. Новое индустриальное общество. — М., 1969.

9. Даглас Н. Інституції, інституційна зміна та функціонування економіки: Пер. з англ. І. Дзюб. — К.: Основи, 2000.

10. Дзюбик С, Ривак о. Основи економічної теорії. — К.: Основи. 1994.

11. Дмитриченко Л. И. История экономических учений. — Донецк: -Китис"; Дон. ГУ, 1999. — 452 С

12. Довбанко М. В. Видатні незнайомці (наукові ідеї, здобутки та життя економістів — лауреатів Но* белівської премії). — Київ, 2000.