Представники кейнсіанського напряму розглядають ринок праці як не рівноважний, заперечують домінуючу роль ціни у його регулюванні. Основним регулятором ринку вони вважають державу, яка у процесі регулювання сукупного попиту через використання різних важелів (податки тощо) може відновити ринкову рівновагу. Кейнсіанський напрям повніше відображає реалії сучасного ринку праці, але абстрагування від впливу цінового фактора, ідеалізація ролі держави у врівноваженні ринку праці не збігаються з дійсністю.

Схожою є позиція школи монетаризму, яка належить до неокласичного напряму. Основоположник школи М. Фрідмен стверджує, що на ринок праці негативно впливають профспілки, держава, відсутність інформації про наявні вакансії тощо; дотримується хибного уявлення про "природний рівень безробіття" і необхідність регулювання ринку праці за допомогою важелів грошово-кредитної політики.

Інституціоналісти метою економічної системи у постіндустріальному суспільстві проголошують всебічний розвиток людини. Оскільки ринок вони розглядають лише як один з інститутів, то основну роль у регулюванні ринку праці відводять державі, профспілкам. Водночас важливе значення при аналізі розвитку ринку праці вони надають особливостям розвитку окремих галузей, професійних демографічних груп.

Наступним за значенням є ривок засобів виробництва.

Ринок засобів виробництва (в економічному аспекті) — сукупність економічних відносин і передусім відносин економічної власності між різними суб'єктами підприємницької діяльності з приводу організації, купівлі-продажу засобів та предметів праці і привласнення на цій основі частини національного доходу.

Організаційно-економічні відносини в цій системі відображають насамперед маркетингову діяльність фірм і компаній щодо пошуку необхідних верстатів, машин, обладнання, сировини, джерел енергії тощо. Техніко-економічні відносини включаються в ринок засобів виробництва здебільшого опосередковано, тією мірою, якою фірми і компанії шукають альтернативні види засобів виробництва. Попит на засоби виробництва та його динаміка залежать від попиту на виготовлені за їх допомогою споживчі товари тощо, а також від величини відсотка (або ефективності вкладень грошей у цінні папери). Із зростанням відсотка попит на засоби виробництва (а отже, інвестиції і розширення виробництва) зменшується, і навпаки. При цьому слід розрізняти попит на капітальні блага (виробничі фонди) як інвестиційні ресурси і попит на грошовий капітал. Суб'єктами попиту на інвестиційні ресурси є підприємці, а суб'єктів попиту на гроші та грошовий капітал значно більше — частина дрібних товаровиробників, найманих працівників (через механізм купівлі акцій) та ін.

На попит на засоби виробництва певною мірою впливає можливість взаємозаміни і взаємодоповнюваності окремих факторів виробництва.

Обсяг пропозиції засобів виробництва зумовлюється попитом на споживчі товари і послуги, взаємодією попиту і пропозиції й залежить від рівня продуктивності праці в галузях, де виробляють верстати, машини, устаткування тощо, а отже, від рівня цін на ці товари та цін на споживчому ринку (на товари, для виготовлення яких використовують ці засоби виробництва). Крім того, на пропозицію засобів виробництва впливає дія закону відносної рідкісності ресурсів.

Ринку засобів виробництва розвинутих країн властивий високий попит на інтернет-технології у сфері науки, освіти, торгівлі, телекомунікацій, фінансовій сфері та ін. Динамічними темпами розвивається лазерна техніка, роботи, гнучкі виробничі системи, системи автоматизованого проектування, генна інженерія та біотехнологія. Так, у комп'ютерні технології американські фірми і компанії щорічно вкладають понад 220 млрд дол. та до 10 млрд дол. у програмне забезпечення.

Взаємопов'язаний з ринком засобів виробництва ринок предметів споживання.

Ринок предметів споживання (в економічному аспекті) — система економічних відносин між продавцями і покупцями та посередниками з приводу організації, купівлі-продажу товарів тривалого користування, їх використання та ринку товарів поточного споживання, а також привласнення на цій основі необхідного і додаткового продукту.

У цій системі економічних відносин виокремлюють також пов'язані з маркетингом та менеджментом організаційно-економічні відносини у сфері обміну. За оцінками американських фахівців, до 85 % американських сімей забезпечені товарами тривалого користування. Водночас на придбання предметів споживання у розвинутих країнах люди витрачають менше 25 % доходів із сімейного бюджету.

Найди немічнішим сегментом ринку предметів споживання є ринок послуг.

Ринок послуг (в економічному аспекті) — система економічних відносин між підприємствами (а також фірмами, компаніями, об'єднаннями), виробниками і споживачами (насамперед широкими верствами населення) з приводу надання, купівлі-продажу цих послуг та їх споживання, а також відносин привласнення, що виникають і розвиваються на цій основі.

Послуга — це особлива споживча вартість, що задовольняє певні потреби людини. Особливістю послуги як товару (порівняно зі звичайним товаром, втіленим у речі) є те, що вона корисна не як річ, а як діяльність. Споживання послуги збігається з процесом її створення, з діяльністю, тому послуги неможливо накопичувати, транспортувати тощо. Розрізняють традиційні (послуги транспорту, зв'язку, страхування товарів, туризм, послуги вчителя, юриста, лікаря та ін.) і нетрадиційні (маркетингові, інженерно-консультативні та інженерно-будівельні, рекреаційні, інформаційні та ін.) послуги. Послуги створюють як у сфері матеріального (громадське харчування, торгівля, побут та ін.), так і нематеріального (освіта, охорона здоров'я, мистецтво, культура тощо) виробництва.

Якщо ціни на послуги перевищують суспільно необхідні витрати на їх надання, відбувається надмірне привласнення частки фінансових ресурсів виробниками послуг та їх вилучення з доходів споживачів.

У розвинутих країнах людина поступово стає основним елементом національного багатства, внаслідок чого ринок послуг починає домінувати. У США наприкінці 90-х років XX ст. у структурі сфери послуг понад 25 % становили фінансові послуги, страхування, операції з нерухомістю; до 22 % послуг надавались у сфері торгівлі; понад 26 % припадало наділові, юридичні, соціальні, особисті, відпочинок і розваги; на послуги державного управління — понад 18 %.

Ринок споживчих товарів, у тому числі ринок послуг, тісно пов'язаний зі специфічними для нього засобами виробництва, оскільки понад 50 % загальних капіталовкладень у розвинутих країнах спрямовують у цю сферу, а також з фінансовим ринком.

Фінансовий ринок (в економічному аспекті) — сукупність економічних відносин з приводу організації купівлі-продажу вільних грошових коштів та їх перетворення на грошовий капітал і привласнення на цій основі частини необхідного і додаткового продукту.

Фінансовий ринок спрямовує в єдине русло рух інших форм капіталу, а також ринковий механізм. Він наймобільніший, оскільки гроші — найрухливіша форма власності. Фінансовий ринок (насамперед грошовий) найбільше відповідає вимогам досконалої конкуренції, що зумовлено однорідністю товару, наявністю інформації про цей об'єкт торгівлі тощо. Об'єктами фінансового ринку є особисті заощадження населення, тимчасово вільні кошти, що утворюються в процесі обороту промислового і торговельного капіталів та ін., а його основними важелями — попит, пропозиція на позичковий капітал та його ціна.

Продавцями капіталу на фінансовому ринку в сучасних умовах є страхові компанії, пенсійні фонди (як основні інститути), комерційні та інвестиційні банки, інвестиційні компанії, ощадно-зберігальні асоціації, заможні верстви населення тощо. У багатьох країнах це також різні міжнародні фінансово-кредитні організації, транснаціональні банки та ін. Покупці капіталу на фінансовому ринку — промислові, торговельні компанії, держава і населення. Водночас вони самі продають цей товар.

Розрізняють короткотерміновий (грошовий) і довготерміновий (ринок капіталів) фінансовий ринок. Грошовий ринок, у свою чергу, поділяють на обліковий (об'єктами купівлі-продажу є векселі державної скарбниці та комерційні векселі, короткотермінові цінні папери, що мають високу ліквідність), міжбанківський (на якому тимчасово вільні грошові кошти кредитних установ банки розміщують у формі міжбанківських депозитів на короткий термін). На ринку капіталів обертаються довготермінові позики й цінні папери. Тому довготерміновий фінансовий ринок поділяють на ринок довготермінового кредиту і ринок цінних паперів.

Ринок цінних паперів (в економічному аспекті) — сукупність організаційно-економічних відносин, відносин економічної власності на первинному і вторинному ринках акцій і облігацій з приводу їх купівлі-продажу, організації й управління цим процесом і привласнення на цій основі частини додаткового продукту у різних формах.

Суб'єктами відносин на ринку цінних паперів є підприємства різних типів і форм економічної власності, домашні господарства, комерційні банки, фінансово-кредитні організації, держава та ін.

У США учасниками фондового ринку безпосередньо або опосередковано (через взаємні фонди) наприкінці 90-х років XX ст. було понад 55 % населення (у 50-ті роки лише до 5 %). Унаслідок цього дещо послаблюється вплив банківського сектору і посилюється фондового ринку у перерозподілі фінансових ресурсів. Так, у 1999 р. на банківські кредити припадало до 25 % фінансових ресурсів, залучених промисловими компаніями і урядами .всіх країн.

Із процесом розгортання НТР, ринку послуг тісно пов'язаний розвиток ринку інтелектуальної власності.

Ринок Інтелектуальної власності (в економічному аспекті) — система економічних відносин між різними господарюючими суб'єктами з приводу організації, використання І купівлі-продажу патентів, ліцензій та інших об'єктів Інтелектуальної власності та привласнення на цій основі певної частки необхідного і додаткового продукту.

Важливим елементом цього ринку є новації, які можуть бути запатентовані та безпатентні (ноу-хау). У широкому розумінні ноу-хау — це сукупність технічних знань виробничого, комерційного й іншого досвіду,