2. Юридично закріплений процес демонетизації золота, скасування офіційної ціни на золото та фіксація золотого вмісту національних валют (золотих паритетів), відсутність будь-яких обмежень для його приватного використання, відсутність регулювання з боку вільного ринку золота держави та міжнародних економічних організацій, що означає перетворення золота на звичайний товар. Але юридичне проголошення повної демонетизації не означає реальної демонетизації, яка певною мірою була пов'язана з СДР, оскільки в деяких договорах грошові суми можуть переглядатися залежно від ціни золота. Тісніше золото пов'язане з регіональними міжнародними кредитними грошима — ЕКЮ, оскільки ці гроші надавалися Європейським фондом валютного співробітництва кожній країні на внесок 20 % її золотих та доларових резервів, а золото оцінювалося при цьому на основі ринкової ціни. Крім того, про такий зв'язок золота з СДР та ЕКЮ свідчить і те, що центральні банки більшості країн залишили його у своїх запасах як високоліквідний товар, що означає збереження резервної функції золота, його ролі як фонду ліквідних активів.

3. Посилення міждержавного валютного регулювання, в тому числі через МВФ, вплив на механізм "плаваючих" курсів, що є водночас другою закономірністю світової валютної системи. З цією метою застосовувалися заходи щодо посилення функцій СДР як грошей через розширення можливостей їх використання. Надано дозвіл на те, щоб їх утримувачами були не лише центральні банки, а й деякі інші фінансові установи. МВФ уповноважений стежити за валютною політикою та станом економіки країн-членів, координувати валютно-кредитну політику розвинутих країн. З цією метою він виробляє рекомендації у сфері валютно-фінансової та економічної політики.

Ці функції частково (під приводом надання кредитів тощо) здійснюються і щодо України. МВФ приділяє значну увагу регулюванню процесу пристосування національних економік до умов поглиблення інтернаціоналізації продуктивних сил і економічних відносин, 3 1985 р. розвинуті країни офіційно практикують одночасні зміни облікових ставок центральних банків.

Отже, третьою закономірністю світової валютної системи є виникнення та еволюція колективних валют, окремі з яких все більше конкурують з американським доларом, передусім євро (з його запровадженням ЕКЮ перестав діяти), яка у 2004 р. була дорожча, ніж долар США.

Міжнародна (регіональна) валютна система.

Міжнародна (регіональна) валютна система набула найбільшого розвитку в межах ЄС. Так, на першому етапі (50-ті роки XX ст.) валютні угоди між багатьма країнами Західної Європи укладалися здебільшого на двосторонній основі, завдяки чому здійснювалось взаємне регулювання платіжних балансів, міжнародні розрахунки, надавались кредити. На другому етапі (1950—1957) 17 країн Західної Європи створили Європейський платіжний союз (ЄПС), який розвивався на багатосторонній кліринговій основі, а розрахунки здійснювались за допомогою епуніта (умовної розрахункової одиниці, яка прирівнювалась до 1 дол.). Третій етап (1958—1989) зумовлений початком дії Римського договору про утворення ЄЕС. У січні 1959 р. почав діяти Європейський валютний союз (ЄВС), який охопив усі країни ЄПС. Пізніше із структури ЄВС виокремився Валютний союз 6 країн ЄЕС, програма якого була затверджена у 1971 р. Радою міністрів ЄВС.

Четвертий етап (з 1989 — по сьогоднішній день) розвитку регіональної валютної системи пов'язаний з перетворенням ЄВС у Європейську валютну систему, в якій відбулася валютна інтеграція — впровадження єдиної валюти, створення спільного центрального банку. Основними передумовами валютної інтеграції є здійснення повної конвертованості національних валют країнами ЄС, необмежена свобода руху капіталів, інтеграція фінансових ринків, жорстка фіксація валютних курсів. Цей етап розмежовується на окремі періоди. На першому з них (завершився на початку 1994) країни ЄС ратифікували Маастрихтську угоду, здійснили повну лібералізацію руху капіталу, нівелювали темпи інфляції щодо найбільш сталих національних валют, а також скоротили бюджетні дефіцити, другий період (січень 1994 — січень 1997 або січень 1999) — створення Європейської системи центральних банків на зразок ФРС США, яка посилила координацію грошово-кредитної політики країн-учасниць, здійснювала всебічний контроль за європейською валютною одиницею ЕКЮ.

Третій період валютної інтеграції розпочинається з 1 січня 1997 року (або 1 січня 1999 року) залежно від ступеня реального зближення мінімум семи країн за такими основними критеріями: рівень інфляції не повинен перевищувати найстабільніші ціни в трьох країнах, ніж на 1,5 %; розмір бюджетного дефіциту не повинен перевищувати З ВВП семи країн; рівень відсоткових ставок за довготерміновими кредитами не повинен більш, ніж на 2 % перевищувати рівень трьох найнижчих пунктів відсоткових ставок; коливання валютних курсів національних грошових одиниць за умов відсутності їх девальвації в попередні два роки може відбуватись в межах ± 2,25. Мета ЄВС — сприяння європейській економічній інтеграції і насамперед валютній, що передбачає режим асинхронності. Так, для Іспанії і Португалії такий лаг становить + 6 %, а для всіх інших - + 2,25 % можливих взаємних валютних коливань.

Посилення ролі євро у світовій валютній системі зумовлено передусім наближенням країн ЄС за показником продуктивності праці впритул до США, які посідають перше місце у світі. Внаслідок цього дефіцит торгового балансу США з 1991 по 1992 рік збільшився в 4,5 рази і досяг майже 50% їх загального експорту. У 2000 р. такий дефіцит зріс ще на 40% і становив майже 370 млрд дол. Водночас країни ЄС добились профіциту зовнішньої торгівлі у 1970—1997 рр. в сумі понад 50 млрд євро, в тому числі у торгівлі із США в 1998 р. він становив майже 27 млрд дол., крім того, якщо в 1982 р. ЕКЮ обслуговував лише 9 % внутрієвропейської торгівлі, то на початку XXI ст. євро — майже 70 %. У 1999 р. європейські компанії вперше перевершили американські по обсягу коштів, отриманих від первинного розміщення нових акцій; у 1998 р. країни ЄС і Швейцарія зосередили майже 39 % світових банківських депозитів, а США — лише 14,4 %; наприкінці 1998 р. США мали валютні резерви в сумі 59 млрд дол., а країни єврозони — 236 млрд дол.

Валютний ринок і валютне регулювання.

Сутність сучасного валютного ринку та його масштаби обумовлені міжнародними угодами, якими регулюється:

1) експорт та імпорт товарів та їх оплата в іноземній валюті;

2) міжнародна торгівля послугами (надання транспортних і фінансових послуг, туризм, торгівля продуктами інтелектуальної власності, перекази зарплати іноземних працівників, страхування та ін.) з оплатою в іноземній валюті;

3) експорт та імпорт капіталу, надання й отримання кредитів, пов'язаних з обміном однієї валюти на іншу;

4) одержання і перекази за кордон прибутків, отриманих від іноземних інвестицій і позик;

5) розрахунки центральних банків з міжнародними фінансовими організаціями, а також пов'язані з поповненням або витратою золотовалютних резервів центральних банків;

6) різноманітні валютні операції (купівля і продаж валюти на різних умовах, валютний арбітраж та ін.);

7) витрати і доходи держави в іноземній валюті.

При здійсненні цих угод між їх учасниками формується певна сукупність міжнародних валютних відносин.

Валютний ринок — система міжнародних валютних відносин (передусім відносин економічної власності) з приводу організації і купівлі-продажу національних та іноземних валют з метою забезпечення міжнародних платежів.

Основними суб'єктами цих відносин є:

1) фізичні та юридичні особи, зайняті зовнішньоекономічною діяльністю;

2) некомерційні банківські установи, які здійснюють валютне обслуговування зовнішніх зв'язків;

8) посередники (окремі брокери, брокерські фірми), які за свої операції отримують комісійну винагороду;

4) державні установи і насамперед центральні банки та державні скарбниці окремих країн.

Серед суб'єктів валютного ринку домінуюча роль належить транснаціональним банкам, які здійснюють готівкові і безготівкові міжбанківські операції. Тому ці банки мають вирішальний вплив на валютні курси, масштаби валютного обігу.

Об'єктами валютного ринку є національні грошові одиниці, цінні папери, платіжні документи (чеки, векселі, акредитиви та ін.) в іноземній валюті.

До наймогутніших валютних ринків світу належать валютні центри Нью-Йорка, Лондона, Парижа, Цюріха, Франкфурта-на-Майні, Сан-Франциско, Токіо, Мілана, Сінгапура, Гонконгу та ін. Валютний оборот у цих центрах за останні два десятиліття значно зріс. Так, якщо їх середньорічний валютний оборот наприкінці 70-х років XX ст. становив 200 млрд, то обсяги валютних операцій наприкінці 90-х років сягають майже 100 млрд дол. в день, а сукупний оборот валютних ринків перевищує 90 трлн дол. на рік. Більшу частину такого обороту утворюють міжбанківські операції, які здійснюють приблизно 750 могутніх комерційних банків та їх філіалів. Характерно, що на початку XX ст. до 60 % пінних паперів, які котирувались на Лондонській фондовій біржі, були випущені іноземними емітентами, а нині на Нью-Йоркській фондовій біржі на іноземних емітентів припадає менше 9 % цінних паперів.

Сутність валютного ринку (зокрема, структура) повніше виявляється в його якісних особливостях:—

функціонуванні валютного ринку значною мірою на засадах конкуренції, на яку, в свою чергу, впливають попит і