Моделі перехідної економіки та роздержавлення й приватизації у постсоціалістичних країнах
План
1. Найважливіші моделі перехідної економіки в постсоціалістичних країнах.
2. Причини роздержавлення і приватизації та їх основні моделі.
3. Особливості перехідної економіки в країнах, що розвиваються.
4. Література
Найважливіші моделі перехідної економіки в постсоціалістичних країнах.
У другій половині 80-х і на початку 90-х років XX ст. формувались такі основні моделі трансформації економічних систем постсоціалістичних країн: 1. Неокласична модель (Дж. Сакс, Дж.-Дж. Стіглер та ін.). Передбачає орієнтацію на абсолютне переважання приватної власності, механізму вільного ринкового саморегулювання економіки, а отже, швидку приватизацію, опору на іноземні інвестиції, повну лібералізацію цін та зовнішньої торгівлі (без раціонального поєднання з політикою протекціонізму), опосередковане незначне втручання держави в економіку, передусім за допомогою грошової політики (зокрема, "політики дорогих грошей"), скорочення соціальних витрат держави, соціальну диференціацію суспільства, акцентує на досягненні фінансової стабілізації. Дж. Сакс, який був радником перших двох президентів України, заявляв, що "Україна має якомога швидше відкинути командні методи і запровадити ринкову систему господарювання". Ця модель дає загальні спрощені рекомендації усім країнам, які перебувають на етапі перехідної економіки, незалежно від того, на якому рівні соціально-економічного розвитку перебуває та чи інша країна. При цьому стверджується, що невиконання будь-якої з названих умов деформує процес трансформації, а з метою зменшення ризиків від поступових реформ необхідна "шокова терапія". За таким сценарієм здійснюються реформи в деяких латиноамериканських країнах, Україні, Росії.
2. Градуалістська (англ. gradual — поступовий) модель (лауреати Нобелівської премії з економіки К.-Дж. Ерроу, В. Леонтьєв, Дж. Тобін та ін.). Передбачає, що процес реформування тривалий, а забезпечення достатнього обсягу внутрішніх інвестицій у народне господарство, зміни структури сукупної пропозиції та попиту, створення умов для соціальної адаптації населення можливе лише за стабільного виробництва економічних благ з огляду на національні умови та ін. Навіть низький рівень рентабельності оптимальніший, ніж падіння обсягів виробництва. Концепція не передбачає тотальної приватизації і необачної лібералізації зовнішньоекономічної діяльності, скорочення соціальних витрат, а надає перевагу колективним цінностям. Градуалістів поділяють на еволюційних (вважають доцільною еволюцію наявних структур) і помірних (схиляються до державного втручання в економіку). Послідовніше ця концепція реформ реалізується в Китаї. Представники гра-дуалізму гостро критикували метод "шокової терапії",
3. Інституціональна модель. Передбачає інституціональні зміни у суспільстві, тобто еволюційні трансформаційні процеси не тільки у сфері базисних відносин (до яких інституціоналісти відносять зміни прав власності), а й у законодавстві, діяльності держави та громадських організацій, у звичаях тощо. Деякі теоретики інституціоналізму (Д. Норт) основною інституціональною зміною вважають приватизацію.
4. Структурна модель. Представники цієї моделі вважають, що економічна політика має базуватися на плановій перебудові промисловості, перерозподілі доходів, реструктуризації економіки та відновленні ділової активності. Монополії, на їхню думку, невід'ємна частина технологічної структури народного господарства, а тому антитрестівська політика недоцільна. Першочерговим завданням є тривалий підготовчий період створення ринкових інститутів, а макроекономічна стабілізація має передувати структурним реформам, тобто реформам у сфері прав власності, мотивації праці управлінського персоналу та ін.
Найменш гуманною є неокласична модель, яка базується на переважанні егоїстичних та індивідуальних цінностей, що панували на нижчій стадії капіталізму, а загалом — на домінуванні біологічного начала людини. її реалізація в латиноамериканських країнах призвела до стрімкого зубожіння переважної більшості населення, поляризації суспільства, посилення сировинної орієнтації країн у зовнішньоекономічній діяльності. У Чилі, яку вважають еталоном неокласичного варіанта реформ, скоротилися соціальні витрати, масово зубожіло населення. У Польщі, яку часто розглядають як позитивний приклад упровадження концепції "шокової терапії", економічне зростання здебільшого забезпечили значні інвестиції (понад 6 млрд дол.) і списання зовнішнього боргу (33 млрд дол.), а сам період "шокової терапії" був коротким. Крім того, у Польщі сприятливішими були вихідні умови реформ (понад 80 % орних земель перебували у приватній власності). Однак у країні різко зросло безробіття, дефіцит торгового балансу у 1998 р. становив майже 18 млрд дол., подальша приватизація сільського господарства призвела до його глибокої кризи.
У Китаї процес реформування почався із сільського господарства, легкої та харчової промисловості та передових наукомістких галузей. При цьому середньорічні темпи приросту ВВП за період 1979—1999 рр. становили майже 10 %. Водночас було створено майже 400 тис. спільних підприємств, на яких державі спочатку належав лише контрольний пакет акцій, а через 10 років вона ставала їх повним власником. Тепер країна експортує значну частину сільськогосподарської продукції.
Градуалістська та інституціональна моделі реформ реалізувались також в Угорщині, Чехії та деяких інших державах. Країни колишнього СРСР, які не дотримувалися рекомендацій МВФ у здійсненні реформ, стали на шлях швидкого економічного зростання. Позитивними наслідками градуалістської та інституціональної реформ є:
1) стабільність і навіть деяке зростання частки бюджетних асигнувань у ВВП. Так, в Угорщині у 1990—1993 рр. вона становила 62 %, у Словенії — 50 %, тоді як у тих країнах, які домоглися значно менших успіхів у реформуванні національної економіки (Болгарії, Румунії) вона скоротилась у 3—4 рази. Уряд України впроваджував у практику гірший варіант, що значною мірою пояснюється диктатом МВФ;
2) збереження на попередньому рівні частки витрат на освіту у ВВП. У інших країнах, утому числі в Україні, вона суттєво скоротилася;
3) незначне посилення диференціації доходів 10 % найбідніших і найбагатших верств населення. Так, якщо на початку реформ цей розрив становив 2,5—3 рази, то далі — 4,5—б разів. У Румунії і Болгарії він збільшився у 10 разів, у Росії — у 15 разів, в Україні — майже у ЗО разів (в середині 90-х років XX ст.), а натепер, за даними експертів, 1:100;
4) помірність темпів приватизації, які супроводжувалися якісними змінами різних інститутів. В Україні процес роздержавлення і приватизації відбувався швидко і переважно в інтересах кланово-номенклатурної еліти;
5) незначне зниження життєвого рівня населення (Угорщина, Словенія, меншою мірою — Чехія). В Україні життєвий рівень більшості населення порівняно з 1990 р. знизився щонайменше в 7 разів;
6) створення сприятливого інвестиційного клімату, чого не можна сказати про Україну.
Найважливішою причиною руйнування економіки в Україні була антинародна приватизація.
Причини роздержавлення і приватизації та їх основні моделі.
Необхідність роздержавлення, в тому числі приватизації в СРСР, була зумовлена такими чинниками:
а) поступове зниження темпів економічного зростання. Певною мірою це було спричинено зростанням масштабів народногосподарського комплексу, здебільшого — зниженням ефективності економіки;
6) істотне зниження темпів зростання продуктивності праці (за період 1960—1985 рр. — майже у 2,5 раза), причому на 1 % приросту продуктивності праці витрачалося понад 2 % приросту оновлення виробничих фондів;
в) значне відставання порівняно з розвинутими країнами у впровадженні досягнень НТР у виробництво (у США, наприклад, у 1985 р. налічувалося понад 1,5 млн комп'ютерних систем і понад 17 млн персональних комп'ютерів, а в СРСР — лише кілька комп'ютерних систем, а загалом за рівнем комп'ютеризації відставання було більш ніж стократним);
г) поглиблення диспропорцій в економіці: у 1928 р. частка предметів споживання в загальному обсязі промислової продукції становила 60,5 %, а в 1985 р. — лише 25 %. Це, а також кумулятивна дія інших чинників, призвело до розвитку дефіцитної економіки. У СРСР у 1990 р. із 1100 товарних груп лише 5 були недефіцитними;
ґ) низька конкурентоспроможність товарів на світовому ринку, переважно сировинна спрямованість експорту;
д) зростання "зрівнялівки" в оплаті робочої сили, що за низької заробітної плати підривало стимули до праці;
е) значне уповільнення темпів зростання реальних доходів населення. У СРСР у 1966—1970 рр. вони становили 5,9 %, а в 1981—1985 рр. — 1,8 %, у 1985—1988 рр. — 1,4 %;
е) швидке збільшення зовнішнього боргу СРСР та відсотків на його обслуговування. У 1984 р. витрати на обслуговування цього боргу становили 5,9 млрд дол., а в 1986 р. — 15,1 млрд дол. за одночасного скорочення валютних надходжень від експорту нафти. В Україні темпи зростання реальних доходів населення відповідно становили 20 % і 14 %. За рівнем життя СРСР посідав у 1990 р. 77 місце у світі.
Деякі причини глибокої економічної кризи, успадкованої від СРСР, також мають пряме або опосередковане відношення щодо причин роздержавлення і приватизації.
У політико-ідеологічному аспекті роздержавлення і приватизація в пострадянських країнах розглядались як справедлива винагорода за надмірну експлуатацію трудящих і як прагнення керівників нових суверенних держав забезпечити рівність всіх громадян перед їх входженням у ринкову економіку.
Загалом у країнах колишнього СРСР та соціалістичної співдружності роздержавлення і приватизація відбувалися за різними соціально-економічними моделями та конкретними механізмами їх реалізації. Основними серед них є; модель масового роздержавлення і приватизації; модель колективного роздержавлення і приватизації; модель зовнішнього власника; змішана модель роздержавлення і приватизації; модель соціально орієнтованої власності.
Модель масового роздержавлення і приватизації найповніше була реалізована у Чехії, Росії, Литві та Монголії, частково — у Польщі. Вона не використовувалась у колишній НДР, Угорщині, деяких країнах СРСР.