Однією з важливих причин такого становища є відсутність науково-обґрунтованої програми роздержавлення та приватизації, критеріїв цього процесу, належного контролю за ним. Тому у схвалених Верховною Радою у травні 2003 р. рекомендаціях парламентських слухань "Наслідки і перспективи приватизації в Україні" зазначено про необхідність "переглянути концепцію приватизації державного майна з урахуванням її негативних результатів, відзначених учасниками парламентських слухань, стратегії економічного розвитку держави, а також урядової програми структурної перебудови економіки".

Хибною була постанова Верховної Ради України, прийнята у жовтні 2001 р., про надмірно високі темпи приватизації, згідно з якою приватизація малих підприємств повинна була відбутись протягом 1,5 року, а середніх і великих — упродовж 4—б років.

У такий спосіб частина населення була перетворена на позбавлений роботи і власності люмпенізований пролетаріат.

Модель колективного роздержавлення і приватизації передбачає придбання переважної частини акцій трудовим колективом (у тому числі менеджерами) або передусім менеджерами з наступним виділенням частки кожному працівнику та правом купівлі-продажу акцій інших працівників. Водночас трудовому колективу надавались певні пільги для придбання акцій. Формально ця модель використовувалась в Росії, в Україні, а дещо реальніше — в Румунії, Угорщині, Словенії та інших країнах. Так, у Росії за одним із варіантів роздержавлення і приватизації отримували 51 % акцій підприємств. В Україні (згідно із законом "Про власність") пріоритетною формою власності названа колективна власність. Формальним підтвердженням реалізації цього закону стало існування на початку 2003 р. понад 70 тис. акціонерних товариств.

У Словенії працівники роздержавлених підприємств мали право на безплатне отримання 20 % акцій, а додаткових 40 % — за половину вартості за закритою підпискою. У Польщі (згідно з прийнятим у 1990 р. законом) члени трудового колективу підприємства мали право на отримання лише 20 % акцій за половину вартості. Крім того, трудові колективи на середніх та малих підприємствах могли викупити їх або орендувати. У Чехії працівники підприємств мали право на придбання до 10 % акцій роздержавлених підприємств, у Болгарії — 20 %, до того ж за пільговими умовами для тих робітників і службовців, які відпрацювали на підприємстві не менше двох років до початку процесу роздержавлення і приватизації.

Модель зовнішнього власника передбачає надання контрольного пакета акцій (понад 50 % голосуючих акцій) іноземному інвестору (поширена в Чилі, частково — в Угорщині, колишній НДР та Естонії). У Естонії одним з методів роздержавлення і приватизації стали міжнародні тендери. За 1991— 1997 рр. на тендерах було продано понад 470 підприємств на суму майже 4,5 млрд естонських крон (8 крон дорівнювали 1 німецькій марці) і гарантовано інвестицій на 4,3 млрд крон. З інвесторів, передусім іноземних, брались зобов'язання про створення понад 56 тис. робочих місць, але їх дотримувались не більше 2 років, а після цього підприємства навіть закривались. Модель зовнішнього власника певною мірою сприяла припливу нових інвестицій, з яких більше половини спрямовувалось на створення нових підприємств. Уряд Естонії допустив іноземний капітал і до приватизації об'єктів виробничої інфраструктури -— енергетики, залізниць, портів, зв'язку. Іноземні інвестори вкладають капітал передусім у галузі з невеликим робочим періодом (торгівлю, харчову, легку, лісову промисловість та ін.), частково — в авіаційний та морський транспорт. В Естонії частково використовувалась і ваучерна модель роздержавлення і приватизації.

Змішана модель роздержавлення і приватизації означає поєднання державної, колективної і приватної власності у різних пропорціях за умов переважання державної власності і державного контролю в стратегічних для народного господарства галузях, особливо в природних монополіях. Найбільше відповідає такій моделі досвід роздержавлення і приватизації в Китаї, внаслідок чого виникли акціонерні підприємства.

Модель соціально-орієнтованої власності надає право робочим радам та менеджерам підприємств ухвалювати рішення щодо роздержавлення і приватизації і використання інших моделей. Внаслідок цього в Словенії, наприклад, у середині 90-х років XX ст. працівникам та менеджерам належало понад 40 % роздержавлених акціонерних компаній, контрольованим банками інвестиційним фондам — 20 %, державним фондам — до 20 %.

Якщо оцінювати ефективність моделей за темпами зростання ВВП, то найшвидше він зростав у Китаї (за 1900—2000 рр. — в 4 рази), щорічний приріст виробництва становив до 10 %, обсяг виробництва на душу населення подвоївся за останні 10 років, значно зріс життєвий рівень і тривалість життя населення тощо.

З погляду вимог закону єдності праці та власності найефективнішою слід вважати таку ваучерну модель, за якою ваучери видаються лише працюючим залежно від трудового стажу, освіти, кваліфікації. Згідно з вимогами цього закону (з урахуванням домінуючої ролі колективної частки праці) найдосконалішою моделлю є надання переважної частини власності трудовим колективам залежно від їхнього внеску в економічний потенціал галузі, регіону, країни, а також відповідно до критеріїв ваучерної приватизації.

Роздержавлення і приватизація не повинні супроводжуватися надмірною приватизацією власності (тобто переходом власності до рук окремої особи чи сім'ї), оскільки це означає рух економічної системи від однієї крайності до іншої (від тотального одержавлення до майже тотальної приватизації), а отже, створює нові, не менш глибокі суперечності, які негативно впливають на соціально-економічний прогрес суспільства.

Роздержавлення і приватизація спричиняють позитивні і негативні наслідки. До позитивних у розвинутих країнах відносять: ослаблення адміністративно-командних методів управління державними підприємствами; розширення процесу демократизації власності шляхом концентрації частини акцій у найманих працівників; зростання рентабельності державних підприємств.

Позитивними особливостями роздержавлення і приватизації в Україні є значне зменшення частки державної власності і можливість формування на цій основі реального плюралізму типів і форм власності; зосередження частини державної власності в руках трудових колективів; формування значної кількості формальних акціонерів, які могли б за певних умов стати реальними акціонерами; створення об'єктів ринкової структури та інфраструктури ринку, які за умови раціонального державного регулювання економіки можуть сприяти подоланню її затратного характеру; акціонування значної частини підприємств, які у майбутньому за наявності уряду народної довіри і обґрунтованої економічної політики можуть стати засобом певного подолання процесу відчуження найманої праці від власності; поступове формування класової свідомості найманих працівники, їх організованості; ознайомлення з зарубіжним досвідом організації виробництва і використання робочої сили, який сприятиме ощадливому ставленню до робочого місця тощо.

Негативними аспектами роздержавлення і приватизації у розвинутих країнах є: позбавлення населення можливості отримувати окремі товари та послуги з державного сектору за відносно низькими цінами; зростання безробіття внаслідок капіталістичної раціоналізації державних компаній; продаж державної власності за штучно заниженими цінами; приватизація, переважно прибуткових підприємств, що суперечить офіційній меті оздоровити збитковий державний сектор; монополізація більшої частини державної власності у руках фінансового капіталу; зростання цін на державні товари та послуги; проникнення іноземного капіталу у національну економіку, що загрожує економічному суверенітету.

Негативні наслідки роздержавлення і приватизації домінують в Україні. Це стосується процесу трансформації господарського механізму, інших сторін економічної системи.

У слаборозвинутих країнах перехідна економіка має певні особливості.

Особливості перехідної економіки в країнах, що розвиваються.

Особливості перехідного періоду країн, що розвиваються, зумовлені тим, що у більшості з них (переважно слаборозвинутих) існують різні соціально-економічні устрої: державно-суспільний сектор, який здебільшого відображає інтереси всієї нації; державно-капіталістичний сектор, що розвивається насамперед в інтересах національної буржуазії (промислової, торговельної, банкірів тощо); кооперативний сектор, що втілює інтереси частини селянства, зайнятого товарним виробництвом; дрібнотоварний сектор, розвиток якого виражає інтереси дрібних товаровиробників (ремісників, селян, кустарів, дрібних торговців та ін.); натуральні форми господарства (общинно-патріархальна, напівфеодальна), які ґрунтуються на оренді землі частиною населення у великих землевласників; змішані форми.

Провідна роль державного соціально-економічного сектору зумовлена: низьким розвитком економічної та соціальної інфраструктур, вирішальну роль у формуванні яких відіграє держава; належністю провідної ролі у боротьбі за економічну незалежність державі та державному сектору економіки; виконанням державою функцій нагромадження капіталу, інвестування за відсутності численного, досвідченого класу підприємців і низького життєвого рівня населення; домінуванням держави у проведенні аграрної реформи, здійсненні структурних перетворень в економіці, розвитку базових галузей промисловості; виконанням державним сектором інтегруючої ролі у взаємодії інших секторів і перетворенні системи на єдине ціле; протистоянням держави іноземному капіталу, залученню іноземних інвестицій до національної економіки; спроможністю держави найбільшою мірою розвивати науку, оволодівати досягненнями НТП; покладанням на державу функції забезпечення народного господарства грошима, проведення грошових реформ, регулювання грошово-кредитної системи.

Для переважної більшості таких країн найважливішим напрямом подолання економічної відсталості е індустріалізація. Цей процес в різних країнах відбувається нерівномірно, в більшості починається зі створення виробничої інфраструктури, з перетворень у сільському господарстві та добувній промисловості.

Аграрні перетворення у слаборозвинутих країнах необхідно здійснювати через скасування панщини та заміну її орендою; викуп або націоналізацію державою частини земель великих землевласників та їх розподіл серед малоземельних селян із наступною виплатою певної ренти; організацію кооперативних господарств; надання державою допомоги для поліпшення матеріально-технічної бази сільського господарства, пільгових кредитів, забезпечення високоврожайними сортами, консультаційних послуг щодо