Усуспільнення виробництва — об'єктивний процес розвитку суспільного характеру виробництва, який виражається в поглибленні суспільного поділу праці, посиленні взаємозв'язку і взаємозалежності між економічно відособленими господарськими одиницями, галузями І сферами народного господарства.

Усуспільнення виробництва носить історичний характер, оскільки відображає рівень розвитку продуктивних сил і техніко-економічних відносин. Воно виявляється у посиленні тенденції до планомірності розвитку, позаринкових форм зв'язку (тобто безпосередньо суспільної форми), масштабів свідомого регулювання економіки, послабленні техніко-економічного підкорення праці капіталом та ін. Планомірна форма зв'язку значно поглибилась і здійснюється у межах різних типів і форм економічної власності, у всіх сферах суспільного відтворення. У сфері регульованих ринкових відносин налагоджуються довгострокові коопераційні зв'язки між виробниками і споживачами. Виробнича діяльність планується за участю постачальників обладнання та споживачів, великі промислові корпорації інтегруються з торговельними компаніями. Крім того, за сучасних умов зростає роль таких форм співробітництва гігантських корпорацій, як організація спільних підприємств, фірм, обмін патентами, науково-технічною інформацією.

Багатогалузевий концерн є вищою національною формою корпоративної планомірності як вияву усуспільнення виробництва на мікрорівні.

На макрорівні вищою формою планомірності та організованості виробництва, свідомого контролю стає одержавлення економіки (продуктивних сил, фінансово-кредитної сфери, значної частини національного доходу, інтелектуальної власності, господарського механізму та ін.) і розвиток на цій основі державного регулювання економіки. Держава свідомо встановлює та регулює макроекономічні пропорції, проводить структурну політику та застосовує інші заходи, завдяки чому посилюються взаємозв'язки між сферами і галузями народного господарства. Координацію на макрорівні (на регіональному) в межах світового господарства здійснюють наднаціональні органи (наприклад, установи Європейського союзу).

В Україні після проголошення незалежності рівень усуспільнення виробництва істотно знизився як на мікро-, так і макрорівні. Це проявилось у руйнуванні державного управління економікою, штучному дробленні великих підприємств, послабленні взаємозв'язків між галузями (внаслідок значної руйнації окремих галузей тощо).

Організаційно-економічні відносини капіталізму діалектично заперечуються передусім внаслідок зростаючої демократизації процесу управління, зокрема ліквідації системи нагляду, переходу від авторитарних методів менеджменту до гуманних, поширення інформації серед найманих працівників та ін.

Через перетворення ринкових важелів саморегулювання економіки на другорядні, похідні щодо державного і наддержавного регулювання, а також трансформації державних методів в ядро господарського механізму відбувається діалектичне заперечення в межах господарського механізму, оскільки ринкове регулювання стає деструктивним. П. Самуельсон зазначав, що століття швидкого економічного прогресу та індивідуальної свободи призвели водночас до періодичних економічних циклів, розкрадання і виснаження не відновлюваних природних ресурсів, поляризації бідності і багатства, появи монополій і витіснення ними саморегульованої конкуренції1. На думку відомого американського історика А. Шлезінгера, ілюзія, що вільний ринок нібито є кращими ліками від усіх економічних неприємностей, ініціювала в Росії після розвалу СРСР розвиток грабіжницького, експлуататорського, жорстокого капіталізму взірця XIX ст.2. Це стосується й України. Найавторитетнішим визнанням цього є висновки, зроблені на конференції ООН у червні 1992 р.:

1) модель розвитку сучасного капіталізму вичерпала себе, оскільки посилене використання ринкової системи (рушійною силою якої є приватна власність) і зумовлене нею зростання споживання призводить до різкої поляризації життєвого рівня людей, що неминуче загострює соціальні конфлікти;

2) нова модель економічного розвитку повинна спиратись на могутні важелі централізованого регулювання на рівні держави і світової співдружності, причому вона мусить ґрунтуватися насамперед на інтересах суспільства загалом і лише потім враховувати інтереси приватного підприємництва.

Таке діалектичне заперечення в межах господарського механізму означає також значне послаблення негативних особливостей ринкового регулювання під впливом держави, перехід від менш результативних форм державного регулювання до ефективніших, органічне поєднання адміністративних, правових та економічних методів регулювання з домінуванням економічного.

Діалектичне заперечення капіталістичної власності в межах існуючого способу виробництва означає, що, коли на етапі первісного капіталістичного нагромадження об'єктивною необхідністю було відокремлення безпосередніх виробників від засобів виробництва, а відтак посилення реального підкорення праці капіталом, то натепер економічною закономірністю стає подолання процесу соціально-економічного відчуження найманих працівників від засобів виробництва.

Отже, сучасну історичну тенденцію капіталістичного нагромадження можна визначити як об'єктивно неминучий процес діалектичного заперечення економічної системи капіталізму і поступового подолання техніко-економічного та соціально-економічного відчуження найманих працівників від засобів виробництва і управління власністю шляхом еволюційної соціалізації всіх підсистем та елементів економічної системи.

Література

1. Селигмен Б. Основные течения современной экономической мысли. — М.: "Прогресс", 1968. Сен А. Об этике и экономике. — М.: Наука, 1996.

2. Сисмонди С. Новые начала политической экономии, или О богатстве в его отношении к народонаселению. — М.. 1936. — Т. I.

3. Словарь современной экономической теории Макмиллана: Пер. с англ. / Под общ. ред. Д. У. Пирса. — М.: ИНФРА-М, 1997. — 607 с.

4. Смит А. Исследование о природе и причинах богатства народов.: Пер. с англ. — М., 1962. Современная экономика: Многоуровневое учебное пособие / Под ред. О. Ю. Мамедова. — Ростов-на-Дону, 1998.

5. Современный экономический словарь. — М.: ИНФРА-М, 1997.

6. Соколовська А. Податкова система України: теорія та практика, становления. — К., 2001. Сорос Д. Алхимия финансов. Рынок, как читать его мысли. — М.: ИНФРА-М, 1966. Стігліц Дж. Глобалізація та її тягар: Пер. з англ. — К.: Вид. дім "КМ Академія", 2003. Стоун Р. Метод затраты — выпуск и национальные счета. — М.: Статистика, 1964. Суслов И. П. Методология экономического исследования. — М.: Мысль, 1974. Теоретическая экономика. Политэкономия: Учебник для вузов / Под ред. Г. П. Журавлевой, Н. Н. Мильчаковой. — М.: ЮНИТИ. 1997. — 485 с.

7. Тойиби А. Д. Постижение истории. — М.: "Прогресс", 1991. *

8. Трансформація моделі економіки України / За ред. В. М. Гейця. — К.. 1999.

9. Туган-Барановский М. И. Основы политической экономии. — СПб.. 1911.

10. Туган-Барановський М. І. Політична економія: Курс популярний. — К.: Наукова думка. 1994.