ОАД вразила світ тим, що в червні 1996 року в Панамі на зустрічі міністрів закордонних справ 34 країн майже одноголосно ("проти" голосували тільки представники США) відкинула прийнятий конгресом США закон Хелмса-Бартона з санкціями щодо тих компаній, що не приєднаються до економічної блокади Куби, яка проводиться Вашингтоном понад ЗО років. Члени ОАД рекомендували юридичному комітету цієї міжнародної організації розглянути відповідність цього закону до основних спільних документів світового співтовариства, зокрема до договору НАФТА, норм ГАТТ/ВТО тощо. (Куба була виключена з ОАД під тиском США ще в 1962 році).

Аж до 2000 року необхідність зони вільної торгівлі у Західній півкулі визначалася лише на політичному рівні, а технічна робота з її створення проводилася досить повільно. Попередній проект основних компонентів угоди про створення ПЗВТ був складений лише до кінця 2000 року. Слід зазначити, що ще до обрання президентом Дж. Буш визначив Західну півкулю як основний пріоритет своєї зовнішньоекономічної політики. Торгівля з цим регіоном становить 40 % усієї зовнішньої торгівлі США, перевищуючи сумарний обсяг торгівлі з Японією та ЄС. Хоча основна частина цієї торгівлі припадає на країни НАФТА, Вашингтон вбачає великі перспективи у розвитку економічних відносин з Латинською Америкою, вважаючи її зростаючим експортним ринком і регіоном з багатообіцяючими інвестиційними можливостями.

Незважаючи на загальну зацікавленість у створенні ПЗВТ, уже зараз очевидно, що на її шляху є ще чимало перешкод. Основними є внутрішньополітична ситуація в США, що ускладнює роботу адміністрації на зовнішньоекономічному напрямку, і різниця в підходах США і Бразилії — двох основних "гравців" західної півкулі.

З першого дня свого існування нова адміністрація безуспішно домагається від конгресу повноважень на розвиток торгівлі (trade promotion authority, fast track authority), відсутність яких гальмує зовнішньоекономічні ініціативи Білого дому. Основні партнери США у західній півкулі (Бразилія, Чилі, Аргентина) давно вказують на безперспективність переговорів при відсутності в США необхідних торговельних повноважень, а це неминуче позначається на загальному діалозі щодо ПЗВТ. Другою і не менш важливою перешкодою є наявність істотних розбіжностей між США і Бразилією. Чимала частка провини лежить на американцях, що не бажають адаптувати своє антидемпінгове законодавство. Країни Латинської Америки, особливо Бразилія, розглядають подібне законодавство, спрямоване в основному на захист від дешевого імпорту таких секторів, як металургія і сільське господарство, як неприхований протекціонізм. Вашингтон же наполегливо намагається вилучити це питання з порядку денного переговорів, наполягаючи, що це винятково внутрішня справа США.

Загалом антидемпінг — лише одне з багатьох протиріч, що ускладнюють пошук компромісу. США в принципі не мають наміру знижувати захист текстильної промисловості і металургії, хоча саме ці ринки викликають у Бразилії особливий інтерес.

Відмова від поступок у сільському господарстві потрібна американцям, щоб зберегти поле для маневру, що необхідно у діалозі з ЄС на наступному раунді глобальних переговорів.

Однак позиція Бразилії теж не відзначається поступливістю. На відміну від багатьох країн регіону, вона не підтримувала ідею створення зони до 2003 року. Зараз її зусилля спрямовані, насамперед, на зміцнення субрегіонального блоку МЕРКОСУР, що на переговорах стосовно ПЗВТ покликаний відстоювати колективні інтереси своїх членів. Чималу роль відіграє і політична ситуація в Бразилії. Значний тиск на уряд здійснює і промислове лобі, що, на відміну від аграрного сектора, може частково втратити свої позиції на ринках. Важливо, що останнім часом спостерігається також чітке зближення Бразилії з ЄС. Влада Бразилії вже обговорює прагнення укласти з Європейським Союзом Угоду про вільну торгівлю, стверджуючи про здатність вести переговори відразу у двох напрямках — ПЗВТ і ЄС, причому ЄС викликає у Бразилії не менший інтерес.

Результатом зосередження Бразилії на МЕРКОСУР і її небажання розглядати ПЗВТ як структуру "НАФТА плюс", в якій домінують американці, стала вже кількалітня стратегія США на послаблення позиції МЕРКОСУР, що зараз є успішною. У 2000 році адміністрація Б. Клінтона, що ігнорувала дотепер прохання Чилі (асоційованого члена МЕРКОСУР) про вступ у НАФТА, провела з нею переговори за висновками угоди про вільну торгівлю. Аргентина — один з основних членів МЕРКОСУР — також використовується американцями як противага Бразилії, перетворюючись у важливого союзника США на переговорах щодо ПЗВТ. Чималу роль у цьому відіграла допомога в 40 млрд дол., що за ініціативою США надали Аргентині міжнародні фінансові організації під час фінансової кризи, а також залежність аргентинської валюти від долара і, як наслідок, від американської економіки.

Проте, навіть при послабленні позиції МЕРКОСУР і підтримці ідеї створення ПЗВТ уже до 2003 року, що висловлюють багато країн регіону, перед Вашингтоном, як і раніше, стоїть невиріше-на проблема "торговельних повноважень" і протидії Бразилії, яка зберігається і досі.

Отож, в основі економічної інтеграції країн Латинської Америки та Андської спільноти націй зокрема лежать об'єктивні фактори, пов'язані з глобальними змінами у світовій економіці (особливо останніх десятиліть), із прагненням держав регіону подолати господарську відсталість, забезпечити стабільний розвиток національної та регіональної економіки та створити базу для рівноправного діалогу з промислово-інформаційними центрами. Для цього необхідна глибока структурна перебудова внутрішнього ринку та зовнішньоекономічних зв'язків, яку у вигляді одного з найважливіших важелів може забезпечити регіональна інтеграція. Остаточною метою інтеграції андські країни вважають досягнення регіональною економікою середньосвітового рівня, а відтак і рівня життя населення, який би відповідав сучасним стандартам.

Андська спільнота націй пройшла нелегкий шлях до інтегрування економічних, а тепер і політичних систем країн-членів, котрий (уже тепер можна впевнено стверджувати) є ефективним. Сприяло цьому успіху насамперед те, що учасники Договору Картахени дотримувались таких принципів: урахування інтересів кожної країни, збереження національного суверенітету; врахування інтересів інших держав і угруповань — країни АСН не вийшли з жодної іншої міжнародної організації, членами яких вони були, навпаки, посилили свій вплив на формування світової політики завдяки спільним зусиллям у діяльності тих організацій; послідовність у проведенні організаційних заходів за правилом: "Керуватись не бажаним, а можливим". Власне тому АСН набуває все більше рис організації, не схожої на інші — наднаціональної організації (на кшталт федерації чи виняткового наднаціонального утворення, як Європейський Союз). Свідченням цього є як проведення спільної зовнішньої, узгодження внутрішньої політики, так і реальна та ефективна арбітражна діяльність суду Картахени, що створює атмосферу довіри та правову безпеку для учасників процесу інтеграції, котрі керуються "єдиними правилами гри".

Особливої уваги заслуговує ідея країн Андської спільноти про створення "андської зони миру", котра втілюється перш за все у боротьбі з контрабандою наркотиків (найбільша проблема регіону), а також у виробленні спільної внутрішньої політики щодо біженців, в'язнів, діяльності органів внутрішніх справ. Тут Андська група зберігає лідерство, оскільки дотепер не виявлено аналогів такій зоні миру та ще й надання їй неабиякого значення у формуванні економічно-політичного інтеграційного об'єднання з міцними внутрішніми зв'язками.

Аналіз міжнародного співробітництва країн-членів АСН свідчить, що найближчим часом, незважаючи на об'єктивні труднощі (несприятливу світову економічну кон'юнктуру та негативні для більшості членів об'єднання наслідки феномену "Ель Ніньо"), андські держави продовжуватимуть зміцнювати інтеграційні зв'язки всередині угруповання з партнерами на континенті та поза його межами. Беручи до уваги значні природні, виробничі й людські можливості (обсяги ВНП — 240 млрд дол. США, експорт — 55 млрд. дол. США, населення — 105 млн. осіб), Андська спільнота націй може перетворитись на важливу складову майбутнього об'єднаного економічного простору західної півкулі.

Основними глобальними цілями спільноти на найближчу перспективу стануть, окрім досягнення політичної єдності, зміцнення економічної, виробничої співпраці, створення єдиної наукової, освітньої та культурної території. Стратегія політичної єдності повинна спрямовуватись на зміцнення регіональної демократії. При цьому особливе значення має андський парламент як консолідуючий демократичний інститут, який повинен гармонізувати національні законодавства у демократичному спрямуванні.

Для андських країн основною на сьогодні є проблема утримання на сучасному рівні розвитку інтенсивних структурних змін національних економік у дусі неолібералізму. Інвестиційний бум, що відбувся у першій половині 90-х років, пішов на спад після того, як було вичерпано резерви приватизації. Зараз андські країни зайняті пошуками засобів самозахисту перед загрозою дестабілізації міжнародної фінансової системи (члени Договору Картахени домагаються перегляду шаблонної, доктринерської політики деяких міжнародних кредитно-фінансових організацій, які не враховують специфіку ситуації, в якій опинились країни з реформованим господарством, та труднощі, які вони переживають на нинішньому етапі розвитку) та загострення конкурентної боротьби на внутрішніх ринках держав регіону.

Чи вдасться андським країнам подолати черговий застій в економічному розвитку — покаже лише час.

Приклади регіональної інтеграції промислово розвинутих, порогових країн та країн, що розвиваються |

Промислово розвинуті країни | Порогові країни | Країни, що розвиваються

Промислово розвинуті

країни | ЄС, ЄФТА, ФТАА, НАФТА | АПЕК, ASEM | ФТАА, Cotonou

Порогові країни | ФТАА, НАФТА. Договори про ЗВТ: ЄС—ЦЕФТА, ЄС—МЕРКОСУР, ЄС—Південна Африка | ASEAN, CAN |