Народонаселення і суспільний розвиток

План

1. Сутність народонаселення та особливості і закономірності його змін. 

2. Закон народонаселення. 

3. Демографічна політика держави. 

4. Література

Сутність народонаселення та особливості і закономірності його змін.

На сучасному етапі розвитку суспільства найважливішими з усіх стратегічних ресурсів є людські, функціонування яких забезпечує соціально-економічний розвиток країни, а саме — економічно активне, тобто працездатне населення. Звідси особлива увага до дослідження демографічно-економічної ситуації у країні, аналізу якісного складу народонаселення за всіма відповідними параметрами.

Сучасна економічна література категорію "народонаселення" не використовує, послуговуючись поняттям "населення", яке в "Економічній енциклопедії" за редакцією Л. Абалкіна і "Великому економічному словнику" визначається як сукупність людей, що проживають на території континенту або його окремій частині, в окремому регіоні або населеному пункті. Проте визначення зроблене здебільшого в демографічному контексті, в ньому відсутній економічний аспект, а тому малоконструктивне.

Щоб визначення набуло ознак конструктивності, слід передусім користуватися категорією "народонаселення", оскільки в ній населення пов'язується з поняттям "народ", а отже, з населенням окремої країни, з його відтворенням у межах національної економіки.

У політекономічному контексті конкретизацією категорії "населення" є розмежування окремих верств, соціальних груп, класів, передусім класу найманих працівників і класу капіталістів.

Народонаселення — сукупність окремих класів, соціальних верств і труп, індивідів, які відповідно до біосоціальної сутності людини і передусім власних потреб й інтересів здійснюють власну життєдіяльність у межах певного ладу, вступають між собою у суспільні відносини.

Залежно від вікової структури населення люди виступають насамперед у ролі споживачів і/або виробників матеріальних і духовних благ, а також виконують функцію відтворення людського роду. Найбільше значення для соціально-економічного прогресу суспільства має населення працездатного віку. При визначенні державою такого віку мають вплив національні, культурні, історичні традиції і звичаї тощо, тому в різних країнах він неоднаковий. Наприклад, у Великобританії, Німеччині повнолітніми вважають осіб, які досягай 18 років, у Франції — 19, Бельгії — 21, у Нідерландах — 23 роки. В Україні повнолітніми є особи у віці 18 років.

Працездатний вік починається, як правило, раніше, але при цьому законодавчо встановлюється менша тривалість робочого дня, а в деяких країнах і нижчий рівень оплати робочої сили. Так, у Франції, Іспанії та інших розвинутих країнах для працюючих віком до 18 років запроваджено мінімум заробітної плати — від 10 до 30 % мінімуму для дорослих.

Соціально-економічний прогрес країни залежить не лише від виконання активним населенням функцій виробника і споживача матеріальних і духовних благ, а й від реалізації кожним громадянином інших сутнісних сил, тобто від здійснення ним функцій власника, підприємця, організатора, від активної ролі у соціальному, політичному, правовому, культурному, духовному житті нації.

Існують особливості і закономірності динаміки населення, співвідношення народжуваності та смертності. Так (за даними американського науковця Г. Несса) наприкінці першого тисячоліття нової ери чисельність населення на нашій планеті становила приблизно 250 млн. У наступні 700 років темпи його приросту були дуже низькими через високу смертність, що досягала 30— 40 %. Приблизно 300 років тому зростання смертності призупинилось, а кількість людей почала збільшуватися. У 1000—1800 рр. середньорічні темпи приросту населення земної кулі становили менше 0,2 %, а у 1800—1900 рр. вони досягли 0,6 %. У 1950 р. цей показник зріс уже до 1,4 %, на початку 60-х років XX ст. — до 2 %. У наступні ЗО років темпи приросту населення скоротилися. Абсолютний щорічний приріст населення Землі становить майже 80 млн осіб.

Особливістю світових демографічних процесів в останні 300 років є тісний взаємозв'язок між зростанням виробництва, підвищенням життєвого рівня і приростом населення. Ця особливість спостерігається у планетарному масштабі, не корелюється або корелюється неоднаково у різних регіонах земної кулі. Так, якщо у XX ст. темпи приросту населення на планеті становили у середньому 1,7 % на рік, то у країнах, що розвиваються (або слаборозвинутих), — 2,5 % на рік, а у розвинутих не перевищували 1 %. З огляду на це західні науковці прогнозували, що частка промислово розвинутих країн у світовому населенні зменшиться з майже 34 % у 1950 р. і до 13 % у 2100 р., а чисельність населення країн, що розвиваються, до 2020 р. збільшиться на 4,8 млрд і досягне понад 6,5 млрд осіб.

Надзвичайно низькими темпами здійснювався приріст населення в Україні. Так, за 1940—1989 рр. кількість жителів нашої держави збільшилась тільки на 25 % при загальному прирості населення у колишньому СРСР за ці роки 47,7 %. Нижчими (серед республік СРСР) темпи приросту населення були лише у Білорусі.

За 1897—1926 рр. кількість жителів України (без західних областей) зросла більше ніж на 8 млн осіб, у 30-ті роки скоротилася на кілька мільйонів (що зумовлено голодомором 1932—1933 років), за роки війни — ще майже на 8 млн. Лише у 1959 р. населення республіки досягло довоєнного рівня, а з 1999 по 2003 рік зменшилось на 4,5 млн осіб.

Крім цього, для світового населення в останні три століття характерна інтенсифікація міграційних потоків, швидка урбанізація. Так, у 1700 р. міське населення земної кулі становило лише 10 % усього населення світу, а у 1900 р. цей показник дорівнював приблизно 35 %. За прогнозами, у 2025 р. частка мешканців міст у світі становитиме 60 %. В Україні за 1940—2003 рр. частка міських жителів зросла майже у 3 рази і становила приблизно 72 %.

Закон народонаселення.

За капіталістичного способу виробництва особливості відтворення населення конкретизуються у законі народонаселення.

Закон капіталістичного народонаселення — специфічний економічний закон, який виражає внутрішньо необхідний, сталий і суттєвий взаємозв'язок між посиленням процесу нагромадження капіталу, зростанням його технічної та органічної будови і певним збільшенням кількості безробітних.

Зміст його вперше науково обґрунтував К. Маркс. Конкретніше його дія закону виражається у збільшенні чисельності непрацездатного населення, яке е не абсолютно надлишковим, а відносно зайвим — порівняно з потребами зростання капіталу. Так, у розвинутих країнах не завантаженими залишаються до 20 % виробничих потужностей, існує кілька десятків мільйонів безробітних, працюючих дітей віком від 7 до 12 років та ін.

У тлумаченні англійського економіста Томаса Мальтуса (1766—1834) сутність закону народонаселення полягає в органічному взаємозв'язку між зростанням населення та приростом продуктів харчування, у постійному намаганні, властивому всім живим істотам, розмножуватися швидше, ніж зростає кількість їжі, що є в їх розпорядженні. На його думку, населення зростає у геометричній прогресії, а продукти харчування — в арифметичній. Дійсність не підтвердила ідею Т. Мальтуса та його сучасних прихильників — неомальтузіанців. Так, за даними Г. Несса, протягом останніх 300 років зростання виробництва на душу населення випереджає приріст населення. Закон народонаселення у тлумаченні Т. Мальтуса може діяти лише для тваринного і рослинного світів і до того ж не повністю. Людина ж є не тільки біологічною, а й соціальною істотою.

Т. Мальтус вважав, що дія сформульованого ним закону поширювалася на весь період існування людства. Хоча даних про виробництво продуктів харчування у масштабі планети до 1700 р. немає, проте відомості про зростання чисельності населення не підтверджують зроблених ним висновків. Так, Т. Мальтус стверджував, що приріст населення здійснюватиметься кожні 25 років у геометричній прогресії. Якщо б його прогноз, зроблений на початку XVIII ст., був правильним, то відношення кількості населення до кількості їжі становило б на початку 30-х років XXI ст. 512:10.

Антигуманними були його рекомендації щодо стримування приросту населення — війни, голод, хвороби, мінімальне споживання грубої їжі бідними верствами населення. Зв'язок між процесом нагромадження капіталу, зростанням його технічної і органічної будови, з одного боку, та збільшенням безробіття нині з іншого, виявляється в тому, що безробіття вперше виникло у Великобританії на початку XIX ст. (найрозвинутішій на той час країні світу) під час промислової революції, хоча до кінця століття воно не було масовим. Надалі чисельність безробітних у США постійно зростала. Так, з 1900 по 1930 рік норма безробіття у США становила 4,6 %, з 1930 по 1960 рік — 9 %, а відтак почала зменшуватись, що свідчить про якісну модифікацію закону. Норма безробіття у 1960 — 1990 рр. була приблизно 5,5 %, у 1994 р. — 6,1 %, 1995 р. — 5,6 %, у 2000 р. внаслідок тривалого піднесення знизилась до 3,9 %, а у наступні роки знову почала зростати: в країнах ЄС — до 10 %, а в окремих країнах — до 14 %.

Основними чинниками модифікації цього закону є значне зростання чисельності малих підприємств, які збільшили чисельність зайнятих (тоді як 500 наймогутніших монополій скоротили), державна політика зайнятості та ін.

Після розпаду адміністративно-командної системи СРСР і з проголошенням незалежності колишніми союзними республіками, становленням у кожній з них основ капіталістичного способу виробництва (процес первісного нагромадження капіталу) дія закону народонаселення поширюється