Новітні тенденції в еволюції економічної власності у розвинутих країнах. Закон одержавлення економіки та соціалізація економічних систем.
План
1. Соціалізація економічних систем.
2. Шведська модель соціально-економічного розвитку.
3. Література
Цей закон належить до особливих економічних законів.
Закон одержавлення економіки — закон, який виражає внутрішньо необхідні, суттєві і сталі зв'язки між посиленням суспільної природи продуктивних сил, техніко-економічних відносин та об'єктивно неминучим процесом їх одержавлення, зростанням державної власності (на засоби виробництва або контроль над ними, значну частину національного доходу, фінансово-кредитні інститути, частку інтелектуальної власності тощо).
Постійно зростаючій суспільній природі продуктивних сил і техніко-економічних відносин спочатку відповідала індивідуальна (приватна) капіталістична власність (з початку XVI ст. до 60-х років XIX ст.), пізніше — колективна капіталістична власність (до 30-х років XX ст.). Закон одержавлення економіки починав діяти з моменту переростання продуктивними силами меж монополістичної (олігополістичної) власності, тобто з 30-х років XX ст.
Одержавлення продуктивних сил здійснюється передусім у формі зростання одержавлення засобів виробництва, робочої сили, науки, інформації, використовуваних людьми сил природи, а також самого процесу управління народним господарством:—
одержавлення засобів виробництва відбувається шляхом побудови державних підприємств, створення спільних з недержавним капіталом корпорацій, фінансування наукомістких і капіталомістких галузей промисловості, які визначають розгортання НТР та ін.;—
одержавлення робочої сили здійснюється шляхом зростання чисельності працівників державного сектору, збільшення витрат держави на допомогу безробітним, розвиток освіти, охорону здоров'я, кваліфікацію та перекваліфікацію працівників, державного регулювання зайнятості тощо;—
одержавлення науки зростає через фінансування державою науково-дослідних і взірцево-конструкторських розробок, підготовки наукових кадрів, будівництва й утримання наукових лабораторій, науково-дослідних центрів, формування державної інтелектуальної власності (у вигляді патентів, ліцензій) та ін.;—
одержавлення інформації здійснюється шляхом розвитку державної статистики, супутникових форм зв'язку, складання прогнозів розвитку економіки тощо;—
одержавлення використовуваних людьми сил природи відбувається шляхом будівництва державою ядерних та термоядерних реакторів, освоєння космічного простору і т. д.
Про зростаюче одержавлення всіх цих елементів продуктивних сил свідчить показник частки держави в економіці, який безперервно зростає.
Одержавлення процесу управління народним господарством виражається у створенні державних міністерств і відомств, складанні планів та прогнозів розвитку народного господарства, антициклічному та антикризовому регулюванні економіки, проведенні різних видів політики (грошово-кредитної, фінансової, амортизаційної, податкової і т. д.) та в інших формах.
Узагальнюючим показником процесу одержавлення продуктивних сил є зростання частки національного доходу, яка належить державі. У 1870 р. загальні державні витрати 14 країн ОЕСР щодо ВВП становили в середньому 11 %, у 1920 р. — 20 %, у 1960 р. — 28 %, у 1996 р. — 45 %. Найбільшою частка одержавленого ВВП наприкінці 90-х років XX ст. була в Австрії (52 %), Франції (55 %), Італії (53 % ), Швеції (65 %); найменшою — у СІНА та Японії —-32 %. Щодо останніх двох країн показник корелюється відповідно до їх економічного потенціалу, масштабів монополістичних (у тому числі олігополістичних) компаній, які виконують значно ширші функції щодо розвитку продуктивних сил.
Дія закону одержавлення економіки не означає, що державна власність у перспективі стане єдиною суспільною формою розвитку продуктивних сил. (Такі прогнози на 100-літній наступний період розвитку роблять деякі західні вчені.) Це зумовлено дією закону заперечення заперечення, який стосовно форм власності носить діалектичний характер, а також наявністю протидіючих факторів (контртенденцій) у процесі розвитку і функціонування закону одержавлення економіки. З урахуванням дії закону заперечення заперечення частка держави у власності на засоби виробництва не повинна перевищувати ЗО—35 %, у власності на ВВП — 55—65 %. Контртенденцією у процесі дії закону одержавлення економіки в останні два десятиліття стала політика приватизації у багатьох розвинутих країнах, намагання урядів скоротити частку витрат уряду у ВВП. Незважаючи на це, витрати уряду (як найважливіший показник процесу одержавлення економіки) за останні два десятиліття зросли.
Дія закону одержавлення економіки в його оптимальних і раціональних формах приводить до перетворення держави в елемент базису, розширення соціально-економічних функцій держави, посилення стабільності економічної системи. Надмірне тотальне одержавлення економіки і передусім засобів виробництва (як це мало місце в колишньому СРСР) призводить до ерозії економічної системи.
В Україні у 1994—2003 рр. уряд здійснював політику тотального роздержавлення і приватизації економіки, яка йде врозріз з вимогами закону одержавлення економіки, порушує таку умову стабільності соціально-економічної системи, як реальний плюралізм форм економічної власності (частка державної власності на засоби виробництва скоротилася з 92 % до 18 %, а частка одержавленого національного доходу зменшилась з 52,4 % у 1994 р. до 27,8 % у 2003 р.).
Соціалізація економічних систем.
На основі названих прогресивних тенденцій до соціалізації капіталістичного способу виробництва можна обґрунтувати закон соціалізації економічних систем.
Соціалізація економічних систем — процес поступового еволюційного наповнення підсистем та елементів національних економічних систем розвинутих країн соціалістичним змістом, формування і розвиток основ соціалізму.
Процес соціалізації економічних систем охоплює найважливіші елементи економічної системи: продуктивні сили, техніко-економічні відносини (а в їх поєднанні — технологічний спосіб виробництва), організаційно-економічні відносини (а в поєднанні їх з продуктивними силами — організаційний спосіб виробництва), відносини економічної власності (а в поєднанні їх з розвитком продуктивних сил — суспільний спосіб виробництва), економічні відносини (органічну цілісність техніко-економічних, організаційно-економічних і відносив економічної власності, яка (цілісність) у поєднанні з розвитком продуктивних сил утворює економічний спосіб виробництва) та господарський механізм. У свою чергу процес соціалізації продуктивних сил та інших підсистем здійснюється у результаті соціалізації окремих елементів і компонентів цих підсистем.
Соціалізація продуктивних сил є наслідком соціалізації людини як основної продуктивної сили, науки, засобів праці, форм і методів організації праці. Соціалізація людини передбачає передусім її всебічний розвиток; соціалізація форм і методів організації виробництва — перехід від авторитарних систем організації праці до гуманістичних.
Соціалізація організаційно-економічних відносин передбачає у відносинах менеджменту орієнтацію на людину (найманих працівників), її гармонійний розвиток, принципи колективізму, оптимальне поєднання індивідуальних і колективних інтересів, відмову від тоталітарного мислення.
Соціалізація відносин економічної власності здійснюється через інтенсивний розвиток трудового типу колективної власності; поступове наповнення державної капіталістичної власності елементами соціалістичного змісту; часткову соціалізацію процесу одержавлення значної частки національного доходу; через процес діалектичного заперечення нетрудової приватної власності та приватного привласнення в межах корпоративної (акціонерної) капіталістичної власності. Соціалізація відносин економічної власності загалом відбувається у формі соціалізації відносин власності на засоби виробництва, власності на результати виробництва та самого процесу праці. Зокрема, соціалізація результатів виробництва — це зростання кількості дрібних акціонерів та привласнення ними більшої частки дивідендів, що водночас означає певну соціалізацію процесу розподілу прибутків.
Соціалізація техніко-економічних відносин — це процес встановлення раціональних зв'язків з кооперації, спеціалізації тощо та встановлення справедливих цін підприємствам-суміжникам за виготовлені деталі, вироби та ін.
Соціалізація економічного способу виробництва — процес соціалізації кожної із підсистем під час їх взаємодії, внаслідок чого прискорюється розвиток способу виробництва в інтересах народу.
Соціалізація господарського механізму потребує поступового діалектичного заперечення ринкових важелів саморегулювання економіки й посилення державного регулювання, передусім економічними важелями, в інтересах трудящих, розширення таких функцій господарського механізму, як розвиток людини та ін.
Механізм соціалізації економічної системи загалом охоплює посилення соціалізації окремих економічних підсистем та їх елементів у процесі діалектичної взаємодії, в результаті якої виникає синергічний ефект, що зміцнює цілісність цього процесу. Соціалізацію економічних систем розглядають і як соціалізацію процесу відтворення кожної з підсистем, у тому числі будь-якого їх елементу. Матеріальна основа соціалізації економічних систем — дія закону усуспільнення виробництва і праці; організаційної спрямованості та форми руху надають їм закони планомірного і пропорційного розвитку. Соціально-економічним змістом усіх цих процесів управляє закон соціалізації.
Найповніше такі процеси розвинулися у Швеції.
Закон соціалізації — закон, який виражає внутрішньо необхідні, сталі й суттєві зв'язки між досягнутим рівнем розвитку технологічного способу виробництва, зростаючим усуспільненням виробництва і праці, з одного боку, та поступовим подоланням відчуженості найманих працівників від процесу праці, економічної власності й влади на мікрорівні та певної соціалізації соціально-економічних функцій держави на макрорівні у багатьох розвинутих країнах.
На противагу об'єктивним процесам соціалізації економічних систем у розвинутих країнах в Україні в 90-ті роки XX ст. — на початку XXI ст. інтенсивно здійснюється капіталізація національної економічної системи, що виявлялося передусім у деградації основної продуктивної сили, у масовій депопуляції населення, в тотальній приватизації групою осіб національного багатства, у руйнуванні раціональних елементів державного регулювання економіки й переході до принципів ринкового фундаменталізму та ін. Крім того, залишаючись елементом надбудови, держава з переростанням продуктивними силами меж монополістичної власності стає й елементом базису, все важливішим суб'єктом виробничих відносин, поєднує економічну, політичну, юридичну, ідеологічну та інші сили. У цій ролі вона нині насамперед діє в інтересах монополістичної буржуазії і частково відображає головні інтереси інших верств населення, зокрема трудящих.
Еволюція основних елементів технологічного способу виробництва і його суспільної форми дає підставу дійти висновку, що сучасний капіталізм поєднує різноманітні ознаки, ланки, перехідні до соціалізму форми, окремі елементи соціалістичного способу виробництва.