Будівля штаб-квартири Організації країн виробників і експортерів нафти розташувалась майже в центрі Відня на березі ріки. Серед багатьох сучасних споруд її виділяють голубий прапор з символікою організації та австрійські охоронці — відгомін захоплення терористами будівлі ОПЕК у 70-х роках [12].

Перше, що впадає в око всередині будівлі Секретаріату ОПЕК, це настінне панно "Вода життя" (2,5x5 м), яке стало своєрідним міфологічним втіленням діяльності організації, подароване ОПЕК у 1994 році Індонезією. На панно зображений індонезійський бог Бхіма (втілення ОПЕК), який тримає посудину з "водою життя" (втілення нафти) в оточенні багатьох персонажів (країни світу). Існує легенда, згідно з якою духовний наставник доручив Бхімі відшукати "воду життя" і тому довелось докласти багато зусиль для виконання доручення. Творці витвору вважають, що труднощі, які переборов Бхіма в своїх пошуках, схожі з проблемами, які виникли перед ОПЕК за роки її існування [12].

Згідно зі ст. 7 Статуту ОПЕК, повноправним членом організації можуть бути тільки країни-засновники і країни, чиї заяви на вступ були ухвалені конференцією. Будь-яка інша країна, що експортує сиру нафту у великих кількостях і має інтереси, що в основному співпадають з інтересами країн-членів, може стати повноправним членом за умови, що її прийняття буде ухвалене більшістю у 3/4 голосів, включно з голосами всіх членів-засновників. Асоційованими членами можуть бути тільки країни, які мають такі цілі та завдання, як ОПЕК [13]. У ст. З вказано, що Організація буде керуватися принципом суверенної рівності її країн-членів, а країни-члени відповідно виконуватимуть взяті зобов'язання, згідно з цим Статутом.

Механізм регулювання ОПЕК світового ринку нафти полягає у встановленні сумарного ліміту видобутку нафти для країн-членів, коригуванні цього ліміту з урахуванням рівня цін на світовому ринку нафти, розподілу загального ліміту між країнами-членами і контролю за дотриманням встановлених квот.

Завдання та принципи

Основними цілями ОПЕК, які були ухвалені на першій конференції і записані згодом у Статут ОПЕК, є:—

координація та уніфікація політики держав-членів щодо нафти;—

визначення найефективніших індивідуальних і колективних засобів захисту інтересів держав-учасниць;—

пошук засобів забезпечення стабільності цін на світових ринках та попередження раптових і небажаних коливань цін;—

забезпечення стійких доходів країн-виробників нафти, ефективного постачання країнам-споживачам;—

справедливий розподіл доходів від інвестицій у нафтову промисловість;—

охорона навколишнього середовища [13].

У перші роки діяльності завданням ОПЕК було обмеження прибутків нафтових монополій і підвищення частки своїх доходів. У центрі уваги постійно знаходилась проблема цін. У першій же резолюції члени ОПЕК заявили, що вони "не можуть залишатись байдужими до політики, яку проводять монополії відносно цін і вимагають підтримання стабільних цін на ринку" [1, с. 18].

Розробка єдиної нафтової політики спочатку натрапила на значні перешкоди, спричинені різними позиціями членів ОПЕК. Незважаючи на спільні цілі, кожна з країн намагалась у межах Організації проводити власну політику. Але з плином часу ОПЕК поступово здобувала досвід, почала розробляти довготермінові програми дій, спрямовані на корінні зміни становища нафтодобуних країнах.

Особливу роль в історії ОПЕК відіграла XVI Конференція, яка відбулася в 1968 році. На ній було ухвалено програму нафтової політики. З цього часу в ОПЕК вперше з'явилася програма, завданням якої було перетворення нафтодобувних країн у самостійних власників національних ресурсів.

Організаційна структура ОПЕК

Рішення ОПЕК реалізуються за допомогою спеціального апарату і структури. її структура була визначена Статутом, прийнятим на II конференції ОПЕК в 1961 році, і складається з таких органів, як:—

Конференція;—

Рада керуючих;—

Секретаріат.

Конференція — вищий орган, збирається двічі на рік у Відні. У ній беруть участь делегації країн-учасниць (голова, міністр нафти або енергетики, радники і спостерігачі). Конференція визначає основні напрямки політики ОПЕК, шляхи і засоби їх практичного здійснення та приймає рішення щодо доповідей і рекомендацій, поданих Радою керуючих, а також про бюджет. Генеральний секретар ОПЕК головує на конференції, яка, як правило, привертає увагу не тільки преси, але і провідних діячів на світовому ринку нафти. Всі рішення і резолюції Конференції приймаються одноголосно, кожна країна має один голос. Рішення ОПЕК мають обов'язковий характер після їх ратифікації відповідними органами країн-членів.

Рада керуючих — виконавчий орган, який виконує рішення конференції, готує річний бюджет, затверджує доповіді Генерального секретаря, визначає порядок денний конференції, призначає заступника Генерального секретаря, затверджує пропонованих секретаріатом керівників департаментів.

Секретаріат на чолі з Генеральним секретарем виконує поточну роботу під керівництвом Ради керуючих. До складу Секретаріату входить дослідницький відділ, департамент інформації, Агентство новин ОПЕК, Економічна комісія.

Економічна комісія ОПЕК розробляє заходи для забезпечення стабільності нафтових ринків на справедливих умовах для того, щоб нафта зберегла і в майбутньому функцію найважливішого глобального енергоносія. Комісія збирається двічі на рік і складається із заступника Генерального секретаря, представників держав-членів і координатора, який є одночасно керівником департаменту досліджень.

Крім цього, ст. 35 і 36 Статуту передбачають проведення консультативних зустрічей і створення допоміжних органів для вирішення важливих проблем.

6 грудня 1962 року, згідно зі ст. 102 Статуту ООН, ОПЕК була зареєстрована в Секретаріаті ООН як повноправна міжурядова організація. В1965 році ОПЕК встановила офіційні відносини з Економічною і Соціальною Радою (ЕКОСОР), стала учасницею Конференції ООН з торгівлі та розвитку.

Діяльність ОПЕК

Роль Організації у прагненні нафтодобувних країн встановити контроль над власними національними ресурсами.

Боротьба країн-членів нової організації почалась із зміни на свою користь умов іноземних нафтових концесій. Концесія — згода суверенної держави віддати повністю або частково власні права на певну сферу економічної діяльності чи експлуатацію надр на користь іноземної юридичної особи, представленої приватною компанією чи урядом. У багатьох випадках концесії були отримані іноземними монополіями ще від колоніальної адміністрації і залишились у спадок вже політично незалежним державам.

Нерівноправні умови концесій для країн, що розвиваються, полягали у практично виключному праві іноземних монополій на володіння ресурсами, визначення рівня видобутку нафти, кількості, умови її експлуатації, ціни, наймання робочої сили. Такі концесії могли охоплювати території цілих держав, компанії звільнялися від усіх видів податків з боку місцевої адміністрації, митного збору. Концесійні угоди зводили до мінімуму права нафтодобувної країни. По суті, укладання концесійної угоди означало передачу повного контролю над національними багатствами країн-власників нафти міжнародним монополіям.

До того часу, коли Близький і Середній Схід став основним центром нафтодобування в капіталістичному світі, всі його землі виявились поділеними між американським, англійським, французьким і голландським капіталом. Безправне становище нафтодобувних країн зберігалося протягом десятиліть. Природно, що їх прагнення до усунення верховенства іноземних нафтових монополій насамперед було спрямоване на зміну умов концесійних угод, які гальмували економічний розвиток нафтодобувних країн. Не випадково одним із перших кроків ОПЕК стало скорочення концесійних угод.

До 60-х років частина нафти, яка поступала на світовий ринок, добувалася на концесійних територіях. У країнах ОПЕК в 1962 році на концесійній території добувалось 86 % всієї нафти [1, с. ЗО]. Під тиском нафтодобувних країн, які об'єдналися в ОПЕК, монополії були змушені погодитись на скорочення концесійних територій. У результаті протягом 1960—1970 років площа концесій зменшилась приблизно вдвоє [1].

Іншим напрямком діяльності ОПЕК стала зміна фінансових умов концесій. У політично-економічному сенсі — це прагнення отримання диференціальної ренти, левова частка якої привласнювалась монополіями. Диференціальна рента виплачується з середніх і кращих земель. Визначення диференціальної ренти країни-члени ОПЕК почали з перегляду положень концесійних угод відносно порядку обчислення "ройалті" — окремого виду платежу, який виплачується орендатором у натуральному або грошовому вигляді власнику природних ресурсів.

IV конференція ОПЕК, яка відбулася в 1962 році, ухвалила рішення розпочати переговори з монополіями про перегляд принципу розрахунку "ройалті". Суть вимог ОПЕК зводилась до того, щоб вони були виключені із дохідного податку і стали самостійним видом платежу. Таким чином, обчислення "ройалті" за новою системою давало можливість збільшити дохід держав за 1 барель нафти в середньому на 15 %. Це була перша перемога ОПЕК у реалізації власних цілей [1].

Тривалий час нафтові компанії відмовлялися приймати пропозиції ОПЕК, оскільки будь-яка поступка для них була невигідною. Тому вони намагалися різними способами заповільнювати переговори, часто змінювали свої пропозиції.

Наступним завданням ОПЕК стало придбання частки акцій у концесіях, а у результаті — націоналізація нафтової промисловості. До кінця 60-х років практично в усіх нафтодобувних країнах був відсутній державний сектор. Великою проблемою була як відсутність кваліфікованих кадрів, так і залежність від концесійних платежів монополій. Проте найскладнішим для нафтодобувних країн був збут націоналізованої нафти.

Високий ступінь монополізації нафтового ринку створював ситуацію, при якій у випадку ліквідації іноземних концесій країна -експортер була змушена продавати нафту тим же монополіям, котрі контролювали всі операції в нафтовій промисловості. Тому при необхідності вони могли замінити націоналізовану нафту паливом з інших джерел.

Вперше ідея участі в концесіях була зафіксована у рішеннях XVI Конференції ОПЕК у 1968 році. На конференції прийнято Декларацію про нафтову політику, суть якої зводилась до необхідності переходу до прямої експлуатації власних нафтових багатств, включно з сферою