При обговоренні в ОПЕК умов придбання частки в концесіях спочатку в окремих країн спостерігався різний підхід. Саудівська Аравія, Кувейт, Катар пропонували обмежити свої вимоги до 12 % участі, а в той же час Нігерія наполягала на 33,3 %. Лівія вимагала встановлення контролю над добуванням нафти і придбання відразу контрольного пакету — 51%.

Оскільки країни ОПЕК не могли дійти згоди, з вказаної групи вийшли Лівія і Нігерія, які заявили про намір провести індивідуальні переговори з компаніями, що працювали в їх країнах. На останньому етапі переговорів покинув цю групу й Іран, який висунув консорціуму власні вимоги (1]. Таким чином, переговори про придбання частки у концесіях розпочалися у зменшеному складі.

Згідно з договором 1972 року, національним компаніям чотирьох країн Перської затоки мало належати 25 % всієї видобутої в цих країнах нафти. У майбутньому, починаючи з 1978 року, частка повинна була щомісячно зростати на 5 % і до 1982 року досягнути 51% [1]. Договір про участь у концесіях, укладений країнами Перської затоки, викликав різкі протести в одній із країн-учасників договору — Кувейті. Ще на початку 1973 року кувейтська преса писала: "Ми вважаємо, що договір не відповідає національним інтересам Кувейту..., основна мета якого постачати нафту в Європу, в Америку і взагалі на Захід" |1]. У результаті, незважаючи на зусилля уряду, договір не було ратифіковано Національною асамблеєю. Влітку 1973 року керівництво висунуло питання про перегляд договору 1972 року.

Новий договір було підписано 29 січня 197-1 року. Після протесту Кувейту договір 1972 року переглянули і решта країн Перської затоки, які з січня 1974 року теж отримали 60 % частку акцій.

У 1970 році кон'юнктура на ринку нафти різко змінилася. Вперше з моменту створення ОПЕК почали зростати фактичні ціни на нафту. Така зміна була зумовлена співпадінням довготермінових тенденцій і тимчасових факторів. Надмірна орієнтація в 60-х роках на дешеву імпортну нафту, сповільнення темпів спорудження атомних електростанцій унаслідок екологічних вимог, закриття вугільних шахт і одночасне збільшення потреб у нафті призвело до того, що на ринку почала спостерігатись нестача енергетичної сировини, насамперед нафти. Становище ускладнилось тим, що з травня 1970 року був виведений з ладу Трансаравійський нафтопровід, який щорічно постачав із Саудівської Аравії в район Середземного моря близько 25 млн т нафти. Водночас лівійський уряд у травні-червні обмежив добування нафти основними компаніями на 40 млн т [1].

Збільшення поставок нафти з Перської затоки довкола Африки потребувало вчетверо більше танкерів. У результаті вартість доставки нафти з Перської затоки в порти Південної Європи за п'ять місяців зросла в 3 рази зі дол. /бар. до 3 дол./бар. (1].

У таких умовах Лівія висунула іноземним нафтовим компаніям вимоги про підвищення податків на прибуток до 55 % і збільшення довідкових цін. Під тиском лівійського уряду першою здала свої позиції незалежна "Оксидентл", а за нею інші компанії. Згідно з укладеним з компаніями договором з 1 вересня 1970 року довідкові ціни на лівійську нафту були підвищенні на 30 ц. за 1 барель [1].

Члени ОПЕК вирішили використати ситуацію і продовжити боротьбу, але вже з застосуванням потужності всієї організації. Відповідно до рекомендацій XXI Конференції, яка відбулася в грудні 1970 року в Каракасі, спеціально створена комісія від імені шести країн Перської затоки (Ірану, Іраку, Кувейту, Саудівської Аравії, Абу-Дабі та Катару) і при підтримці решти членів ОПЕК 12 січня 1971 року у Тегерані розпочала переговори з 22 нафтовими компаніями.

Монополіям висунули такі умови:—

підвищити довідкові ціни;—

збільшити ставку податків на прибуток до 55%;—

усунути різницю між довідковими цінами на підставі найвищого із досягнутих рівнів з урахуванням якості та географічного положення джерел нафти;—

відмінити з 1 січня 1971 року всі знижки з довідкових цін, уже надані монополіям.

Деструктивна позиція монополій призвела до того, що вже наступного дня переговори були перервані. В таких умовах монополіям потрібна була консолідація сил для розколу єдності членів ОПЕК.

З цією метою на Близький Схід прибув заступник державного секретаря США Дж. Ірвін. Проте його місія не забезпечила бажаних результатів. У Парижі для аналізу ситуації була створена комісія експертів з нафтових питань Організації економічного співробітництва і розвитку. Переговори з монополіями були відновлені 21 січня, але знову зайшли в глухий кут. У результаті 3—4 лютого 1971 року відбулася XXII конференція ОПЕК. Країни ОПЕК висунули монополіям ультиматум, встановивши 15 лютого останній термін для прийняття вимог попередньої конференції. У випадку відмови ОПЕК залишала за собою право вжити всіх необхідних заходів.

Одностайність дій ОПЕК зламала опір монополій: 14 лютого — за день до визначеного терміну — монополії підписали договір з членами ОПЕК. У важкій боротьбі нафтодобувні країни досягли прийняття своїх вимог щодо всіх пунктів резолюції XXII конференції. Відгуки у західній пресі засвідчували поразку картелю і могутність ОПЕК. "Капітуляція в Тегерані" — таким був заголовок у "Нью-Йорк Тайме" 16 лютого, "Позиції нафтових компаній на переговорах у Тегерані були слабкими"— писала в цей ж день "Файненшл Тайме" [1].

За тегеранською угодою, термін дії якої закінчувався у 1975 році, податки на прибутки монополій у шістьох країнах договору були встановлені на рівні 55 %. Крім цього, договір передбачав підвищення всіх довідкових цін на нафту в районі Перської затоки на 35 центів за барель, а також збільшення цін на окремі сорти нафти [1].

У результаті боротьби і завдяки одностайності дій ОПЕК досягнула цілей, яких вона прагнула протягом першого десятиліття своєї діяльності. Слід зазначити, що після тегеранського договору проблема цін не була вирішена відразу. Це був лише початок. У цей час і решта членів Організації прийняли рішення про проведення індивідуальних переговорів з монополіями. Відразу після Тегерану переговори з монополіями розпочали Венесуела, Лівія, Алжир, Нігерія.

Енергетична криза 70-х років і ОПЕК

Як вже було зазначено, на початку 70-х років XX ст. почалася енергетична і фінансова криза. Цьому певною мірою посприяла і політична ситуація на Близькому Сході, пов'язана з конфліктом арабського світу та Ізраїлю.

У лютому 1970 року на нараді на вищому рівні представників АРЕ, Сирії, Іраку, Йорданії і Судану у Каїрі було зазначено, що арабська нація не бажає експлуатації її багатств і ресурсів для допомоги Ізраїлю. У квітні 1970 року в Сирії був виведений з ладу нафтопровід із Саудівської Аравії, а Лівія почала поступово зменшувати добування нафти, мотивуючи це збереженням своїх запасів від передчасного вичерпування.

В арабських політичних колах ще до жовтневої війни 1973 року спостерігалися різні підходи до політики видобутку нафти. На сесії Ради спільної оборони арабських держав, яка відбулася в Каїрі в лютому 1973 року, Ірак вимагав від арабських країн націоналізувати власність тих держав, які продовжують підтримувати Ізраїль, припинити експорт нафти в ці держави і вилучити свої капітали із американських і західноєвропейських банків. Цієї позиції дотримувались Алжир і Лівія. Арабські нафтові монархії не прагнули націоналізації, йшлося тільки про нафтовий бойкот. Про це в січні 1972 року заявив представник Кувейту, а пізніше на підтримку виступив король Саудівської Аравії Фейсал.

Але небажання Ізраїлю і його американських заступників відмовитись від агресивного напрямку спричинило прагнення арабських держав застосувати "нафтову зброю" [1]. На наступний день в Іраку, Кувейті та Алжирі на годину, а в Лівії на добу було призупинено постачання нафти іноземним покупцям. Цю акцію розцінили як попередження про нафтову війну. 11 червня голова Революційної Ради Лівії М. Каддафі оголосив про націоналізацію концесій американської нафтової компанії "Бенкер Хант". Ще в квітні президент Алжиру X. Бумедьєн висловив думку про те, що боротьба проти Ізраїлю повинна початися з націоналізації нафтової промисловості. Керівництво Саудівської Аравії звернулось до Вашингтона з проханням змінити проізраїльську позицію у близькосхідній кризі. В квітні 1973 року керівництво заявило, що не збільшить видобування нафти, а 31 серпня король Фейсал, виступаючи на американському телебаченні, повідомив, що підтримка Сполученими Штатами Америки Ізраїлю ускладнює постачання у США арабської нафти,