Історія створення

Наприкінці XX ст. відбулися значні зміни в політико-економічній побудові Європи. Геополітична та економічна ситуація характеризувалась, з одного боку, розпадом економічних об'єднань країн так званої соціалістичної співдружності, появою нових посткомуністичних держав, перед якими постало безліч проблем економічного і політичного характеру, а з іншого — формуванням регіональних та субрегіональних угруповань, що певним чином сприяли демонтажу "залізної завіси". Неефективність вирішення економічних та політичних проблем у рамках СНД вимагала пошуку паралельних форм економічного співробітництва.

У геоекономічному розумінні Чорноморський регіон — це потенційно місткий ринок, що має значні природні ресурси, науково-технічний потенціал, може стати ключовим місцем торгівлі між Європою, Близьким Сходом та Азією. Йдеться про створення трансрегіональної інтеграційної системи співробітництва. Це перше значне інтеграційне утворення нового, постконфронтаційного етапу розвитку світової економіки, яке здатне поєднати країни з різними політичними та економічними орієнтаціями.

Система Чорноморського Економічного Співробітництва (ЧЕС) не могла сформуватися за часів глобального економічного протистояння ЄЕС та РЕВ, коли економіки країн обтяжували ідеологічні та військові чинники, а прагматичні потреби населення залишались незадоволеними. Окрім існування інтеграційних угруповань загальноконтинентального значення (в Європі — ЄС, на американському континенті — НАФТА, в Азії — АСЕАН), можуть також ефективно функціонувати середні та малі інтеграційні угруповання. Тому розбудова системи чорноморського співробітництва стала одним з важливих механізмів входження країн Південно-Східної Європи до загальноєвропейської інтеграції. Президент України Л. Кучма у виступі на конференції "Нові можливості у Чорноморському регіоні" (Стамбул, 28 квітня 1997 року) зазначав, що послідовне зміцнення економічного співробітництва в регіоні Чорного моря відіграє не лише важливу роль у вирішенні проблем економічного розвитку країн, об'єднаних ідеєю ЧЕС, але й значною мірою сприяє поглибленню загальноєвропейської інтеграції [29].

Характерною рисою цього регіону є, окрім регіональної інтеграції ще один яскраво виражений фактор — Чорне море. Як наголосив у свій час німецький геополітик Ф. Ратцель, "море єднає народи більше, ніж політичний суходіл" [10, с. 39].

Ідея створення регіональної економічної організації країн чорноморського басейну народилась у Туреччині. Первісний проект являв собою механізм радянсько-турецької співпраці, співзвучний ідеям перебудови та нового мислення. Як відомо, цю ідею запропонував у 1990 році, ще до розпаду СРСР, президент Туреччини Тургут Озал [9, с. 42]. Його проектом передбачалося досягнення трьох таких цілей:

1) інтеграції причорноморського регіону у світову економіку;

2) найвигіднішого взаємного використання традиційних зв'язків країн Причорномор'я між собою і країнами Азії, Близького Сходу та Європи;

3) забезпечення поступового та ефективного переходу до ринкової економіки посткомуністичних країн за допомогою багатостороннього економічного співробітництва.

Турецький проект передбачав модернізацію економіки держав-учасниць, що дало б змогу задіяти великий ринок країн з населенням понад 330 млн. осіб. Наголос передбачалося робити насамперед на розвиток інфраструктури, яка б допомогла краще використати великі потенційні науково-технологічні можливості, раціональніше використовувати ресурси промисловості і сільського господарства. Проект Озала виокремлював Україну як державу з великим невикористаним сільськогосподарським потенціалом та значними природними ресурсами.

З розпадом СРСР і утворенням СНД ідея ЧЕС дещо трансформувалась. Вона відображала особливості національних та регіональних інтересів країн регіону і не конкурувала з традиційними економічними структурами, до яких вони входили. Власне СНД має досить гетерогенний простір, який об'єднує країни з різним рівнем розвитку та культурними традиціями. Всі вони переживають процес соціально-економічної трансформації, що змушує їх зосередитися на власних національних інтересах. Домінування Росії в СНД негативно позначилось на інтеграційних процесах у межах співдружності. Отже, цілком правомірно, що незалежні країни звернулися до ідеї посилення економічного співробітництва з географічно близькими до себе державами без домінування Росії. Цим ЧЕС відрізняється від Економічного Союзу на основі СНД.

Окрім географічно об'єднуючого чинника навколо Чорного моря, ідея створення ЧЕС зіткнулася з багатьма дезінтеграційними факторами — від політичної нестабільності країн-учасниць та їхньої економічної інфраструктурної несумісності до яскравих соціально-культурних відмінностей і глибоких традиційних конфліктів між країнами та всередині деяких з них. Інтеграційна політика ЧЕС має реалізовуватись у вкрай несприятливому середовищі.

Пригадаємо, з якими труднощами зіткнулася повоєнна Європа в опрацюванні власної інтеграційної моделі. Проблеми виявилися набагато гострішими, але прагнення миру й співпраці взяли гору й сприяли утворенню консолідованого та розвиненого європейського суспільства. Цей досвід, безумовно, варто враховувати і розбудовуючи процеси чорноморського співробітництва. Розгляд ЧЕС як потенційної зони вільної торгівлі розкриває можливості узгодження зовнішньоекономічних пріоритетів та серйозні економічні суперечності країн регіону, проблеми їхньої економічної сумісності.

І все ж 25 червня 1992 року в Стамбулі президенти Азербайджану, Вірменії, Болгарії, Грузії, Молдови, Румунії, Туреччини та України та голови урядів Албанії, Греції та Російської Федерації прийняли Босфорську заяву і підписали Декларацію про створення ЧЕС [29].

Передусім варто зазначити, що ЧЕС є організацією, заснованою на принципах, закладених у Гельсінському Заключному Акті та наступних документах, прийнятих на найвищому рівні, на Нарадах з безпеки та співробітництва в Європі і, зокрема, в Паризькій Хартії для нової Європи. Вона однаковою мірою поділяє такі загальнолюдські цінності, як демократія, права та свободи людини, процвітання через економічну свободу і соціальну справедливість та рівну безпеку для всіх країн-учасниць. Мета та принципи, закладені в Декларації ЧЕС, прийнятій на найвищому рівні, повністю відповідають принципам і основним документам ООН.

Декларація наголошує також на тому, що приналежність до ЧЕС не стає перешкодою для участі та співпраці з іншими регіональними та субрегіональними організаціями. Це створює сприятливий ґрунт для відповідного співробітництва між ЧЕС та іншими регіональними структурами, які включають понад півсотні країн з трьох континентів і виразно характеризують ЧЕС як відкриту структуру, мета якої — налагодження багатостороннього взаємовигідного співробітництва та входження у світове господарство як вищий ступінь інтеграції.

Структура та цілі організації

Статут ЧЕС був підписаний одинадцятьма державами — засновниками 5 червня 1998 року в Ялті [16]. Статут заклав необхідну правову базу для плідної співпраці і відкрив широкі перспективи подальшого динамічного розвитку рівноправних і взаємовигідних відносин держав Чорноморського регіону. Він визначив організаційні основи існування Організації ЧЕС як повноправної міжнародної організації.

Верховна Рада України ратифікувала його 19 березня 1999 року [12, с. 78]. Статут набув чинності 1 травня 1999 року.

Статут складається з десяти розділів: "Загальні положення", "Принципи і галузі співробітництва", "Участь", "Зустрічі на вищому рівні", "Головні та допоміжні органи", "Кворум та прийняття рішень", "Органи, пов'язані в ЧЕС", "Фінансові положення", "Правові положення", "Заключні положення" [16].

У другому розділі в ст. З є визначені такі цілі та принципи ОЧЕС:—

діяти у дусі дружби і добросусідства і зміцнювати взаємоповагу і довіру, діалог і співробітництво між державами-членами;—

сприяти розвитку та диверсифікації двостороннього та багатостороннього співробітництва на основі принципів і норм міжнародного права;—

поліпшувати умови підприємницької діяльності та заохочувати особисту та колективну ініціативу підприємств та компаній, що безпосередньо беруть участь у процесі економічного співробітництва;—

розвивати економічну співпрацю, не порушуючи міжнародні зобов'язання держав-членів, включаючи зобов'язання, що випливають з їхнього членства у міжнародних організаціях чи інституціях об'єднувального або іншого характеру, і не перешкоджають розвитку їхніх відносин з третіми сторонами;—

враховувати конкретні економічні умови та інтереси держав-членів;—

заохочувати до участі у процесі економічного співробітництва ЧЕС інші зацікавлені держави, міжнародні економічні та фінансові інституції, а також підприємства і компанії.

Відповідно до ст. 4 Розділу 2 стратегічними напрямами співробітництва в рамках ЧЕС є: торгівля та економічний розвиток; банківська справа і фінанси; зв'язок; енергетика; транспорт; сільське господарство й агропромисловість; охорона здоров'я і фармацевтика; охорона навколишнього середовища; туризм; наука і техніка; обмін статистичними даними та економічною інформацією; співробітництво між митними та іншими прикордонними органами; контакти між людьми; боротьба з організованою злочинністю, незаконною торгівлею наркотиками, зброєю та радіоактивними матеріалами, з усіма актами тероризму та нелегальною міграцією або у будь-яких інших пов'язаних з ними напрямках за рішенням Ради.

Розділ 3 Статуту ОЧЕС присвячений формам участі держав у діяльності цієї організації. Зокрема, не тільки країни басейну Чорного моря, але й країни, що зацікавлені в Чорноморському регіоні, можуть приєднуватись до ЧЕС. Для цього їм необхідно подати заяву про вступ Раді міністрів закордонних справ (ст. 6). Заяви про вступ до ЧЕС подали: Іран, Македонія, Югославія та Узбекистан. Вихід зі складу членів можливий за умови повідомлення про своє рішення Генерального Секретаря Постійного міжнародного секретаріату ЧЕС.

Відповідно до ст. 8 Розділу 3 держави можуть отримати статус спостерігача в ЧЕС за умови готовності зробити практичний і цінний внесок у її діяльність. Цей статус надається і припиняється Радою міністрів закордонних справ. Статус спостерігача в Організації був отриманий: у 1992 році — Польщею, у 1993 році — Тунісом, Ізраїлем, Єгиптом, Словаччиною, у 1995 році — Італією, Австрією, у 1999 році — Францією