який вважає, що політичним системам властиво створювати неефективні права власності в інтересах осіб, які зосередили у своїх руках владу. В концепції суспільного вибору (за Дж.-М.-Дж. Б'юкененом) стверджується, що коли раціонально мислячий індивід прагне отримати найкращий результат від своєї діяльності (у тому числі громадської), то вдосконалення економічної політики уряду залежить передусім від структури законів, через які демократично організована система може впливати на цю політику, а склад самого уряду не має особливого значення. Такий підхід істотно недооцінює роль особистісного фактора і суперечить прогресивним ідеям неоінституціоналізму.
Відмінність неоінституціоналізму від інституціоналізму щодо методології полягає в тому, що об'єктом дослідження передусім є поведінка окремих індивідів у межах традиційних інституціональних структур та пристосування до цих структур (корпорацій, профспілок, держави) певних суспільних норм і правил (правових, етичних та ін.), а не самих структур, спрямованих на захист інтересів індивідів. Так, Д. Норт стверджував, що інститути лише формують можливості, якими можуть скористатися громадяни, а через маніпулювання спонуками стосовно організацій (які зрощуються з інститутами) індивіди можуть впливати на зміну інститутів. Якщо дві сторони уклали контракт і за зміни цін намагаються переглянути його умови, вони можуть погодитися на відповідні витрати, що позначиться на еволюції загальних норм і правил. Принципових відмінностей між трансакційною (найповніше розробив О. Вільямсон) та інституціональною концепціями не існує.
Раціональною є ідея неоінституціоналізму, що аналіз економічної системи лише з боку раціонально1 мислячого індивіда обмежений і необхідно враховувати дії організацій людей, наприклад, товариств споживачів.
Недоліком соціально-правової форми неоінституціоналізму є звужений підхід і характеристика діяльності індивіда в межах організацій та певних інститутів, тобто зведення такої діяльності передусім до набуття прав власності, а отже, ігнорування соціально-економічної форми індивідів (перебування більшості з них у межах корпорації як найманих працівників, у межах держави — як платників податків та об'єктів соціально-економічної політики держави тощо). Водночас така характеристика перестає бути обов'язковою в процесі діяльності індивіда в межах політичних установ (партій, міської ради та ін.), громадських установ (клубів, спортивних об'єднань, церков та ін.), доповнюючою в межах загальноосвітніх установ (шкіл, університетів, закладів професійної освіти). Зосереджуючи увагу на правах власності, представники неоінституціоналізму необгрунтовано абстрагувалися від економічного аспекту власності, від економічної влади в суспільстві тощо, дотримуються багатьох постулатів позитивної економічної теорії; основних неоінституціональних концепцій (прав власності, агентських відносин, трансакційних витрат); ґрунтуючись на неокласичних постулатах людини економічної, не враховують (або враховують лише частково) інші індивідуальні інтереси, а тому неспроможні дати комплексну соціологічну характеристику основних мотивів людської діяльності в межах неоднорідних організацій та їх впливу на ефективність. Трактування інститутів лише як результату дії відокремлених індивідів (на основі принципу індивідуалізму, що означає відсутність комплексного аналізу їх виникнення і розвитку з боку передусім суспільного способу виробництва, а також соціальних відносин) теж не можна вважати правильним. Необгрунтованою є теорема Коуза про те, що перерозподіл прав власності не впливає на алокацію (розподіл) ресурсів. Відсутній у його працях комплексний аналіз механізму взаємодії прав власності різних індивідів.
Література
1. Навчальний посібник. — Тернопіль: ТАНГ — "Астон", 2000. — 325 с.
2. Коропецький І. С. Українські економісти XIX століття та західна наука. — К.: Либідь, 1993. —192 с.
3. Коуз Р. Фирма, рынок и право: Пер. с англ. — М.: -Дело ЛТД* при участии иэд-ва -Саіаііаху". 1993.
4. Курс переходной экономики / Под ред. Л. И. Абалкина. — М.: Т.-Финстаинформ. 1997.
5. Курс экономической теории / Под ред. М. Н. Чепуриш, Е. А. Киселевой. Киров: Изд-во "АСА", 1996.
6. Ленін В. І. Повне зібр. творів.
7. Леонтьев В. В. Экономическое эссе. — М.. 1990.
8. Лукинов И. И. Эволюция экономических систем. — М.: Экономика. 2002. — 567 с.
9. Макконнелл К. Р., Брю С. Л. Аналітична економія. Принципи, проблема і політика. Мікроекономіка. — Львів, 1999.
10. Маркс К., Енгельс Ф. Повне зібрання творів.
11. Маршалл А. Принципы политической экономии. — М.: "Прогресе", 1983. — Т. 1,2. Менгер К. Основание политической экономии. Австрийская школа в политической экономии. — М.. 1992.
12. Милль Дж. С. Основы политической экономии с некоторыми их приложениями к социальной философии: Пер. с англ. — М.. 1983. — Т. 1.
13. Модильяни Ф., Миллер М. Г. Сколько стоит фирма? Теорема ММ. — М.: Дело, 1999.