Представники історичної школи та маржиналізму
План
1. Історична школа.
2. Маржиналізм.
3. Література
Історична школа.
Свою назву отримала від своєрідного тлумачення предмета політичної економії та історичного методу дослідження, відповідно до яких ця наука не вивчає економічні закони, а описує конкретно-історичні форми в певній країні, викладає історію народного господарства. Школа виникла у Німеччині в середині XIX ст. Найбільш відомими її представниками були німецькі економісти В. Рошер, Бруно Гільдебранд (1812—1878), Вернер Зомбарт (1868—1941), Макс Вебер (1864—1920) та ін.
Економічні явища, на думку представників історичної школи, зумовлені історичною ситуацією. Тому назву "політична економія" вони ототожнювали з поняттям "національна економіка", вважали, що кожна країна розвивається неповторним, особливим шляхом. Методологічною основою такого висновку було заперечення ними всезагальних і спільних економічних законів.
Водночас ці економісти здебільшого виправдано стверджували, що політична економія повинна вивчати не відношення між людиною і речами, а відносини між людьми. Методологічними принципами таких тверджень е передусім акцентування не на поверхових і зовнішніх формах вияву економічних відносин. Справді, такі відносини між людьми завжди пов'язані з речами, з привласненням матеріальних благ, але вони є лише однією із сторін предмета вивчення політичної економії. Другою такою стороною є економічні зв'язки і відносини між самими людьми у кожній із сфер суспільного відтворення (безпосередньому виробництві, обміні, розподілі і споживанні, насамперед виробничому споживанні). Внаслідок цього в політичну економію вноситься метод "робінзонади" — існування окремої людини на безлюдному острові, яка індивідуально здійснює процес праці, не вступаючи при цьому у виробничі відносини з іншими людьми в жодній із сфер суспільного відтворення.
У методологічному аспекті такий підхід логічно зумовлює заперечення всезагальних і спільних економічних законів. Адже у відносинах людей до природи в процесі праці якраз і встановлюються всезагальні для всіх суспільних способів виробництва економічні закони. Вони доповнюються спільними законами товарного виробництва, а також спільними для всіх країн специфічними економічними законами, які діють в межах окремої суспільно-економічної формації. Так, за капіталізму діють спільні для економіки Франції, Англії, Італії та інших країн закони розвитку виробничих відносин (або відносин економічної власності): виробництво додаткової вартості (у формі прибутку), закон концентрації капіталу тощо. Якби їх не існувало, була б неможливою економічна інтеграція країн Західної Європи, становлення глобальних форм інтеграції, передусім між розвинутими країнами. Специфіку дії цих законів зумовлюють історичні і культурні традиції кожного народу, мораль тощо. Але абсолютизування цих вторинних надбудовних факторів неможливе, а в методологічному плані цим розриваються органічні зв'язки між такими категоріями діалектики, як загальне, особливе і одиничне.
Теоретико-методологічними хибами історичної школи є ігнорування об'єктивного характеру економічного життя, вилучення з предмета політичної економії економічних законів, переоцінка національних особливостей розвитку економіки, ненаукове застосування принципу історизму, антиісторичний підхід до капіталістичного способу виробництва (вважали його вічним ладом), приватної власності, суб'єктивне тлумачення цінності тощо. Зокрема, Б. Гільдебранд стверджував, що вартість визначається лише корисністю предмета, а її мірилом є суб'єктивна оцінка людей.
Вважаючи, що ринок неспроможний досягти стійкої рівноваги економічної системи, представники історичної школи обґрунтовано виступали за активне втручання держави в економіку, яка є єдиною умовою її ефективного функціонування. Для виживання суспільства необхідно, на їх думку, надавати бідним верствам населення більшу частку в результатах прогресу. Це були прогресивні ідеї, які значною мірою стали основою для інституціоналізму і були підтверджені практикою подальшого розвитку.
Разом з тим представники історичної школи вважали психологічні та етичні фактори не менш важливими за економічні, чим утверджували доцільність ширшого підходу до вивчення економічного і соціального життя. В. Зомбарт також відводив значну роль організаційним і технологічним факторам, але змішував економічні і юридичні аспекти досліджуваних явищ. У твердженні ідеологів історичної школи про рівнозначність психологічних, етичних і економічних факторів є значна частка істини. Але кожна істина є конкретною і підтверджується на практиці на відносно коротких проміжках історичного розвитку. Крім того, представники історичної школи, інституціоналізму (Т. Веблен) та маржиналізму (К. Менгер, Л. Мізес) та інші наприкінці XIX ст. — на початку XX ст. доводили, що ця наука повинна вивчати моральні й етичні аспекти господарської діяльності, ідеї та психологію людей у цьому процесі, природу людського духу, енергійність нації, значення націоналізму, проблеми мотивації та економічної поведінки людей, їх культуру, які, безсумнівно, мають велике значення. Такі постулати були своєрідною відповіддю на економічний підхід К. Маркса та Ф. Енгельса.
Зіставляючи індивіда і суспільство, прихильники історичної школи перевагу надавали суспільству. Але при цьому Вебер необгрунтовано заперечував ідею К. Маркса про відсутність відчуження засобів виробництва від безпосередніх працівників і замінював її тезою про бюрократизацію політичного і суспільного життя. Логічніше було поєднати Марксову ідею про відчуження з положенням історичної школи про бюрократизацію життя, точніше, доповнити процеси відчуження тотальною бюрократизацією суспільного і політичного життя. Виправданим було твердження представників історичної школи про те, що соціалізм призведе до розширення бюрократизації суспільного життя, але доцільно зазначити, що бюрократизація притаманна не демократичному соціалізму, а державному, тоталітарно панівній в СРСР соціальній системі. (Тому цей устрій характеризують як "бюрократичний соціалізм".) Окремі представники історичної школи виступали за централізоване управління економікою, впровадження планування, законодавчого регулювання, необхідність соціальних реформ, стверджували, що державні фінанси можуть стати ефективним знаряддям досягнення соціальної справедливості. Ці ідеї помітно втілилися в розвитку економічних систем передових країн.
Історична школа проповідувала немало реакційних догм. Так, Гільдебранд і Рошер розглядали капітал як результат бережливості, ощадливості капіталістів, а отримання відсотків — як результат такої ощадливості. Антидемократичною є думка В. Рошера про наявність капіталу в найманих робітників (речового капіталу) лише на тій підставі, що вони мають кваліфікацію. Пізніше це положення було сформульоване в ширшій концепції людського капіталу. Антигуманною була ідея В. Рошера про те, що накопичення капіталу забезпечує насамперед заощадження капіталістів і зростання народногосподарської культури. Капіталістів Рошер вважав творцями духовного виробництва. Утопічним є твердження представників історичної школи про неминучість вирівнювання доходів основних класів у капіталістичному суспільстві та ін.
Маржиналізм.
Один із напрямів західної економічної науки та її методологічний принцип, який виник в середині XIX ст., був започаткований його попередниками — економістами А. Курно і Г. Госсеном та ін. Ідейними джерелами маржиналізму були концепції попиту і пропозиції, витрат виробництва та ін., які панували у буржуазній політичній економії у першій половині XIX ст. (після смерті Маркса). У працях попередників і насамперед у роботі Госсена "Розвиток законів суспільного обміну і правил суспільної торгівлі, що витікають з неї" в обіг були запроваджені такі ключові поняття маржиналізму, як корисність і рідкісність, принцип граничності, різниця нинішніх і майбутніх благ та ін.
К. Менгер необгрунтовано видавав за родоначальника маржиналізму Арістотеля. Зокрема, він стверджував, що давньогрецький філософ намагався відшукати масштаб споживчої вартості благ і зробити його основою їх мінової вартості.
Безпосередніми родоначальниками маржиналізму були К. Менгер, В.-С. Джевонс, Л. Вальрас. Ідеї маржиналізму широко використовували представники суб'єктивної і математичної школи в західній економічній науці: Е. Бем-Баверк, Ф. Візер, Дж.-Б. Кларк, В. Парето та ін. Надалі ідеї маржиналізму відстоювали Л. Мізес, Ф.-А. Хаєк, М. Бредлі, С. Фішер (США), Л. Робіне та ін.
Одним із перших кроків маржиналістів була справедлива критика методологічних засад історичної школи за спроби звести політичну економію до економічної історії. Представники маржиналізму виступали за вивчення загальних закономірностей економічного розвитку незалежно від національної специфіки, місця і часу перебігу економічних явищ і процесів. Так, Л. Вальрас стверджував, що сферою вивчення економіки є чиста теорія, метою якої повинно стати обґрунтування універсальних закономірностей, а висновки, до яких можна дійти, є для неї байдужими. Тому представники маржиналізму відмовились від поняття "політична економія", замінивши його нейтральнішим "економікс". Уперше таку підміну зробив В.-С. Джевонс. Ф. Візер розглядав політичну економію як розділ прикладної психології, яка вивчає господарське життя.
Маржиналізм утверджувався також у боротьбі з марксистською політичною економією, зокрема з притаманним їй класовим підходом до аналізу економічних явищ і процесів, трудової теорії вартості тощо. Предметом політичної економії у марксистському розумінні є також загальні економічні закони. Проте якщо згідно з ідеєю чистої теорії Л. Вальраса предметом економічної теорії є раціональний розподіл обмежених ресурсів, то політичної економії — виробничі відносини у їх взаємодії з розвитком продуктивних сил, економічні закони, що виражають глибинну суть процесу взаємодії цих двох сторін суспільного способу виробництва.
Обмеження предмета економічного дослідження з'ясуванням лише "універсальних законів" означає однобічний підхід до науки і законів, які вона вивчає. Крім того, цей підхід передбачає наголошування не на економічних відносинах і зв'язках між людьми в процесі праці, обміну і розподілу матеріальних благ, а на індивідуалістичному відношенні людини до речей, їх раціональному використанні тощо, зокрема В.-С. Джевонс, характеризуючи мету дослідження, писав: "Дано: певна кількість людей з різними потребами і виробничими можливостями, які володіють землею
