Прибуток та теорії прибутку

План

1. Економічний зміст прибутку. 

2. Теорії прибутку. 

3. Література

Економічний зміст прибутку.

Основною метою діяльності підприємств, фірм і компаній є привласнення максимального прибутку.

Прибуток (в економічному аспекті) — перетворена похідна форма додаткової вартості (в якісному аспекті), яка є різницею між продажною ціною товару і затратою капіталу на його виробництво (в кількісному аспекті).

Кількісне визначення прибутку домінує в сучасній економічній теорії. Так, англійські вчені визначають цю категорію як "різницю між виручкою, отриманою від продажу продукції, і певними альтернативними факторами, пов'язаними з виготовленням цієї продукції". У "Великому економічному словнику" стверджується, що прибуток — це "узагальнюючий показник фінансових результатів господарської діяльності; визначається як різниця між виручкою від господарської діяльності і сумою витрат на цю діяльність". У "Сучасному економічному словнику Макміллана" "прибуток, — на думку авторів, — це перевищення доходів від продажу товарів і послуг над витратами на виробництво і продаж усіх товарів".

У цих визначеннях відсутні основні ознаки економічної категорії, насамперед політекономічного аспекту.

Прибуток (у політекономічному аспекті) — найважливіша форма механізму втілення економічної реалізації різних типів капіталістичної власності, в якій (формі) виражаються економічні відносини між капіталістами і найманими працівниками з приводу виробництва, обміну і привласнення створеної додаткової вартості і частини необхідного продукту.

Західні економісти стверджують, що нерідко прибуток є породженням усього авансованого капіталу, всіх сучасних факторів виробництва: праці, капіталу (засобів праці), землі, діяльності управлінського персоналу з організації виробництва, підприємницької діяльності (щодо нових комбінацій техніки і технології, створення нових товарів, освоєння нових джерел сировини, впровадження досягнень науково-технічного прогресу), ризику, інформації, часу. На відміну від цього, марксистська політична економія трактувала прибуток як результат експлуатації найманої праці капіталом та перетвореної форми додаткової вартості. Обидві точки зору дещо однобічні. Насправді прибуток створюється працею, але не лише найманих робітників у сфері матеріального виробництва (хоча така праця є домінуючою), а й менеджерів різних ланок (вищої, середньої, нижчої), функціонуючих капіталістів та інших категорій сукупного працівника. За сучасної фондо- та енергоозброєності ні праця, відокремлена від засобів праці, ні засоби праці, відокремлені від живої праці, прибутку не створюють. Новою продуктивною силою є синергічний ефект (результат їх поєднання), а вирішальну роль у його формуванні відіграє праця, оскільки вона приводить у рух засоби праці.

Якщо підприємець не привласнює частку прибутку у вигляді підприємницького доходу, він, за словами американських економістів, "...переорієнтує свої зусилля з цього напряму діяльності на інший, привабливіший, або навіть відмовиться від ролі підприємця заради одержання зарплати або платні"4.

Ще більший синергічний ефект забезпечує поєднання інших факторів виробництва, зокрема діяльності підприємців або менеджерів вищої ланки щодо впровадження досягнень науково-технічного прогресу у виробництво, вмілого керівництва, успішної маркетингової діяльності тощо. Тому в якісному аспекті категорія "прибуток" також виражає відносини між власниками засобів виробництва і найманими працівниками щодо його створення, обміну і привласнення. Кожен фактор не є самостійним, а реалізується через сукупну дію інших (підприємницьку діяльність, процес управління тощо). Категорія "привласнення частини прибутку" також відображає відносини економічної власності між підприємствами, фірмами і компаніями, з одного боку, і державою — з іншого, у сфері розподілу.

Привласнення прибутку за капіталізму є основною метою і головним мотивом виробництва, а тому — найважливішим критерієм ефективності капіталістичного виробництва, підприємницької діяльності. На викуплених трудовими колективами підприємствах основною метою діяльності є привласнення максимального чистого доходу на кожного зайнятого.

Основними формами існування прибутку є середній прибуток (який привласнюють дрібні та середні капіталістичні підприємства), монопольний прибуток (привласнюють монополії, в тому числі групові, або олігополії), прибуток транснаціональних корпорацій і транснаціональних банків (як різновид монопольного прибутку), прибуток державних підприємств та ін. Частину прибутку вилучає держава (в особі центральних і місцевих органів влади). Певна його частка йде на виплату дивідендів, відсотків за банківські кредити та ін. За сучасних умов деяку частку прибутку отримують власники акцій.

Усі форми прибутку є різновидами валового прибутку суспільства, вилучений державою прибуток та прибуток підприємства є складовими валового суспільного прибутку, який створюється додатковою працею працівників у всіх галузях народного господарства і всіх сферах суспільного виробництва, а насамперед у виробництві.

Між валовим прибутком суспільства і прибутком підприємства повинно зберігатися оптимальне співвідношення. Суб'єктом валового прибутку суспільства є держава, яка, акумулюючи значну частку створеного на підприємстві прибутку, має виконувати завдяки цьому загальнонаціональні функції: формування фонду нагромадження та його використання для проведення структурних реформ і здійснення розширеного відтворення сукупного суспільного капіталу; забезпечення оборони країни і утримання не зайнятої продуктивною працею частини державного апарату; утримання непрацездатних членів суспільства; розвиток економічної інфраструктури (будівництво доріг, мостів тощо) та ін.

Співвідношення між часткою вилученого державою прибутку і часткою, що залишається на підприємстві, неоднакове в різних країнах. Воно залежить від рівня розвитку економічної системи, історичних традицій, менталітету населення та інших факторів. У розвинутих країнах з прибутків компаній (фірм, корпорацій тощо) у державний бюджет вилучається від 30 до 55 %. У колишньому СРСР з підприємств вилучалось до 60 % прибутків, що зумовлювало економічну несамостійність, недостатнє впровадження господарського розрахунку.

В Україні в 1991—2000 рр. з підприємств вилучалося до 80 % доходу, внаслідок чого більшість з них не мала змоги забезпечувати не тільки розширене, а й просте відтворення. Особливо високі були ставки оподаткування на фонд заробітної плати. Згідно з новим податковим кодексом з 2004 р. податок на прибуток становить 25 %.

Прибутковість підприємства розглядають як прибутковість усього підприємства щодо всього авансованого капіталу (тобто витрат на с + V) і як прибутковість виготовлення окремої партії товарів. її вимірюють співвідношенням прибутку до собівартості цієї партії товарів.

Загальну прибутковість підприємства визначають нормою прибутку:

Де р'— норма прибутку; Р — маса прибутку; с + v — авансований капітал.

У розвинутих країнах норма і маса (величина) прибутку великих компаній за сприятливої кон'юнктури становить приблизно 12 %. Цей показник залежить від швидкості обороту виробничих фондів, зниження собівартості продукції, зростання продуктивності праці, величини створеного додаткового продукту та інших факторів.

Теорії прибутку.

Вперше спробували з'ясувати сутність прибутку А. Сміт і Д. Рікардо. Так, А. Сміт при визначенні вартості працею стверджував, що одна частина створеної робітниками вартості йде на оплату їх заробітної плати, інша — на оплату прибутку підприємців як винагорода капіталісту за послуги капіталу (тобто засобів праці). Проте він не зміг узгодити ці суперечливі погляди, об'єднавши їх у цілісну концепцію прибутку. Такий синтез полягає у тому, що джерелом прибутку є насамперед праця найманих працівників і праця підприємця (управлінська, організаторська).

Д. Рікардо не з'ясовував проблему джерел прибутку, ототожнював додаткову вартість і середній прибуток, тож і не помітив суперечності між визначенням її величини залежно від величини капіталу (про що свідчить закон середньої норми прибутку) і від рівня продуктивності праці (про що говорить закон вартості). Водночас він дійшов висновку, що зміна прибутку залежить від зміни заробітної плати. Зокрема, при зростанні продуктивності праці, на Його думку, знижується вартість засобів існування, а це зменшує заробітну плату І збільшує прибутки.

Ж.-Б. Сей стверджував, що засобам виробництва (які він ототожнював з капіталом) притаманна самостійна продуктивність, незалежна від продуктивності праці. Цю самостійну продуктивність капіталу, на думку автора, і привласнює капіталіст у формі прибутку. Його концепція прибутку теж науково необгрунтована.

У Другій половині XIX ст. Дж.-Б. Клерк висунув концепцію граничної продуктивності. На його думку, кожний фактор, у тому числі і капітал (засоби виробництва), має свою специфічну продуктивність, що вимірюється граничним продуктом цього фактора. Таким продуктом він вважав приріст продукції, отриманий від останньої, найменш продуктивної одиниці цього фактора. Ілюструючи свій висновок, він наводив приклад з п'ятьма робітниками. Перший з них виробляє продукції на 10 дол., другий — на 8, третій — на 6, четвертий — на 4, п'ятий — на 2 дол. Вартість граничного продукту праці у цьому випадку становить 2 дол.; вона одночасно і визначає величину заробітної плати робітників, яка для всіх становитиме 10 дол. Водночас новостворена вартість становить 30 дол. (10+8+6+4+2). Різниця між цими величинами (сукупною зарплатою і новоствореною вартістю) становить 20 дол. і є прибутком для капіталіста.

Твердження про наявність специфічної продуктивності капіталу, встановлення величини заробітної плати залежно від вартості граничного продукту працівника помилкові. Позитивним у концепції Дж.-Б. Клерка є положення, що одним з джерел прибутку буде виконання підприємцем своїх функцій з координування праці і капіталу, сприяння вдосконаленню процесу виробництва, розвитку техніки.

Сучасний американський економіст Едвард Денісон наводить кількісні обґрунтування участі найважливіших факторів (у тому числі освіти, науки) у створенні національного доходу і привласненні його відповідної частини. Якщо за такими факторами вбачати працю відповідних категорій сукупного працівника, то така концепція має право на існування.

Поширилася серед західних вчених (американці М. Бредлі, Д. Фасфельд та ін.) неокласична концепція прибутків. Розрізняють бухгалтерський (різниця