Причини послаблення економічного суверенітету України наприкінці XX — на початку XXI ст. та методи посилення економічної безпеки. Руйнування технологічного способу виробництва та шляхи його оновлення.

Людство знає три технологічні способи виробництва: оснований на ручній праці, на машинній, автоматизований спосіб. Розвинуті країни значною мірою досягли вищого ступеня технологічного способу виробництва на основі автоматизованої праці, а в Україні пануючий технологічний спосіб виробництва ґрунтується на ручній та машинній праці (останній нижчої якості). Засоби праці, які уособлюють машинне виробництво, на 70 % фізично і майже на 95 % морально застаріли, техніка часто простоює, фізично руйнується, а обсяг капіталовкладень не дає змоги здійснювати навіть її просте відтворення. Продовження процесу виробництва на такій основі означає, що в Україні все менше виготовлятиметься конкурентоспроможних товарів і послуг, все менше використовуватиметься потенціал знань працівників, а отже, деградуватиме робоча сила. За рівнем конкурентоспроможності Україна займала у 2000 р. 132 місце в світі; за рівнем інвестиційного клімату та рівнем економічної свободи — 117 (в 2002 р.) із 123 країн, які брали участь у рейтингу (в тому числі рівень оцінювався за 26 показниками, зокрема за кількістю і рівнем податків, впливом уряду на економіку, рівнем захисту інтелектуальної власності, незалежністю судів та ін.). Загалом частка наукоємної продукції становить лише приблизно 0,7 % на світовому ринку високотехнологічної продукції. Хоча обсяг капіталовкладень у 2003 р. значно збільшився (сягнув 60 млрд грн.), значна їх частка спрямовувалась не в наукоємні галузі. Таке становище позбавляє Україну змоги бути активним учасником міжнародного поділу праці у виробництві складних промислових товарів. Запобігти цьому можна дотримуючись таких вимог:

1. Дотримання вимог економічних законів, насамперед законів вартості, планомірності, пропорційності і одержавлення економіки. Нехтування вимогами закону вартості спричинило величезний диспаритет цін між промисловістю і сільським господарством, що майже знищило аграрний сектор, який може стати основою національного відродження. Недотримання вимог закону планомірності та пропорційності призвело до ліквідації державного планування та регулювання економіки, до виникнення нових та посилення старих диспропорцій у народному господарстві. Порушення закону одержавлення економіки спричинило руйнування державного управління народним господарством, необдумане втілення ринкових важелів, надмірне зменшення державного сектору і відповідне зростання приватного, який поки що малоефективний.

2. Відмова від спрощеної консервативної моделі монетаризму, використання ліберальної соціал-реформістської моделі змішаної економіки, а з точки зору основних напрямів економічної теорії перехід на кейнсіанство та інституціоналізм.

3. Істотне зниження рівня монополізації економіки (частка монополізованої продукції у ВВП у 2002 р. становила 40 %), а отже, активізація рушійних сил розвитку економіки.

4. Стимулювання платоспроможного попиту населення за рахунок істотного підвищення заробітної плати з одночасним формуванням потужних стимулів до праці, повернення трудових заощаджень.

5. Формування сприятливого інвестиційного клімату в Україні.

6. Проведення конструктивних структурних реформ.

7. Розроблення науково обґрунтованої довготривалої економічної політики і передусім промислової, наукової і аграрної, чітке визначення національних пріоритетів у цій сфері, зокрема технологічних.

8. Посилення ролі держави у банківській системі шляхом націоналізації частини комерційних банків та створення державних спеціалізованих банків (земельних, інвестиційних та ін.), помітне здешевлення на цій основі кредитів і спрямування їх на структурну перебудову та вирішення інших проблем.

9. Ефективне використання амортизаційних відрахувань на оновлення техніки.

10. Удосконалення механізму реалізації національних техніко-технологічних пріоритетів шляхом використання державних замовлень, надання пільгових кредитів та ін.

На цій основі слід розпочати масштабну роботу щодо забезпечення економічного суверенітету у розвитку технологічного способу виробництва. Конкретними заходами для досягнення поставленої мети є: придбання за кордоном найновіших ліцензій на сучасні технології, вироби та матеріали і оперативне створення на них власного виробництва; обґрунтування оптимальної кількості державних програм з освоєння нових видів конкурентоспроможної продукції, включаючи проведення науково-дослідних і дослідно-конструкторських розробок, створення зразків конкурентоспроможної промислової продукції та будівництво підприємств з її масового випуску, задоволення потреб внутрішнього ринку і надання державою допомоги товаровиробникам у проникненні на зовнішній ринок. Засобом проведення такої політики є створення державою відповідної науково-дослідної інфраструктури, укладання на конкурсній основі державних контрактів з великими підприємствами на виконання наукових робіт та створення нових зразків промислової продукції, її закупівлю (тобто наявність гарантованого ринку збуту) тощо. Пріоритетним повинен бути випуск продукції галузями, в яких Україна може займати передові наукові позиції: ракетно-космічна техніка, авіація, нові конструкції газових турбін, вироби порошкової металургії, зварювальні та композиційні матеріали, суднобудування та деякі інші.

Основними джерелами капіталовкладень для виконання таких програм повинні стати:—

державні довгострокові позики, кредити комерційних банків, надані державою кошти через податкові пільги підприємствам, які впроваджують передову техніку і технологію, випуск акцій та їх продаж населенню за умови надання державою пільг при оподаткуванні дивідендів та гарантій їх отримання, частина коштів державного бюджету, кошти конверсійного та інвестиційного фондів, куди відраховують частину своїх доходів підприємства;—

створення спільних з країнами СНД та далекого зарубіжжя конкурентоспроможних підприємств (наприклад, побудова дослідних зразків літака АН-70 з участю Росії);—

відновлення раціональних господарських та науково-виробничих зв'язків з країнами СНД і Східної Європи;—

створення нових форм ефективної взаємодії науки і техніки (технопарків, технополісів та ін.) та вільних не кримінальних економічних зон, де легше створювати сприятливий інвестиційний клімат для залучення іноземного капіталу, будівництва спільних підприємств тощо;—

формування фінансово-промислових груп як з участю вітчизняних, так й іноземних суб'єктів підприємницької діяльності;—

прискорення амортизації у більшості галузей народного господарства;—

прийняття комплексу заходів зі стимулювання праці, створення її належних умов тощо. Отримані результати стануть потужним джерелом внутрішніх інвестицій, які є вирішальним фактором капіталовкладень в оновлення технологічного способу виробництва;—

створення умов для надходження інвестицій від міжнародних фінансових організацій та іноземних компаній: стабільність і досконалість законодавства по регулюванню діяльності підприємств з участю іноземних інвестицій, податкової системи, земельного законодавства, вдосконалення системи бухгалтерського обліку, надання податкових пільг при інвестуванні іноземного капіталу у сучасні технології (енерго- і ресурсозберігаючі та ін.), організація центру з аналізу інвестиційних пріоритетів та техніко-економічних обґрунтувань інвестиційних проектів, вигідність діяльності спільних підприємств для економіки України, створення національної державної кредитно-інвестиційної компанії для управління інвестиційними процесами тощо;—

надання пільг та допомоги вітчизняним товаровиробникам, які експортують продукцію і вкладають інвестиції в зорієнтовані на випуск конкурентоспроможних товарів галузі і виробництва.

Важливим напрямом оновлення технологічного способу виробництва є подолання енергетичної та сировинної кризи, а отже, ліквідація енергетичної та сировинної залежності через удосконалення технологічного способу виробництва і трансформацію економічної системи суспільства. Найзагальніше вирішення сировинної проблеми в межах технології машинного виробництва полягає в переході до технологічного способу виробництва, що базується на автоматизованій праці. Конкретніше її розв'язання можливе внаслідок структурної перебудови національної економіки. Як свідчить досвід розвинутих країн, для реалізації цієї мети (за наявності науково обґрунтованої програми і відповідної економічної політики уряду) необхідно приблизно півтора-два десятиліття.

Послаблення енергетичної залежності в межах технологічного способу виробництва можливе за рахунок здійснення таких заходів:

1) підвищення коефіцієнта видобутку нафти на діючих родовищах України. За даними спеціалістів, у родовищах залишається до 60 % нафти та мільйони кубів супутного газу. Підвищення нафтовіддачі на 15—20 % забезпечило б подвоєння сировинної бази;

2) вироблення паливно-мастильних матеріалів з малоефективного, низькосортного вугілля, яке не коксується і не спікається (метод використовують в Японії, Німеччині та ін.);

3) переведення з газу на буре вугілля частини електростанцій (Франція планує це зробити на 70 % своїх електростанцій, США — на 60 %). При цьому з продуктів горіння сухої перегонки можна виготовляти синтетичне паливо;

4) застосування етилового спирту як палива для автомобільного транспорту (використовують в Південній Америці, Мексиці, Індії, Філіппінах). Сировиною для виготовлення цього виду палива можуть бути продукція та відходи на сільськогосподарських підприємствах, переробних заводах (наприклад, меляса на цукрових заводах);

5) використання відхідної теплоти на газонагнітальних станціях з газотурбінними двигунами. В Україні загальна потужність газонагнітальних станцій становить 5 млн 400 тис. кВт. Третя частина цих потужностей повинна залишатись резервною, а з решти потужностей можна виробляти 1,5 млн кВт електроенергії.

На малих електростанціях раціонально було б виробляти водночас теплову і електричну енергію. Коефіцієнт корисної дії (ККД) сучасних електростанцій становить лише 27—28 %, потужної сучасної парової турбіни з генератором — 40 %, парогазової установки (ПГУ) — майже 50 %. Якщо ПГУ використовувати ще й для опалення будинків, то їх ККД зростає до 70—80 %. У такий спосіб можна значно збільшувати ККД інших енергетичних об'єктів. Якщо ж діючі енергоустановки теплових електростанцій замінити на енергоустановки з неізотермічними процесами випаровування й конденсації (ДКПГУ), які сьогодні досліджують і розробляють в Україні, то їх ККД зросте до 59—60 %. Оскільки собівартість електроенергії, виробленої на газовому паливі (0,047), набагато вища, ніж собівартість виробленої на вугільному (від 0,01176 до 0,0296), то заміна газових електростанцій з ПГУ на ДКПГУ забезпечить збільшення виробництва електроенергії майже в 1,7 рази за рахунок того самого обсягу природного газу, а її собівартість зрівняється з вугільними ТЕС. Крім