6) ширше використання нетрадиційних джерел енергії (сонячної, вітрової, гідро- і геотермальної, припливів і відпливів морських течій, біомаси тощо) і насамперед енергії морських хвиль. (Вона успішно використовується в Норвегії, Японії, Англії, Австралії та Індії, розробляється система забезпечення країн ЄС електроенергією за рахунок хвильових електростанцій, збудованих уздовж західноєвропейського узбережжя. Ресурс хвильової енергії досягатиме 85 % сумарної електроенергії, що споживається в цих країнах.) 8а розрахунками вчених, цей вид енергії в Україні може дати до 11 млрд кВт/год. Поєднання хвильових електроустановок з вітровими може забезпечити в майбутньому до 17 млрд кВт/год. електроенергії;

7) відкриття і розроблення нових родовищ нафти і газу. Найперспективнішим районом України в цьому плані є Дніпрово-Донецька западина, яка за економічними розрахунками ресурсів поступається лише Західно-Сибірській западині. За прогнозами, у найближчі 5 років Україна може на 50 % забезпечити себе газопаливом. Вартість тонни української нафти становить 50 % ціни нафти, яка надходить з Росії, і до 32 % світової; вартість газу відповідно — 6 % і 5 %;

8) суттєве зниження енергомісткості та нафтомісткості виробництва. Енерговитрати на одиницю продукції в Україні у 2 рази вищі, ніж у США, і в З рази, ніж у Західній Європі, а нафтомісткість української продукції в 10— 12 разів більша, ніж у розвинутих країнах. Тактичними заходами у подоланні цієї проблеми є збільшення цін за наднормативні витрати енергії на виробництво продукції, забезпечення всіх споживачів засобами контролю і обліку, установка лічильників, системний контроль за раціональним використанням кожної калорії, кожного кіловата електроенергії. У стратегічному плані значне зниження нафто- і енергомісткості виробництва неможливе без переходу на новий технологічний спосіб виробництва;

9) розвиток атомної енергетики. Сучасна ядерна енергетика дає більше 40 % електроенергії. Ця галузь знаходиться на порозі появи нового ядерного реактора, з максимальною гарантією безпеки. Нині доцільно вводити в експлуатацію шість блоків на Рівненській, Хмельницькій і Запорізькій АЕС і четвертий на Південно-Українській АЕС. Наступне впровадження нових реакторів за наявності власних родовищ урану дасть змогу виробляти до 50— 55 % електроенергії за рахунок ядерної енергетики, 50—45 % — за рахунок органічної. Необхідна економія палива і енергії в тих галузях, які найбільшою мірою споживають енергоносії за двома основними напрямами: створення енергозберігаючої промислової структури і впровадження нової прогресивної технології в усіх секторах економіки;

10) здійснення заходів з економії палива і електроенергії у будівництві і промисловості будівельних матеріалів. Сьогодні в розрахунку на 1 м2 загальної площі на теплозабезпечення житла в Україні витрачається в 1,2—1,5 рази більше енергоресурсів, ніж у США, і в 2—2,5 рази більше, ніж у Швеції. Використання сучасних технологій теплозахисту може забезпечити зменшення щорічного споживання паливно-енергетичних ресурсів на опалення житла на 15 млн т умовного палива;

11) реконструкція і модернізація нафтопереробних підприємств з метою збільшення глибини переробки нафти.

Необхідне вдосконалення структури експорту з України. За часів СРСР вона на 73,2 % складалася з паливно-сировинної групи, на 14,6 % — з харчової. Найбільшу питому вагу серед вивізної продукції займала продукція чорної металургії: вивозилось 43 % чорних металів, 49 % металевих виробів, 25 % залізної руди та нерудної сировини, 19 % коксохімікатів, 33 % вогнетривів. Україна ввозила 25 % металів і 43 % металевих виробів, що свідчило про високу питому вагу зустрічних перевезень. Цінові пропорції в торгівлі з основним партнером — Росією — були встановлені на користь України. Так, ціни на продукти первинної переробки і готову продукцію, яку в основному експортувала Україна, становили від 8 до ЗО % від світового рівня, а на енергоресурси (нафту, газ), які імпортувала наша держава, — тільки 3 % від рівня світових цін. За першу половину 90-х років ціни вирівнялися, тому політика уряду на пріоритетний розвиток галузей енерго- і матеріаломістких, сировинних та напівсировинних є шкідливою, оскільки посилює тенденцію до перетворення країни на сировинний додаток.

Найзатратнішими є виробництво руд і чавуну, оскільки металургія споживає третину загальних витрат електроенергії на рік у промисловості. Нарощування експорту цих видів продукції є вагомим чинником забруднення навколишнього середовища. Негативними факторами експорту цієї продукції на світовий ринок є відсутність світових сертифікатів, велика матеріаломісткість продукції, відходи металу до 25 %. Україні треба поступово обмежувати таку продукцію, поліпшувати якість металу, зменшувати масу готових виробів, збільшувати обсяги номенклатури відливок, добиватись міжнародних сертифікатів на свою продукцію тощо. З боку технологічного способу виробництва у цій сфері слід розробляти нові металеві вироби — стійкі до корозії, з високою чистотою, особливо міцністю, а також сплави з ефектом "пам'яті", напівпровідники і т. д.

Хімічна промисловість України майже на 80 % виробляє часткові продукти, отже, асортимент продукції виробництва дуже вузький. Тому необхідно його розширювати, створювати нові полімери, пластмаси, синтетичні смоли, плівки, емульсії тощо, які йдуть на експорт і необхідні для промислового використання в Україні.

Низькою була товарна спроможність продукції машинобудування. Наприкінці 80-х років XX ст. з'явилась негативна тенденція збільшення обсягів ввезення машинобудівної продукції порівняно з її вивезенням. Від'ємний торговий баланс склався в 1990 р. з енергетичним, металургійним, верстатним, ливарним, автомобільним машинобудуванням, з устаткуванням для легкої, харчової промисловості, з виробництвом інструментів, кабельних виробів та іншими видами продукції. В Україну ввозять до 70 % інструментів, верстатів і товарного устаткування, половину ковальсько-пресового обладнання. За 1991—2002 рр. ситуація мало що покращилась, незважаючи на збільшення експортних поставок машинобудівної промисловості у 2002 р. майже на 13 %.

У машинобудівних галузях надзвичайно низька частка продукції, яка призначена для потреб кінцевого використання. Так, за даними українських економістів, лише 0,3 % продукції машинобудування і металообробки йде в нашу хімічну і нафтогазову промисловість, 0,01 — у вугільну промисловість, 0,1 % — в чорну металургію і легку промисловість, 0,4 % — у харчову. Щодо технологічного способу виробництва для розв'язання цієї проблеми необхідно на основі нових матеріалів створювати і поліпшувати наявні (недостатні для задоволення потреб української економіки) вузли, деталі, агрегати для нових галузей машинобудування, значного розширення існуючих. Економічно доцільно залучати до цієї роботи ВПК України. Останнім часом спостерігаються ще дві тенденції у розвитку цих галузей: скорочення в машинобудуванні частки продукції для задоволення потреб споживачів та істотне зменшення частки легкої промисловості (з 12,8 % у 1991 р. до 1,4 % у 2002 р.), сільськогосподарського машинобудування та ін. Нагальною необхідністю є розроблення науково обґрунтованої соціально-економічної програми розвитку народного господарства України, важливим елементом якої повинна стати програма розвитку машинобудування. У ній необхідно чітко визначити пріоритетні напрями розвитку експортної спеціалізації, переорієнтовуватись на виробництво наукомісткої продукції і ресурсозберігаючих технологій у сфері станкобудування, літакобудування, автомобілебудування, комп'ютеризації, створення надтвердих матеріалів (за даними М. Павловського, Україна — єдина у світі держава, яка випускає п'єзотрансформатори), ракетно-космічної техніки тощо.

Не менш важливо розширити виготовлення імпортозамінної продукції: зернових, кормо- і картоплезбиральних комбайнів, тролейбусів, автобусів, автомобілів, відеотехніки, тканин та ін. У регулюванні імпорту треба орієнтуватись на створення високотехнологічного рівня виробництва товарів народного споживання, а також на розвиток наукомістких виробництв, реконструкцію та модернізацію паливно-енергетичного комплексу, систем транспорту та зв'язку. Оскільки Україна експортує переважно товари паливно-енергетичної групи, слід поліпшити обробку сировини (титану, скандію, самарію, неодиму, празеодиму та інших рідкоземельних елементів, будівельних матеріалів, берилію, граніту, цинку, урану) та сільськогосподарської продукції (глибина переробки сільськогосподарської сировини в Україні становить лише до 50 % від рівня розвинутих країн).

На віддалену перспективу слід орієнтуватись на розвиток і експорт продукції наукомістких галузей машинобудування (літакобудування, ракетобудування, суднобудування, верстато- і приладобудування, електротехнічні вироби), порошкової металургії, електрозварювальних технологій, виробництво надтвердих, композиційних матеріалів, лазерної технології, нових технологій зварювання та напилення. Таким шляхом можна значно збільшити частку зовнішньоекономічної діяльності в національному доході та валовому національному продукті України.

У зв'язку з тим, що на світовому ринку обмін науково-технічними досягненнями все більше витісняє торгівлю готовою продукцією, необхідно організувати взаємовигідний обмін на ліцензійній основі науково-технічними розробками, винаходами та промисловими зразками. Проте в Україні на початку 2002 р. діяло лише 330 ліцензійних угод, за якими виготовлялось лише 0,8 % загального обсягу відвантаженої продукції. Слід також розвивати такий вид промислової кооперації, при якій в обмін на дефіцитні сировинні ресурси (з їх глибокою переробкою) Україна могла б отримувати наукомісткі та ресурсозберігаючі технології.

Наукову незалежність держави забезпечують передові позиції хоча б у кількох пріоритетних галузях світової науки та здатність утримувати їх, наявність висококваліфікованих учених, здатність народу, інтелігенції засвоювати нові знання, технічні новації, впроваджувати наукові винаходи у виробництво та ін.

Наприкінці 80-х — на початку 90-х років XX ст. за багатьма кількісними показниками (кількістю кандидатів і докторів наук, обсягом витрат на розвиток науки та ін.) Україна входила в