М. Туган-Барановський не погоджувався з таким обґрунтуванням. Він розглядав теорію криз К. Маркса лише як теорію ринку і високо оцінював концепції Ж.-Б. Сея. Причину промислових криз вбачав не в порушеннях, що відбуваються у кожній зі сфер суспільного відтворення, а в неправильному розподілі національного виробництва загалом, в обмеженості продуктивних сил суспільства. Підтримуючи тезу Ж.-Б. Сея, вчений стверджував, що попит на товари створюється самим виробництвом, а причиною криз є непропорційне нагромадження та нерівномірний розвиток галузей і окремих підприємств. Основною причиною циклічних коливань називав диспропорції між рухом заощаджень та інвестицій у галузях, що виробляють засоби виробництва, та недосконалість регулюючої ролі ринкового механізму у сфері нагромадження і використання суспільного капіталу. Щоб забезпечити постійне зростання виробництва, необхідно, на його думку, раціональніше регулювати інвестиції.

З погляду сучасної теорії криз концепція М. Туган-Барановського містить багато раціонального, а саме: положення про диспропорційність розвитку між галузями, між рухом заощаджень та інвестицій як причин промислових криз, про зростаючу можливість виробничого споживання у реалізації суспільного продукту та ін. Сумнівною є його думка про незалежність зростання виробництва від розмірів особистого споживання, про автоматичну залежність попиту від виробництва, а пояснення промислових криз нерівномірністю розподілу національного виробництва — аморфне. Крім того, причини цього глибинного явища він не пов'язує з відносинами власності та ін.

Правильною є теза М. Туган-Барановського про недосконалість ринкового механізму в регулюванні нагромадження та витрачання суспільного капіталу. Саме за найглибшої кризи 1929—1933 рр. (тривала 37 місяців, падіння виробництва у США — 26 %) стало остаточно зрозумілим, що ринкова економіка неспроможна ні подолати, ні зменшити глибину економічних криз, і почалося широкомасштабне втручання держави в економіку, державне антициклічне регулювання та сприяння оновленню основного капіталу в повоєнний період.

Отже, найбільш логічною видається точка зору К. Маркса щодо основної причини економічних криз за капіталізму. Формами вияву цієї суперечності в сучасних умовах є диспропорція між рухом заощаджень та інвестицій, між нагромадженням та розвитком окремих галузей і підприємств, між виробництвом і споживанням, виробництвом і розподілом, між планомірною організацією виробництва на окремому підприємстві та стихійним механізмом ринкового регулювання у масштабі всієї економіки та ін. Нині гігантські монополії починають вивчати ринок, платоспроможний попит населення, прогнозувати його і під час кризи свідомо скорочують масштаби виробництва.

В умовах масового виробництва товари тривалого споживання (автомобілі, холодильники, телевізори) через певний час населення намагається замінити на кращі моделі. Так виникла нова матеріальна основа економічного циклу — масове оновлення товарів широкого вжитку. Тому економічний цикл стає коротшим, а кризи — менш глибокими. Замість надвиробництва товарів виникає надвиробництво основного капіталу (коли виробничі потужності навіть за відсутності кризи завантажені на 75—80 %), не відбувається різкого зниження цін тощо. Криза 1990—1992 рр. була коротшою (10 місяців) і менш глибокою (падіння виробництва — 1,9 %).

У процесі еволюції економічної системи певних кількісно-якісних змін зазнає і основна суперечність капіталізму. Так, з виникненням і широким розвитком акціонерної власності поряд із приватнокапіталістичним привласненням формується не лише колективне капіталістичне, а й частково трудове колективне, кооперативне та інші форми привласнення створеного національного доходу, зростає питома вага державної власності, в якій поєднуються приватні, колективні та суспільні інтереси. Наприклад, з метою виходу з кризи 1929—1933 рр. і наступного послаблення глибини економічних криз держава стала широко впроваджувати громадські роботи (будівництво доріг, комунікацій тощо), встановила мінімум заробітної плати і т. ін. Завдяки таким заходам була послаблена суперечність між платоспроможним попитом населення та пропозицією товарів і послуг, між виробництвом і розподілом. Внаслідок цього зміст основної суперечності модифікується. Загальною закономірністю процесу є те, що послаблення глибини і гостроти основної суперечності супроводжується послабленням глибини економічних криз.

Змінюються і похідні форми основної суперечності. Так, планомірність, яка була обмежена масштабами окремих підприємств, розвивається згодом у межах гігантських монополістичних об'єднань, державного сектору економіки і навіть міжнародних економічних об'єднань.

Механізм циклічних коливань.

З часу першої економічної кризи 1825 р. відбулося 22 цикли.

Економічний цикл — рух виробництва від початку попередньої до початку наступної кризи економіки, який різною мірою позначається на фазах циклу та інших сферах суспільного відтворення, а отже, і на економічних відносинах.

Кожен з них складається з чотирьох основних фаз: криза, депресія, пожвавлення і підйом. Основною з них є криза, тому з'ясування причин її виникнення розкриває найважливішу причину циклічності економіки. Оскільки криза має багатоаспектний характер (криза надвиробництва, платіжна, фінансова, валютна тощо), її виникнення зумовлене комплексом внутрішніх суперечностей. Найбільш глибинною з них є основна економічна суперечність.

Кожен з 22 циклів є унікальним, але всім їм притаманні певні загальні риси, передусім однакова послідовність у зміні фаз циклу. На різних етапах економічного розвитку суспільства за конкретних умов фази циклу відтворюються по-різному (табл. 1).

Таблиця 1. Циклічні кризи XX ст. (на прикладі США)

Роки | Падіння промислового виробництва | Роки | Падіння промислового виробництва

кризи | глибина, % | тривалість (місяці) | кризи | глибина, % | тривалість (місяці)

1900—1903 | 2,0 | 12 | 1957—1958 | 4,1 | 15

1907—1908 | 6,4 | 12 | 1970—1971 | 2,6 | 8

1913—1914 | 11,5 | 16 | 1974—1975 | 10,7 | 9

1920—1921 | 16,4 | 14 | 1980—1982 | 7,2 | 33

1929—1938 | 46,0 | 37 | 1990—1992 | 1,9 | 10

1937—1938 | 10,8 | 9 | 2000—2002 | 1,8 | 11

1948—1949 | 5,8 | 9

Криза — це скорочення виробництва, яке триває доти, поки не буде встановлена відносна ринкова рівновага, тобто відповідність попиту і пропозиції. Основними функціями кризи є тимчасове відновлення рівноваги економічної системи на якісно новій основі внаслідок масового оновлення основного капіталу та санації від збиткових підприємств. Криза виконує стимулюючу функцію, бо змушує швидше запроваджувати нову техніку та ін. Після цього кризове падіння припиняється, а економіка входить у фази депресії, пожвавлення і піднесення. П.-Е. Самуельсон такі фази називає стиснення, пожвавлення, експансія, вершина; К.-Р. Макконнелл і С. Брю — спад, нижня точка спаду, пожвавлення і пік.

Депресія — це застій у розвитку економіки, рух капіталу в цій фазі в'ялий, поступово відновлюються розірвані кризою зв'язки, переливання капіталу в перспективніші галузі, а головне — масове оновлення основного капіталу. Напередодні депресії виникає надлишок основного капіталу, тобто зниження норми прибутку не врівноважується зростанням його кількості, а додаткові інвестиції не приносять додаткового прибутку. У період кризи основний капітал руйнується фізично або знецінюється. Зв'язок депресії з кризою полягає передусім у відновленні основного капіталу, але вже на новому, вищому технічному рівні. Тому в наступному циклі економіка досягає вищої точки піднесення.

Пожвавлення — наступна фаза циклу, вперше після початку кризового падіння збільшується попит на засоби виробництва та робочу силу, відновлюється економічне зростання, збільшуються прибуток і заробітна плата. У суспільній свідомості посилюються позитивні сподівання, відновлюється докризовий рівень економічного розвитку, що зумовлює майбутнє піднесення.

Піднесення — завершальна фаза циклу, яка характеризується тим, що економіка виходить на рівень, що перевершує всі попередні. Економічне зростання прискорюється, поліпшуються всі показники ринкової кон'юнктури, збільшується платоспроможний попит, що сприяє зростанню товарних цін, збільшує прибутки і стимулює пропозицію. Особливо великих розмірів досягають кредитно-фінансові операції та спекулятивні операції на біржах. Але саме у цей найсприятливіший для економіки період в її надрах зріють передумови майбутнього падіння, які приховуються багато ланковою і розгалуженою торговельною мережею, розвинутою кредитною системою, створенням штучних дефіцитів унаслідок спекуляцій на зростанні цін та ін. І лише в період кризового падіння виявляється реальне становище, справжні масштаби не рівноваги ринкової економіки. Ринкова рівновага як збігання сукупного попиту та сукупної пропозиції — це короткочасний, випадковий стан економічної системи.

Коливання попиту та зміни обсягу інвестицій безпосередньо взаємопов'язані. Зростання попиту (як на споживчі товари, так і на засоби виробництва) зумовлює збільшення інвестицій у потужності, за допомогою яких ці товари створюються, а зниження — скорочення інвестицій.

Принцип акселерації (лат. acceleratio — прискорення) відображає той факт, що певна зміна попиту у будь-який бік спричиняє значно більшу зміну в обсязі капіталовкладень, тобто інвестиції реагують на зміну попиту прискореною зміною. Відповідно до цього принципу в загальному вигляді розмір інвестицій є функцією від зміни сукупного попиту (доходу). Принцип акселерації відображає спорадичні, надзвичайно різкі та відчутні для економіки, зумовлені коливаннями попиту зміни в інвестиціях. А це слід розглядати як чинник нестабільності економіки та каталізатор ЇЇ кризових коливань.

Антициклічне регулювання економіки.

Антикризове регулювання є основою антициклічного регулювання. Найважливішу роль у ньому відіграє держава.

Антициклічне регулювання економіки — свідомі та цілеспрямовані дії держави і наднаціональних органів, а також могутніх