У його складі виокремлюють суспільне (створене працею) і природне (не-відтворюване працею) багатство, тобто природні ресурси. Вирішальну роль у соціально-економічному прогресі відіграє суспільне багатство.

Поняття "національне багатство" ввели в науковий обіг ліберальні економісти, а першим його обсяги обчислив В. Петті у 1664 р. До його складу він включив знання і навички окремої людини та освітній потенціал усього суспільства. У Франції кількісна оцінка національного багатства була зроблена у 1789 р,, у США — у 1805 р., в Росії — у 1864 р. Вагомий внесок у розробку теоретико-методологічних основ національного багатства зробили американський економіст Р. Голдсміт, англійський вчений П. Редферн та ін.

Найважливішими складовими національного багатства є:

1) створені і нагромаджені у країні основні і оборотні виробничі фонди;

2) основні невиробничі фонди, які функціонують у соціальній сфері — школи, лікарні, жилі будинки, культурно-освітні та спортивні об'єкти;

3) домашнє майно населення: жилі будинки, товари тривалого користування, одяг тощо; його складовою є домашнє багатство, обсяг якого у західних країнах становить нині майже 65 трлн дол., зокрема на 25 трлн дол. акцій і на 40 трлн дол. нерухомості;

4) товарні запаси народного господарства (запаси готової продукції на складах, резерви і страхові запаси) та залучені у процес виробництва природні ресурси: земля, ліс, вода, розвідані корисні копалини, повітря;

5) об'єкти інтелектуальної власності — патенти, ліцензії, ноу-хау, програми математичного забезпечення та ін.;

6) нематеріальна форма національного багатства — нагромаджений виробничий досвід людей, їхні здібності, потреби, творчі обдарування, культурні цінності. Роль цього компонента за умов НТР надзвичайно зростає.

Усі складові національного багатства повинні використовуватися для розширеного відтворення, тобто джерелами такого відтворення не можуть бути понаднормативні запаси, які не використовуються, неякісні товари, застаріле устаткування, хоча вони і включаються до статистики національного багатства.

Національне багатство є найважливішим узагальнюючим показником економічної могутності країни. За колишнього СРСР до 70 % суспільного багатства перебувало у державній власності, 8 — у власності колгоспів та інших кооперативів і приблизно 22 % — в особистій власності громадян. У США частка держави становила до 27 % національного багатства, капіталістичної власності (індивідуальної і колективної) — 33, а особистої власності трудящих і капіталістів — 40 %. Найбільшу питому вагу (понад 43 %) у структурі багатства займали основні фонди. Крім них, значну частку становили основні невиробничі фонди. В Україні національне багатство (крім нематеріальної форми) у 1991 р. становило 723 млрд крб., у тому числі основні виробничі фонди — 41,8 %, основні невиробничі фонди — 20,5, особисте майно — 19,8 %. Частка держави в засобах виробництва в колишньому СРСР дорівнювала майже 92 %. За роки незалежності статистика обсягів національного багатства не публікується навіть у найбільшому за обсягом Статистичному щорічнику України (крім окремих складових такого багатства). Так, за показником валового нагромадження основного капіталу (суспільної форми основних фондів) його обсяг у 2002 р. становив 44,5 млрд грн.1, що в десятки разів менше, ніж у 1990 р. Загалом це свідчить про те, що основні фонди зменшились.

Розподіл національного багатства у суспільстві залежить від типу і форм власності на засоби виробництва, від системи економічних відносин, рівня розвитку продуктивних сил, соціальної структури, політичної, юридичної влади та інших факторів. Найбільш несправедливо серед розвинутих країн він розподіляється у США (в 90-ті роки XX ст. темпи приросту доходів 5% найбагатших американців перевищували середній показник у 8 разів, а в країнах ЄС — у 2 рази), серед постсоціалістичних країн Україна займав одне з останніх місць. Це зумовлено тим, що розрив між доходами 20 % найбагатших і найбідніших верств населення, за оцінками незаангажованих економістів, майже 100-кратний, а за офіційною статистикою — 7—8-кратний. Це спростував міністр соціальної політики України М. Папієв, який дав дещо реалістичнішу оцінку — 80:1 (де частка доходів багатих становить ЗО %). За його даними, така розбіжність у Китаї становить 7:1, в Японії — 4,3:12.

Ефективність суспільного виробництва.

Найважливішим якісним показником суспільного виробництва є його ефективність. Розрізняють соціальну та економічну ефективність.

Соціальна ефективність — це відповідність результатів господарської діяльності основним соціальним потребам і цілям суспільства, інтересам трудового колективу і окремої людини. Інтегруючим показником соціальної ефективності е виробництво за певний період часу, як правило, за рік. У розвинутих країнах частка товарів народного споживання у ВНП становить приблизно 70 %, а виробництво засобів виробництва — до 80 %. У колишньому СРСР у співвідношенні цих двох груп була обернена пропорція. Це свідчило про значно більшу соціальну ефективність економіки розвинутих країн та затратний характер економіки колишнього Союзу. В Україні за 90-ті роки XX ст. частка товарів народного споживання скоротилась з ЗО до 24 %, що свідчить про погіршення показників соціальної ефективності.

Економічна ефективність — досягнення найвищих результатів за найменших витрат живої та уречевленої праці. Вона є конкретною формою вияву закону економії часу, а її узагальнюючим показником за капіталістичного способу виробництва є норма прибутку. Конкретнішими показниками економічної ефективності слугують продуктивність і фондомісткість, матеріаловіддача і матеріаломісткість продукції, економічна ефективність капіталовкладень, нової техніки, енергомісткість продукції та ін. Основними напрямами зростання економічної ефективності в Україні повинні бути суттєве зниження енергомісткості (витрати енергії на одиницю продукції у нашій країні приблизно в 3,5—5 разів перевищують аналогічні витрати розвинутих держав, нафти — у 8—10 разів), матеріаломісткості (витрати матеріалів і ресурсів в Україні на одиницю продукції в 2—2,5 рази перевищують аналогічні показники країн Заходу), зростання фондовіддачі тощо.

Ефективність суспільного виробництва — найважливіша узагальнююча характеристика результативності суспільного виробництва, яка виражає відношення величини створених товарів і послуг до сукупних витрат суспільної праці.

У найзагальнішій формі ефективність суспільного виробництва виражають відношенням "результати: витрати". У масштабі народного господарства її вимірюють відношенням розмірів створеного протягом певного періоду національного доходу до витрат суспільної праці; у масштабах галузі, об'єднання, підприємства — відношенням величини чистої продукції до витрат суспільної праці у кожній з цих ланок народного господарства.

З метою порівняльної оцінки ефективності суспільного виробництва у різних країнах використовують показник виробництва національного доходу на душу населення, який характеризує рівень розвитку народного господарства у зіставленні з кількістю населення. Він найточніше визначає рівень продуктивності суспільної праці у певній країні, ступінь розвитку її продуктивних сил, ефективність типів і форм економічної власності та господарського механізму.

На початку 90-х років рівень виробництва ВВП в Україні на душу населення становив 93 % аналогічного середнього показника у колишньому СРСР, тоді як у Росії він досягав 109 %, Білорусі — 118, Казахстані — 102, Литві та Латвії — 133, Естонії — 152 %. За 90-ті роки внаслідок хибної економічної політики керівництва країни обсяг ВВП на душу населення скоротився в кілька разів і навіть у 2002 р. після трьох років економічного зростання був у 2,2 рази менший, ніж у Росії. За цим показником Україна займала 102 місце у світі.

При зростанні інтенсивності виробництва результати суспільного виробництва з урахуванням їх якості зростають швидше, ніж витрати. Виготовлені товари та послуги при цьому повинні відповідати суспільним вимогам, реальному платоспроможному попиту населення.

Отже, ефективність суспільного виробництва в динаміці означає ефективність суспільного відтворення. З її підвищенням зростають основні показники — продуктивність праці, фондовіддача і матеріаловіддача, поліпшується якість продукції. Разом з тим на практиці можна спостерігати, що підвищення якості продукції може супроводжуватись застосуванням дорожчих матеріалів, тобто зменшенням фондовіддачі (або зростанням фондомісткості). Тому для всебічного вимірювання ефективності застосовують інтегруючий показник, який враховує різноспрямованість руху окремих показників:

де Е — ефективність виробництва; Чп — чистий продукт з урахуванням його складу та якості; П — витрати живої праці; М — кількість затрачених матеріалів; г + Ф — витрати засобів праці (основних виробничих фондів); г — коефіцієнт приведення до єдиної розмірності, який дає змогу узагальнити витрати і вкладення.

Економічну ефективність розглядають як раціональне та ефективне використання сукупності всіх виробничих факторів (речові фактори виробництва, управління виробництвом тощо), що залежить передусім від їх оптимального розподілу. Економічну ефективність слід зіставляти із соціально-економічною оптимальністю, яка передбачає проведення державою такої макроекономічної та соціальної політики (за допомогою оподаткування соціальних витрат, кредитно-грошової політики та ін.), яка не гальмуватиме стимули до праці, підприємницької діяльності тощо, але обмежуватиме намагання прожити лише за рахунок соціальних витрат держави.

Ефективність праці.

Це більш узагальнюючий показник ефективності суспільного виробництва.

Ефективність праці — співвідношення між результативністю праці і величиною витрат (у тому числі ступенем раціонального використання ресурсів).

Між витратами праці на створення одиниці продукції та ефективністю праці існує обернено пропорційна залежність.

Ефективність праці є багатоаспектною економічною категорією. Кожний з аспектів розкриває її окремі сутнісні сторони і виражається у менш ємних категоріях: "продуктивність праці", "продуктивна сила праці", "якість праці", "результативність