Автор новаторських праць. Лауреат Нобелівської премії (1979).

А.-В. Льюїс у праці "Теорії економічного зростання" (1955) одним з перших висловив песимізм з приводу здатності міжнародної торгівлі бути "двигуном зростання" слаборозвинутих країн. У 50-ті — на початку 60-х років Льюїс, як і багато інших провідних спеціалістів з питань економічного розвитку, наголошував на визначальній ролі капіталу. Вчений надавав особливого значення забезпеченню заощаджень, а не ролі підприємця. Згодом він переосмислив свої погляди і на передній план висунув людський капітал. А.-В. Льюїс наголошував на важливості планування, координації зусиль і досягнення мотиваційної мети в забезпеченні процесу розвитку. Аналізуючи соціально-економічну ситуацію, вчений виокремив два сектори в економіці країн, що розвиваються: сучасний, або промисловий, та традиційний, або сільськогосподарський. Промисловий — відносно розвинутий велико- і середньотоварний конкурентоспроможний і капіталізований капіталістичний сектор. Традиційний — охоплює напівнатуральне і дрібнотоварне сільське господарство.

Роль регулюючого механізму, що дає змогу якнайдоцільніше використати наявні ресурси, відводиться міжсекторному ринку. Йдеться про ідеальний ринковий механізм, де необмежена пропозиція робочої сили автоматично підтримує реальну заробітну плату на постійному рівні, близькому до прожиткового мінімуму.

Другим результатом дії подібного механізму є те, що він дає змогу перерозподілити національний доход на користь ощадливих людей — підприємців. У такому разі за стабільно низької заробітної плати зиск від капіталоутворення і технічного прогресу дістануть тільки підприємці. Зростання прибутку, обсягу заощаджень та величини реінвестицій з кожним циклом капіталовкладень створює надійну основу для швидкого і безперервного зростання промислового сектору. У 1969 р. А.-В. Льюїс довів: якщо існує необмежена пропозиція робочої сили при постійній реальній заробітній платі, і якщо будь-яка частина прибутків реінвестується у виробничі потужності, то прибутки і капіталоутворення постійно зростатимуть стосовно національного доходу.

Тезу А.-В. Льюїса про існування значного прихованого безробіття в сільському господарстві країн, що розвиваються, у 1964 р. різко критикував Нобелівський лауреат Т.-В. Шульц та інші західні дослідники. Ця теза, на їхню думку, не враховує головного — сезонності сільського господарства. Не існує надлишкової робочої сили, заявляв Шульц, якщо в сезон збирання врожаю відчувається нестача робочих рук. Це свідчить про те, що гранична продуктивність робочої сили завжди позитивна і будь-яке переведення робочої сили із сільського господарства неминуче супроводжуватиметься зменшенням обсягу сільськогосподарського виробництва.

Широка дискусія в 60—70-ті роки з приводу надлишкової робочої сили, продемонструвала значні розбіжності в теоретичній інтерпретації західними економістами цього явища, в оцінці реальної придатності концепції Льюїса. Під час дискусії виявилися серйозні розходження серед учених з приводу як самого факту існування, так і розмірів прихованого безробіття. Але ні правота прихильників, ні опонентів Льюїса не була аргументовано підтверджена.

Основною метою концепції дуалістичної економіки з надлишком робочої сили є збільшення зайнятості й максимізація випуску на одиницю капіталу, тому акцентується на використанні внутрішніх ресурсів і можливостей. Основне значення, за такими концепціями, має розвиток галузей промисловості, які не потребують великих витрат капіталу і складної технології, але поглинають значну кількість некваліфікованої робочої сили (йдеться передусім про дрібну промисловість). Такий підхід підтримують економісти країн, що розвиваються.

Разом з тим, на думку окремих учених, багато положень концепції дуалістичної економіки недостатньо аргументовані. Зокрема, концепція Льюїса, ідеалізуючи ринковий механізм, неадекватно відображає реальні процеси, що відбуваються у слаборозвинутих країнах. Наголошування на трудомістких методах виробництва спричинить уповільнення науково-технічного прогресу, погіршення становища країн третього світу в міжнародному поділі праці. Трудомісткі технології можуть забезпечити вигоду лише в короткостроковому періоді, а у довгостроковій перспективі призводять до розвитку "галопуючої" інфляції та загострення соціальної напруженості.

Критикували також тезу А.-В. Льюїса про постійність реальної зарплати аж до повного зникнення прихованого безробіття, оскільки при цьому вчений абстрагується від характерної для слаборозвинутих країн інфляції. Непереконливим, вважають опоненти, є положення й про те, що мінімум зарплати в аграрній сфері регулюється ринком, а не типовими для цієї галузі традиційними інституціями. Важко також погодитися з його трактуванням нерівності доходів як передумови швидкого економічного зростання. Вважаючи, що підприємці використовують увесь прибуток для технічної раціоналізації виробництва, він не враховує наявність великої диференціації доходів у цих країнах. Найчастіше значна частина прибутку використовується не на виробниче нагромадження, а на престижне споживання.

Під впливом критики концепція розвитку дуалістичної економіки зазнала змін. Новий якісний етап її вдосконалення був пов'язаний з введенням зовнішньоторгових аспектів, що означало перетворення закритої моделі у відкриту. Найважливішою умовою модернізації за такого підходу виявилося не виникнення аграрного надлишку, а створення умов для забезпечення конку-рентоздатності вітчизняної продукції на зовнішньому ринку, що пов'язувалося, у свою чергу, з низькою зарплатою в експортних галузях.

Ідеї А.-В. Льюїса послужили основою для створення різних економіко-ма-тематичних моделей модернізації дуалістичної економіки. Широко відома є модель Льюїса—Фея—Рейніса — економічна модель безробіття в країнах, що розвиваються, яку запропонував Льюїс у 1954 р. та доопрацював у 1958 р. Вона була формалізована Дж. Феєм і Г. Рейнісом у 1964 р.1. Модель надає великого значення потребі в робочій силі, її розмежуванню між сільськогосподарським та промисловим секторами у дуалістичній економіці та проблемі руху робочої сили між ними. Проте емпіричні дослідження спростували два її положення:

а) загалом у сільськогосподарських районах невисоке безробіття на відміну від промислових регіонів;

б) зарплата у промисловості змінюється і безупинно зростає стосовно зарплати в аграрних регіонах. Крім того, Дж. Фей і Г. Рейніс, як і А.-В. Льюїс, абсолютизують ринковий механізм у сучасному і традиційному секторах економіки.

На основі концепції дуалістичної економіки Льюїс розробив також рекомендації для поліпшення торгового балансу і забезпечення розвитку третього світу, що сприятливо впливає на регіональну та світову торгівлю.

Відмовившись від неокласичних схем, вчені почали розробляти концепції і механізми відповідно до специфіки країн, що розвиваються. Одним з перших був Льюїс. "Зелена революція" 50—70-х років XX ст. і хід економічного розвитку країн Латинської Америки, Індії та деяких інших підтвердили положення, що видавались суперечливими кілька десятиліть тому. Саме за піонерні дослідження проблем економічного розвитку, особливо проблем країн, що розвиваються.

У концепції Льюїса наголошується на модернізації, головною ознакою якої повинно бути збільшення питомої ваги промислового виробництва в національному доході й відносної частки зайнятих у промисловому секторі. Найзагальнішою досліджуваною проблемою є всебічна мобілізація внутрішніх джерел зростання, яка в найширшому сенсі утворює комбінацію капітальних, людських та інтелектуальних ресурсів з урахуванням дуалістичного характеру економіки.

Теорія промислової організації

Наприкінці 40-х років XX ст. зростає інтерес до проблем промислової організації, оскільки почав вичерпуватися потенціал зростання, що виник у повоєнний період. Теорію промислової організації, починаючи з 50-х років, розробляв американський економіст Дж.-Дж. Стіглер. Основними елементами теорії є принцип виживання та мінімальний масштаб ефективності малих фірм з аналізом їх поведінки у конкурентних і монопольних сферах промисловості та зумовленості розмірів підприємств у тих чи інших галузях. У своїй теорії Дж.-Дж. Стіглер запропонував нові концепції, нетривіальні ідеї, проаналізував величезний обсяг аналітичних матеріалів.

Стіглер ДжорджДжозвф (1911—1991) народився в м. Рентон (штат Вашингтон, США). У Вашингтонському університеті отримав ступінь бакалавра економічних наук, у 1938 р. — докторський ступінь після захисту дисертації "Теорії виробництва і розподілу". Працював професором Мічиганського, Браунського, Колумбійського, Чиказького університетів. Заснував престижний курс з промислових організацій, був редактором Чиказького університетського журналу з політекономії.

Опублікував багато проблемних статей і книг з питань прикладної мікроекономі-ки та промислових організацій, підручник "Теорія ціни" (1947), книгу "Організація промисловості".

Президент Американської економічної асоціації. Почесний професор Чиказького університету, має почесні наукові ступені Рочестерського, Карнегі-Меллонського, Браунського університетів, Гельсінської економічної школи. Лауреат Нобелівської премії (1982).

У працях "Розподіл праці обмежується розмірами ринку" (1951) та "Економія на масштабах виробництва" (1958) він визначив умови збереження малої форми в конкурентній галузі виробництва (мінімальний масштаб ефективності, що забезпечує виживання малої фірми) такими мінімальними межами (що вимірюються в одиницях виробленої продукції чи зайнятій робочій силі), які дали б змогу їй вижити після змін у технології і ринковій ситуації. Наприклад, впровадження нової технології робить прибутковішими великі підприємства і тим самим підвищує мінімальний масштаб ефективності. Але зміни у ринковій кон'юнктурі можуть часто призвести до зворотного явища — банкрутства великих і збереження малих фірм. Принцип виживання Стіглера широко застосовується у практичній діяльності промислових підприємств США.

Новим підходом Дж.-Дж. Стіглера у теорії промислової організації є його концепція вертикальної інтеграції, в якій провідне місце займають особливості життєвого циклу галузі1. Активна інтеграція вважається сприятливою на ранній та пізній стадіях розвитку галузі, а менший ступінь інтеграції можливий на проміжних стадіях її еволюції. На думку Стіглера, це найкраще підтверджують інтеграційні процеси у текстильній промисловості США.

Вертикальна інтеграція, як і більшість складних форм