Роззброєння — ключ до розв'язання глобальних проблем
План
1. Відвернення термоядерної війни як першочергове завдання людства.
2. Місце і роль у світовому господарстві країн, що розвиваються
3. Література
Відвернення термоядерної війни як першочергове завдання людства.
У світі нагромаджено 50 тис. різних ядерних боєзарядів загальною потужністю майже 50 тис. мегатонн, що у мільйон разів перевищує силу атомного вибуху в Хіросімі у 1945 р. Цього запасу достатньо, щоб знищити людство. Вибух лише однієї мегатонної ядерної бомби за силою більший від сумарної сили всіх вибухів, зроблених в роки Другої світової війни. Застосування зброї масового знищення має глобальний характер, воно не може бути локалізованим і може знищити цілу планету.
На гонку озброєнь витрачаються гігантські кошти, військові бази займають обширні території. Виготовлення та нарощування величезних арсеналів зброї завдає непоправних збитків довкіллю. Особливо небезпечними є зберігання та поховання ядерних відходів, відходів хімічного та бактеріологічного виробництва, аварії на військових заводах, бойоих літаках з ядерними та водневими бомбами. Реальною стає загроза застосування екологічної зброї (провокування землетрусів, цунамі, порушення озонного шару над територією противника тощо), мілітаризації космосу, особливо з боку США. Опитування населення країн Західної Європи свідчить, що більшість людей основною загрозою миру вважає дії США та Ізраїлю.
Мілітаризація економіки поглиблює і загострює економічні, соціальні, політичні та інші проблеми. Тому першочерговими завданнями є припинення невпинної гонки озброєнь, демілітаризація економіки. Необхідно розв'язати суперечність між інтересами людства щодо виживання і гонкою термоядерних озброєнь.
Місце і роль у світовому господарстві країн, що розвиваються.
Країни, що розвиваються, утворилися внаслідок розпаду колоніальної системи. До них належать колишні колоніальні, напівколоніальні та залежні країни Азії, Африки і Латинської Америки. Нині їх налічується приблизно 150 (із 210 країн світу). У цих країнах проживає понад 50 % населення планети.
Загальновизнана назва "країни, що розвиваються", хоч і набула всесвітнього визнання, але в науковому розумінні е не зовсім точною. Це зумовлено тим, що всі інші країни також розвиваються і можуть бути віднесені до ЇХ складу. Назва "країни, що розвиваються" виправдана частково з точки зору генезису: після розпаду колоніальної системи імперіалізму економіки більшість цих країн перебували у стані стагнації. Здобуття політичної незалежності, намагання вирішити гострі соціально-економічні проблеми тощо дало значний поштовх розвитку продуктивних сил, трансформації відсталих укладів та ін., а отже, перетворило стагнуючу і навіть деградуючу економіку на таку, що розвивається. Крім того, у сучасному тлумаченні цим терміном називають ступінь розвитку товарного виробництва і насамперед ринкової економіки в цих країнах. Логічніше такі країни називати слаборозвинутими.
Спільними економічними ознаками, які властиві народному господарству переважної більшості слаборозвинутих країн, притаманні кожному елементу економічної системи (технологічному способу виробництва, відносинам економічної власності, господарському механізму). Такими ознаками є:
1) низький рівень розвитку продуктивних сил (в тому числі засобів виробництва, що ґрунтуються на ручній праці, зосереджених переважно в сільському господарстві);
2) монокультурний характер розвитку сільського господарства і гіпертрофований розвиток окремих галузей, що працюють на експорт;
3) багатоукладність економіки з переважанням тих укладів, що ґрунтуються на натуральній формі господарювання;
4) панування докапіталістичних форм власності;
5) наявність окремих форм державного втручання в економіку (державного підприємництва, перерозподілу частини національного доходу через державний бюджет, державного регулювання);
6) надзвичайно низький життєвий рівень більшості населення.
Основними соціально-економічними укладами в країнах, що розвиваються, є державний, капіталістичний, кооперативний, дрібнотоварний і натуральний.
Соціально-економічні уклади — сукупність особливих типів економічних відносин і передусім відносин економічної власності, яким властиві специфічні закони розвитку.
Такими укладами та їх різновидами в країнах, що розвиваються, є: державно-суспільний сектор, який розвивається в інтересах всієї нації, виражає загальнонаціональні інтереси; державно-капіталістичний сектор, який розвивається насамперед в інтересах іноземного капіталу; капіталістичний сектор, що розвивається в інтересах національної буржуазії (промислової, торговельної, банкірів та ін.); кооперативний сектор, який розвивається в інтересах частини селянства, зайнятого товарним виробництвом; дрібнотоварний сектор, розвиток якого виражає інтереси дрібних товаровиробників (ремісників, селян, кустарів, дрібних торговців та ін.); натуральні форми господарства (общинно-патріархальна, напівфеодальна, що ґрунтується на оренді землі значною частиною населення у великих землевласників); змішані уклади.
При визначенні сутності соціально-економічних укладів характеристика типу виробничих відносин повинна бути визначальною, але обмежуватися нею науково неточно. Це виявляється навіть при виокремленні, наприклад, натуральної форми господарства, в якій відносини економічної власності перебувають на задньому плані. Крім того, при характеристиці форм і видів повинен бути наявний кількісний аспект цих категорій (сукупність різних об'єктів власності), що водночас виражає певною мірою розвиток продуктивних сил.
За вимогами системного підходу в соціально-економічному укладі слід виявляти всі елементи економічної системи (продуктивні сили, техніко-економічні відносини, організаційно-економічні, виробничі відносини і насамперед економічну власність і господарський механізм).
Провідну роль державного укладу зумовлюють:
1) низький розвиток економічної та соціальної інфраструктури, вирішальну роль у формуванні яких відіграє держава;
2) роль держави і державного сектору економіки у боротьбі за економічну незалежність;
3) виконання державою функцій нагромадження капіталу, інвестора тощо за умов відсутності численного і досвідченого класу підприємців, низького життєвого рівня;
4) домінуюча роль держави у проведенні аграрної реформи, здійсненні структурних перетворень в економіці, розвитку базових галузей промисловості;
5) інтегруючий фактор державного укладу у взаємодії інших укладів і перетворенні дезінтегруючої системи на єдину цілісність;
6) протистояння держави іноземному капіталу, залучення нею іноземних інвестицій в національну економіку;
7) спроможність розвивати науку, оволодівати досягненнями НТП;
8) основна роль держави у забезпеченні народного господарства грошима, у проведенні грошових реформ, у процесі регулювання грошово-кредитної системи.
Країни, що розвиваються, поділяють на кілька груп. Першу з них утворюють країни ОПЕК, експортерів нафти, які отримують значні доходи — нафтодолари і за відносно незначної кількості населення забезпечили його високий життєвий рівень із наявною істотною диференціацією. До групи нових індустріальних держав згідно з класифікацією ООН належать країни, які за багатьма економічними показниками переважають інші країни, що розвиваються, а за деякими з них навіть конкурують з розвинутими країнами світу. До першої групи цих країн належать Аргентина, Бразилія, Мексика, Малайзія, Сінгапур, Гонконг, Тайвань, Південна Корея. До двох цих груп входило у 1995 р. 18 країн з доходами на душу населення понад 9400 дол. Загалом темпи щорічного приросту ВВП країн, що розвиваються, за період 1982—1999 рр. становили 5,8 %, нових індустріальних країн Азії — 6,6 %, тоді як розвинутих країн — 2,9 %.
Решта країн, що розвиваються, не пройшли стадії індустріалізації, їхнє населення здебільшого зайняте у сільському господарстві. У цих країнах низький рівень писемності, велике безробіття, високі темпи зростання населення, експорт представлений переважно сільськогосподарською продукцією, продуктивність праці досить низька. їх теж поділяють на дві групи. До першої входили 78 країни із середнім рівнем доходу на одну людину понад 760 дол. на рік (в середині 90-х років). Характерною ознакою їхньої економіки є спеціалізація на виробництві окремих видів сільськогосподарської чи мінеральної сировини. Зниження матеріало- та енергомісткості економіки в промислово розвинутій частині світу зумовило падіння ролі природної сировини у міжнародній торгівлі, що, в свою чергу (а також внаслідок політики "ножиць цін"), викликало зниження цін на більшість сировинних товарів у реальному обчисленні. Все це загрожує переходом до групи найменш розвинутих.
Другу групу слаборозвинутих країн утворюють країни із низьким рівнем доходу (менше 765 дол. на рік). Це найбільші сільськогосподарські країни, позбавлені значних джерел мінеральної сировини, їхня економіка перебуває у стані стагнації і навіть деградації, а сотні мільйонів людей хронічно недоїдають і голодують. Головне місце у цій групі країн посідають держави Центральної та Південної Африки. Згідно з міжнародними стандартами бідності наприкінці 90-х років XX ст. щорічний дохід у сумі до 375 дол. на людину е ознакою абсолютної злиденності, від 376 до 750 дол. на рік — рівень безумовної бідності. За цим критерієм до слаборозвинутих країн належали більшість держав СНД, у тому числі і Україна. До цієї групи у другій половині 90-х років належали 54 країни, в яких ВНП на душу населення був 765 дол. і менше; 47 країн, у яких цей показник становив від 766 до 3035 дол.; 26 країн, у яких ВНП на душу населення досягав від 3065 до 9385 дол. на рік і 18 наймогутніших країн, в яких ВНП на душу населення становив понад 9386 дол.
За деякими даними, частка країн, що розвиваються, у світовій торгівлі за 70—90-ті роки XX ст. збільшилась в 1,8 рази і досягла 32 %. Водночас зросла їх частка в експорті товарів промислової групи. Однак зростання експорту промислових виробів забезпечувалось перенесенням ТНК із розвинутих країн в країни, що розвиваються, комплектуючих виробництв з малою часткою доданої вартості. Основна її частина втілена у високих за технологічним виконанням вузлах і деталях, які ввозять у слаборозвинуті країни.
Найрозвинутіші країни нерідко не дотримуються принципів СОТ, запроваджують нові нетарифні мита, посилюють природоохоронні стандарти тощо.
Третю групу країн становлять колишні країни РЕВ і країни