Відчутну допомогу Уряд України надав Грузії під час абхазького конфлікту, коли гелікоптери українських ВПС вивезли 7634 біженців, доставили 600 т продуктів, медикаментів, одягу, пального. Транспортними літаками України із Кельна (Німеччина) до Тбілісі було перевезено понад 50 т гуманітарної допомоги, громадські організації України надавали допомогу постраждалим предметами першої необхідності.

Грузія також розглядає СНД як корисну, але не єдину форму об'єднання для двостороннього та багатостороннього співробітництва, висловлюється проти створення наднаціональних структур.

Торговельно-економічний обіг між країнами сягає 62 млн. дол. США, що, звісно, не відповідає бажанням і можливостям двох держав. Найперспективнішою формою співробітництва може бути створення транскавказького транспортного коридору, який має з'єднати Центральну Азію з Західною Європою. Україні та Грузії необхідно скористатися вигідним географічним розташуванням і взяти участь у проекті транспортування каспійської нафти. Українські фірми могли б взяти участь у будівництві нафтопроводу та його інфраструктурі. Існує варіант прокладання трубопроводу через Україну і Західну Європу. Також можливе співробітництво держав у створенні оптико-волоконної комунікаційної лінії з Китаю до Західної Європи. У пошуках альтернативних енергоносіїв Грузія придбає в Україні вітряні електростанції, що виробляються в Павлодарі та Дніпропетровську. Вона може стати найважливішим партнером України у вирішенні проблеми забезпечення її енергоресурсами.

Азербайджан — Україна. Дипломатичні відносини між Україною та Азербайджаном встановлені в лютому 1992 року. Договірно-правова база двосторонніх відносин розширюється іноді із залученням третіх країн, як, наприклад, Ісламської Республіки Іран, з якою домовлено про будівництво та експлуатацію трьохлінійного газопроводу. Міждержавний Договір про дружбу і співробітництво між Україною та Азербайджанською Республікою (АР) було підписано 9 грудня 1992 року. Правову базу відносин поширено ще на 11 державних, урядових та відомчих угод під час перебування в АР Президента України Л. Кучми (липень 1995 року). Україна має можливість узяти участь і в проекті видобутку нафти на території Азербайджану.

Міжнародний консорціум, який складається з 40 % власності американських членів, 17 % англійської "Брітіш петролеум", російської компанії "ЛукОЙЛ" (10%), Азербайджану (10%), Туреччини (5 %), зайнявся організацією видобутку нафти на бакинських нафтопромислах (за оцінками експертів її залягає тут понад 500 млн. т) та її відправкою на Захід. У цьому грандіозному проекті століття беруть участь 12 фірм із 7 країн світу.

Варіантів транзитних територій, де проходитиме нафтопровід, було кілька, але зупинилися на двох — на російському і грузинському з подальшим продовженням до Туреччини. У цьому проекті зацікавлені й США, які використовують майже 40 % усього світового видобутку нафти. Фінансувати такі широкомасштабні проекти могли б міжнародні фінансові структури.

Україна виступає за непорушність кордонів і територіальну цілісність держав закавказького регіону. Під час візиту Л. Кучми до Азербайджану у 1995 році було укладено понад десять різних документів, що стосуються різнобічного співробітництва, серед них угоди про торгово-економічне співробітництво, виробничу кооперацію, вільну торгівлю тощо.

Особливе місце в українсько-азербайджанському діалозі посідають питання можливої спільної розробки нафтових і газових покладів як в Азербайджані, так і в Україні. Спеціалісти-нафтовики Азербайджану мають значний досвід у видобутку нафти і газу як на морі, так і на суходолі, можуть допомогти українським колегам у розробці нафтових покладів у Чорноморському шельфі. В обмін на нафтопродукти Азербайджан отримує вугілля, сільськогосподарську продукцію, продукцію чорної металургії та машинобудування.

Вірменія, що переживає відчутну кризу в результаті фактичної блокади транспортних шляхів та енергопроводів, спромоглася зменшити падіння виробництва і стабілізувати національну валюту. У 1995 році вона досягла 7 % зростання валового національного продукту. Визнання економічних реформ Вірменії обумовило підтримку провідних світових фінансових структур, тому зростають інвестиційний потік у країну, кількість спільних підприємств (400), обсяг іноземних валютних коштів (кредитів). Найтісніші зв'язки Вірменія має з Європейським Союзом і прагне стати його учасницею.

Українсько-вірменські зв'язки розвиваються з грудня 1991 року, коли дві країни визнали одна одну. З 1993 року торговельні відносини регулюються щорічними угодами про торговельно-економічне співробітництво, які доповнені переліками продукції для зустрічної торгівлі. Всього Україна та Вірменія підписали понад двадцять документів. Зовнішньоторговельний обіг у 1996 році між країнами становив 29 млн. дол. США. Український експорт — це переважно продукція АПК (42 %), продукція хімічної та металургійної промисловості (30 %) — шини, смоли, медичні препарати, а також продукція машинобудування (16 %) — апаратура радіотелефонного зв'язку, вантажні автомобілі. З Вірменії надходить продукція хімічної та металургійної промисловості (51 %) — каучук, фольга, органічні хімічні сполуки, продукція машинобудування (43 %) — двигуни, генератори, прилади, дріт, оптична апаратура. Порівняно з минулим періодом, показники торговельного обігу у 1996 році були значно нижчими через скорочення експорту до Вірменії продукції АПК.

Розширення співробітництва з Вірменією, як і з іншими республіками Закавказзя, передбачено програмою на період 1996—2000 років. Згідно з нею, Україна і Вірменія спільно розвиватимуть атомну галузь — вироблятимуть атомні реактори, навчатимуть обслуговуючий персонал, розв'язуватимуть проблеми утилізації радіаційних відходів, а також співпрацюватимуть у вдосконаленні залізничного транспорту, волоконно-оптичних систем.

Перспективи СНД

Отже, СНД виявилася компромісом між повним роз'єднанням України та Росії та утворенням конфедеративного типу, бажаного для Москви. Стосовно республік, які приєдналися до СНД в Ал-ма-Аті, можна зазначити: за тодішньої ситуації вони просто не мали куди подітись. Навряд у них були якісь далекосяжні плани. Частина середньоазіатських республік з недовірою ставилася до оточення за межами колишнього СРСР. Казахстан мав заспокоїти росіян, що опинилися на його території, а, крім того, Назар-баєв плекав амбітні надії щодо свого місця на пострадянському просторі. Вірменія ж взагалі була дуже тісно пов'язана з Москвою — карабаська проблема.

Можна сказати, що головними полюсами СНД стали Росія та Україна. Але згодом свої особливі інтереси мали майже всі члени спільноти. Надто різні цілі, які ставили перед собою суб'єкти об'єднання, не могли не позначитися на формах та методах існування Співдружності. Більше того, строкатість "компаньйонів" призвела до сучасного стану СНД, якій властива певна амфорність. Значна частина рішень, прийнята на зустрічах лідерів країн-учасниць, не виконується і не може бути виконаною, передусім, через занадто різний економічний стан цих країн.

Звичайно, стрижнем СНД була і є Росія. Природним виглядало і продовження повноважень голови СНД Б. Єльцина. Інші лідери ніби казали: "Вам це найбільше потрібно? То й головуйте". І це насправді так. Проте й у самій Росії, серед угрупувань владної верхівки, немає єдиної думки шодо Співдружності. "Роман-тики-імперіалісти" вважають, що СНД має поступово перетворитися на конфедеративну державу. Звідси незграбні спроби денонсування Біловезьких угод, які нібито мають прискорити цей процес. Можна вважати, що ці сили спираються на "п'яту колону" у колишніх республіках Союзу. Справді, є певні умови, за яких владні еліти у цих країнах можуть піти на скасування, принаймні дуже повільне, своїх держав заради входження у російський "вищий світ" [20, с. 61].

Проте це їхнє бажання наштовхується на позицію кремлівських прагматиків, які вважають за краще тримати сусідів у стані напівколоній і за їх рахунок вирішувати російські проблеми. їм конче необхідно збереження СНД як "ширми", за якою можна приховати справжній характер взаємовідносин. Доти, доки "прагматизм" і "романтизм" не порозуміються у Москві, не буде у Росії чіткої політики щодо СНД. Правда, "прагматики" після 1996 року набирають сили, тож вони і мають можливість зміцнити свої позиції настільки, що не звертатимуть уваги на противників. Проте, немає жодних гарантій, що від цього стане легше сусідам. Досвід неоколоніалізму свідчить формальна незалежність коштує дорожче, ніж формальна залежність.

Україна вважається не дуже зручним партнером для Росії. Це продиктовано великою зацікавленістю Москви в Україні — з одного боку, та усвідомленням Києвом переваг зміцнення стосунків з партнерами на Заході — з іншого. Проміжне становище країни дає змогу її керівництву маневрувати, хоча в досить обмеженому діапазоні.

В Україні існує два підходи до СНД. Перший передбачає її розпуск. Він має достатню кількість прихильників. Проте навряд чи хтось на владному Олімпі наважиться його "озвучити". З огляду на "східний" електорат, радше за все розголосу набуде другий підхід, який передбачає активізацію Співдружності. Хоч усі, звичайно, розуміють — сумістити в одній парадигмі наголос на двосторонніх відносинах та посилення ваги наддержавних утворень неможливо. Результатом цієї непевності є дальше перебування країни у складі СНД. Щоправда, без особливої активності.

З