І чи не найвірогіднішою слід вважати ситуацію, за якої, власне, ніякого розвитку не буде. На користь цього сценарію свідчить не надто палке бажання багатьох суб'єктів СНД щось радикально змінювати. Так може тривати доти, доки якась із країн не зміцнить своє становище настільки, що вирішить вийти із СНД. Навряд чи при цьому вона не подбає про підтримку з боку інших — самотужки протистояти Москві тяжко. Тоді ймовірним стане на пів-стихійний розпад Співдружності, внаслідок якого це утворення буде обмежене чотирма членами, а може, навіть і двома. Але, якщо ініціатором розпуску стане Росія, що реально з огляду на внутрішньополітичні обставини в Москві, організація припинить існування взагалі.

Україна, мабуть, ніколи не стане ініціатором розпуску СНД, але так само, як у 1991 році, використає такий перебіг подій на свою користь. Тоді Київ нарешті зможе зосередитися на європейському напрямку розвитку зовнішніх зносин.

З пострадянським простором за цього сценарію станеться те, що має статися. Грузія через посередництво України намагатиметься зайняти своє місце в Європі. Внутрішня стабільність може їй дати можливість відіграти роль "транзитної держави", що обіцяє вигоду і європейським, і азіатським країнам.

Азербайджан прагнутиме посісти своє місце серед мусульманських країн. І передусім тих, які мають підтримку з боку США.

Країни Середньої Азії, напевне, вибиратимуть між інтересами Ірану, Китаю, Туреччини та Пакистану. Отже, обов'язково пристануть до спілки з Вашингтоном, який може убезпечити їх від ймовірного тиску з боку сильних сусідів.

А Молдова продовжить своє просування до Європи. Зміцнення стосунків з Україною допоможе їй вирішити придністровську проблему.

Зрештою, Росія остаточно залишиться з тими країнами, яким нікуди податися — Вірменією, Таджикистаном та Білоруссю. Це був би невтішний підсумок імперського розвитку великої держави.

Серед безлічі міфів, що супроводжують існування СНД, найнебезпечнішим є міф про палке бажання країн інтегруватися за відсутності умов для цього всередині кожної. Україна, наприклад, дуже хоче тіснішого союзу з Росією та Білоруссю. Але економічно вона дещо відстає. Та й законодавство у нас недосконале. Так з'являється теза про інтеграцію на різних швидкостях. І виходить, що найвправнішою тут є Білорусь. Далі йдуть Казахстан і Киргизія.

Звичайно, такий склад нової Співдружності не вдовольнить інтеграторські амбіції Москви. Тому слід очікувати на тиск з її боку на інші країни, заохочення до утворення "четвірки". І той, либонь, матиме як позитивний, так і негативний відтінки. Позитив — гарантії вирішення застарілих проблем. Абхазької — в Грузії, придністровської — у Молдові тощо. Негатив — економічний та політичний шантаж з метою зламати "непокірних". Україна, мабуть, зазнає саме такого. У політиці це означатиме, що ставка робитиметься на сили з проросійською орієнтацією. В економіці — це залежність від ринків збуту та інвестицій (дійовим засобом проти цього може стати поліпшення економічного стану в країні).

Нарешті, третій сценарій майбутнього СНД. Він передбачає перетворення цієї аморфної організації на дійову і впливову. З огляду на чинники, висвітлені вище, такий розвиток подій здається найнеймовірнішим. Але шанс вижити, і не просто вижити, а й здобути нове дихання, у Співдружності є. Для цього необхідне усвідомлення, що СНД не може бути засобом дасягнення мети лише одного або кількох її суб'єктів. її призначення — бути інструментом узгодженої і взаємовигідної політики, економічного й культурного розвитку, що сприятиме встановленню "нових демократій".

За такого сценарію Співдружності протипоказаний замкнений світ, альтернативний загальноєвропейському та загальносвітовому. Вона повинна сприяти безболісному входженню країн-членів до світового співтовариства. А відтак виникають запитання. Навіщо таку увагу приділяти Міжпарламентській Асамблеї СНД, якщо є Рада Європи? Багато говориться про узгодження законодавств у межах СНД, але взірцем тут є не загальноприйнята європейська нормативна база, а російська.

Є всі підстави для виникнення таких запитань. Це, в свою чергу, аж ніяк не свідчить про бездоганне "здоров'я" СНД. Було б наївним сподіватися, що ці підозри та сумніви зникнуть самі собою. Треба пройти занадто довгий шлях. А навряд чи у когось є таке бажання.

Недавні події в рамках СНД безумовно вплинули на його подальший розвиток. У січні 2003 року президент України Л. Кучма був обраний головою Ради голів держав СНД [34].

Варто зауважити, що з 1991 року в Раді глав держав СНД беззмінно головувала Росія. Хоча, згідно з процедурою, щороку повинна була відбуватися ротація за російським алфавітом. Сьогодні Рада вперше вирішила інакше — пропустити наступних за чергою Ніязова, Рахмонова й Каримова, і запропонувати вічно російське крісло українському президентові [34].

Що ж наштовхнуло російського президента наважитись на цей крок? Мабуть, СНД для Росії дійсно перестало бути безумовним пріоритетом.

Стосовно цього варто висвітлити декілька аспектів.

По-перше, на думку М. Томенка: "У Москві сподіваються, що цей дипломатичний хід дозволить стимулювати інтеграційні процеси на Україні таким чином, що російська сторона спробує "використовувати зацікавленість українського президента в рішенні кадрового питання для просування ідеї повного членства України в ЄврАзЕс" [34].

По-друге, мабуть за цією спробою стоїть прагнення "прив'язати Україну до євразійського простору, відірвати нашу державу від проголошених стратегічних зовнішньополітичних пріоритетів, а саме: європейської і євроатлантичної інтеграції" [36].

По-третє, як зазначає народний депутат О. Рибачук від "Нашої України", в обранні він бачить "певний елемент політичної гри, адже зустріч в Україні відбувається напередодні президентських виборів у нашій країні". Росія дбає про політичне майбутнє нашого президента і таким чином хоче його вивести з гри, залишивши на посаді голови Ради СНД [35].

Що ж дає це головування Україні?

А фактично нічого. Адже й обговорюваний порядок денний, і рішення затверджуються на самітах тільки за загальної згоди. І навряд чи центр прийняття рішень переміститься до Києва. Швидше за все він і надалі залишиться в Кремлі.

На мою думку, це чергова спроба утримати Україну і схилити її стратегічні пріоритети у східний напрямок.

І все ж варто погодитись з М. Томенком, який вважає, що "росіяни тепер формально допомагають Леоніду Кучмі, але стратегічно думають, "так, ми його підстраховуємо на цій посаді, але і зробимо більш залежним від нас. І Заходу кажемо, що начебто це не заважає достроковим виборам в Україні й відстороненню від президентської посади Кучми" [34].

Список використаної літератури

1. Абетка української політики: Довідник / М. Томенко (кер.). ~ К.: Смолоскип, 1998.— 230 с.

2. Вєляєв В. М. Замість СНД — конфедерація? // Політика і час — 1996. — № 6. — С. 21—24.

3. Будкін В. СНД: зміни неминучі // Політика і час — 1997. — № її. — С. 3—9.

4. Васильєва Чекаленко Л. Д. Україна в міжнародних відносинах (1944—1996 pp.). — К.: Освіта, 1998. — 178 с.

5. Гаджієв Ш. На основі далекосяжних і глибоких інтересів. Україна-Азербайджан: три напрями економічного співробітництва // Політика і час. — 1998. — № 6. — С. 10—13.

6. Гайдуков Л., Чекаленко Л. СНД в економічному і політичному просторі України // Віче. — 1998. — № 3. — С. 33—51.

7. Грищенко М. В. Відносини України з державами-республіками колишнього Союзу (1990 — перша пол. 1993 р.) // Міжнародні зв'язки України: наукові пошуки і знахідки. — 1995. — Вип.б. — С. 31—47.

8. Дейвіс Н. Європа: історія / Пер. з англ. П. Таращук, О. Коваленко. — К.: Основи, 2001. — 1463 с.

9. Долженков О. Посткомуністичні трансформації в країнах Центрально-Східної Європи та СНД: порівняльний аналіз // Нова політика. — 2000. — № 5. — С. 12—16.

10. Дюрозель Ж.-В. Історія дипломатії від 1919 р. до наших днів / Пер. з фр. Є. Марічева, Л. Погорєлової, В. Чайковського.— К.: Основи, 1999. — 903 с.