Соціальна політика і соціальний захист населення. Соціальна політика сучасної держави.
Найважливішим елементом системи соціального захисту населення є соціальне страхування — система матеріального забезпечення найманих працівників в старості, у разі хвороби, безробіття і втрати працездатності або годувальника. Соціальне страхування у певних формах здійснюється за часів усіх суспільно-економічних формацій. За рабовласницького ладу вдовам і сиротам держава видавала воєнні пайки у Вавилоні, воїнам-ветеранам — земельні ділянки у більшості рабовласницьких імперій, опікувалася про військових інвалідів, калік, сліпих та інших осіб з фізичними вадами у Давній Греції. Одночасно діяли різні товариства взаємної допомоги, які лише частково охоплювали середні і бідні верстви населення на випадок хвороби або смерті, а допомога надавалась, як правило, вільним громадянам, які становили меншість.
За феодалізму державної соціальної допомоги престарілим і непрацездатним не було. Разом з тим виникали "будинки допомоги бідним" для бідняків, хворих і людей похилого віку. Вагомішу допомогу своїм товаришам, які потрапили у біду, надавали середньовікові ремісничі цехи;
На ранніх етапах розвитку капіталістичного способу виробництва держава не втручалась у відносини між працею і капіталом, підприємець не відповідав за випадки виробничого травматизму, у разі захворювання і при настанні старості. Протягом нижчої стадії розвитку капіталізму (початок XVI — кінець XIX ст.) наймані робітники самостійно відкладали кошти на "чорний день", а про непрацездатних турбувалася сім'я. Це спричинило масову появу пауперів — жебраків без будь-яких засобів до існування.
Робітники також створювали каси взаємної допомоги, з яких надавали кошти хворим, старим і безробітним. У деяких країнах (Великобританії, Франції та ін.) такі каси стали прототипом профспілок. Підприємці спочатку виступали проти таких кас, оскільки іноді вони надавали допомогу страйкуючим. У другій половині XIX ст. певну частину коштів до кас взаємодопомоги почали сплачувати і підприємці, а інколи муніципалітети і держава, що пояснювалося намаганням контролювати розподіл зібраних коштів. У деяких країнах в останній чверті XIX ст. були прийняті закони, що зобов'язували підприємців нести відповідальність за травми робітників на виробництві. Підприємці почали страхувати такий ризик у страхових агентствах, за що сплачували страхові премії. Щоб отримати компенсацію, робітник звертався до страхового агентства, але отримати гроші можна було, як правило, через судові інстанції, де потрібно довести, що нещасний випадок стався внаслідок поганих умов праці.
Лише наприкінці XIX ст. в окремих країнах було прийнято закони про державне соціальне страхування. Вперше прийняті в Німеччині у 1883—1884 рр. вони стосувалися випадків виробничого травматизму і професійних захворювань. У Великобританії аналогічні закони впроваджено у 1897 р. (стосовно виробничого травматизму) і у 1911 р. (стосовно професій), у Франції — відповідно у 1848 р. і 1928 р., в Італії — у 1898 р. і 1945 р. Закони про страхування по безробіттю були прийняті: у Німеччині — у 1899 р., у Великобританії — у 1908 р., у Франції — у 1910 р., в Італії — у 1919 р. Закони про страхування по інвалідності затверджено у згаданих країнах відповідно у 1889,1991,1910 і 1919 роках.
Уперше виплату пенсій за віком було законодавчо оформлено: у Німеччині — у 1889 р., у Данії — у 1891 р., у Новій Зеландії — у 1898 р., у Франції — у 1905 р., у Великобританії та Австралії — у 1908 р., в Італії — у 1919 р., у Росії, зокрема в Україні — після Жовтневої революції. У капіталістичних країнах були впроваджені прямі пенсії, або пенсії без внесків, за умов наявності певного стажу роботи або людям похилого віку, які бідували.
Найпізніше такі закони було запроваджено у США (1929—1933), що пояснюється насамперед традиціями індивідуалізму. У США закон про виплату прямих пенсій за віком був спочатку прийнятий у штаті Аляска у 1915 р., а до кінця 1934 р. — ще у 27 штатах, причому у деяких з них ці закони не діяли, а в інших розмір пенсій був мізерний (наприклад, у штаті Північна Дакота — 70 центів на місяць). Перший федеральний закон про соціальне страхування було прийнято лише у 1920 р., але поширювався він тільки на службовців федеральних відомств. Для отримання пенсії потрібно було відпрацювати у таких відомствах не менше 15 років і виплачувати страховий поліс у розмірі 8,5 % зарплати. Для окремих категорій робітників і службовців недержавного сектору закон про пенсійне забезпечення було прийнято тільки у 1934 р., але виплата пенсій розпочалась лише через 9 років, хоча наприкінці 1934 р. у США налічувалось 235 тис. пенсіонерів. Зростання чисельності літніх робітників і службовців, які залишились без засобів до існування, боротьба трудящих за свої права змусили уряди західних країн замінити "прямі пенсії" соціальним страхуванням. Для отримання пенсії обов'язковою стала сплата працівниками страхових внесків. Пенсійний вік спочатку становив 70 років, пізніше його було знижено до 65 років для чоловіків і жінок.
Основними причинами впровадження соціального страхування були процеси усуспільнення виробництва і власності, зокрема трансформація приватного капіталістичного виробництва у колективне і суспільне, перехід від індивідуальної (приватної) форми капіталістичної власності до колективної (у вигляді акціонерних компаній), активна боротьба робітничого класу, розширення соціально-економічних функцій держави та ін. Внаслідок прийняття названих законів значно розширилися межі соціального страхування, набули стабільного розвитку відповідні фонди.
Наприкінці 80-х років XX ст. пенсії за віком, інвалідністю і у разі втрати годувальника були впроваджені у 24 капіталістичних країнах, у 1973 р. — у 105 країнах, а на початку 90-х років пенсійне забезпечення наявне у більшості країн світу. Але навіть у деяких розвинутих країнах воно не охоплює сільськогосподарських, сезонних і тимчасових робітників, найманих працівників на малих підприємствах, дрібних товаровиробників, надомників та інші категорії працюючих.
У Данії, Канаді. Новій Зеландії, Швеції та інших країнах встановлені національні пенсії. їх джерелом є оподаткування всіх жителів країни від 16—18 до 62—65 років особливим податком. У Великобританії, Нідерландах, Швейцарії, Японії пенсійне забезпечення ґрунтується на виплаті страхових внесків усіма працездатними особами та підприємцями (для виплати пенсій найманим працівникам). Розмір пенсій у цих країнах залежить від величини доходів пенсіонерів. У деяких країнах пенсії виплачуються із загальних податкових надходжень лише тим людям, які не мають жодних засобів до існування, що встановлюється шляхом обстеження. У більшості розвинутих країн наймані працівники повинні виплачувати від 30 до 50 % необхідних коштів. У США частка таких відрахувань зросла з 1 % заробітної плати у 1936 р. до 7,7 % — у 1995 р. Максимальна сума страхового полісу за цей час зросла з ЗО до менше 2 тис. дол. у 1994 р. У Німеччині з часу прийняття Закону про пенсійне забезпечення внески трудящих до соціальних фондів зросли з 0,85 до 18 % заробітної плати. У 2000 р. обов'язкові відрахування на соціальне страхування збільшились в Англії з 1965 по 2000 рр. — з 4,7 до 6,2 %, в Німеччині — з 8,5 до 14,8 %, у Франції — з 11,8 до 16,6 %, в країнах ОЕСР в Європі у середньому — з 5,5 до 11,2 %. В Україні — з 0,9 % у 1991 р. до 9,1 % у 2000 р.
В Англії страхування поширюється на осіб віком від 18 до 70 років (для жінок — до 65 років), в Японії— з 20 до 60 років. Вікові межі набуття страхового стажу існують також у США, Франції та інших країнах. Водночас у США до цієї категорії не включаються працівники, що отримують 60 дол. у несільськогосподарському виробництві і менше 100 дол. — у сільському господарстві (на тиждень). У Канаді страховий стаж не поширюється на осіб, заробітна плата яких не перевищує 600 дол. на рік.
Розмір пенсії у різних країнах встановлюють відповідно до тих чи інших критеріїв. В Австрії мінімальний розмір пенсій становить 30 % середнього заробітку. За кожний рік сплати страхових внесків сума пенсії збільшується на 0,6 % протягом перших 10 років роботи, на 0,9 % — протягом наступних 10 років роботи, на 1,2 % — протягом третього десятка трудової діяльності і на 1,5 % — упродовж подальших 15 років. В Англії розмір пенсії залежить від кількості сплачених внесків. Для отримання повної пенсії за старістю чоловік має відпрацювати 52 роки, а жінка — 47 років. Законом цієї країни передбачено отримання пенсії при неповному стажі, але чисельність таких пенсіонерів не перевищує 5 % їх загальної кількості. У Франції розмір пенсії у віці 60 років становить 25 % середньої заробітної плати за останні 10 років роботи. За кожний наступний рік відстрочки пенсії вона зростає на 5 % упродовж 10 років праці. Отже, максимальна величина пенсії досягає