У більшості розвинутих країн пенсійний вік — 65 і більше років для чоловіків і жінок, Як правило, вік виходу на пенсію дорівнює для переважної більшості працюючих 55—58 рокам. У деяких інших розвинутих країнах тривалість життя найбідніших верств населення приблизно 65 років, а для деяких професій (сталеварів, лісорубів, шахтарів та ін.) — ще нижча, що позбавляє ці категорії найманих працівників можливості дожити до пенсії. Вікові межі для працівників, зайнятих на небезпечних і шкідливих роботах, знижені лише у шести розвинутих країнах. Передчасний вихід на пенсію зумовлює різке її зменшення. Міжнародна організація праці рекомендує встановлення пенсійного віку 65 років.

Помітно вирізняється система соціального страхування Швеції, сформована після прийняття закону про соціальні послуги у 1982 р., оскільки соціальні фонди тут повністю формуються за рахунок держави. У 70-ті роки всі індивідуальні внески на соціальне страхування були замінені внесками з підприємців. Єдиним винятком з цього правила є плата внесків за неосновний вид діяльності на страхування по хворобі та на народні і додаткові пенсії. Соціальне страхування по хворобі фінансується підприємцями на 85 %, народні пенсії — на 76 %, додаткові, часткові пенсії і виплати від нещасних випадків на виробництві — на 100 %, щоденні пільги по безробіттю — на 61 %. Решту витрат на ці цілі сплачує держава. З 1991 р. виплати за перші 14 днів хвороби здійснюють лише підприємці. У Швеції пенсія за віком виплачується у розмірі 96 % базової суми. (У 1990 р. — до ЗО тис. крон.)

У колишньому СРСР, у тому числі в Україні, пенсійний вік для чоловіків становив 60, для жінок — 55 років, що було прогресивним. Пенсії за віком мали розмір від 50 до 100 % заробітної плати залежно від її величини та умов праці. Максимальна сума пенсії наприкінці 80-х років становила для робітників 120 крб., середній розмір — 101 крб. (при середньомісячній грошовій платі у 247,3 крб.), що давало змогу забезпечити (при низькому рівні цін на товари широкого вжитку і комунальні послуги) нормальний рівень життя пенсіонера і його сім'ї.

Протягом першої половини 90-х років рівень пенсійного забезпечення робітників і службовців різко знизився, приблизно на 7 років скоротилась і середня тривалість життя. Встановлений урядом наприкінці 1996 р. середній рівень пенсій становив 47 грн., а ціна 22 необхідних продуктів харчування — 52 грн. Мінімальна пенсія в цей період знизилася до 37 грн. У 2002 р. середній розмір пенсії становив 122,5 грн., за вислугою років — 146,1 грн., соціальної пенсії — 54,8 грн., тобто 51,2 % величини прожиткового мінімуму.

На початку 2004 р. в Україні почала втілюватися нова пенсійна реформа, сутність якої полягає у впровадженні замість одного рівня пенсійного забезпечення з централізованого пенсійного фонду трирівневої системи: 1) солідарна, яка забезпечує мінімальний фізичний рівень виживання; 2) накопичувальна — за рахунок обов'язкових страхових внесків від фонду заробітної плати. Ці внески є власністю платника і можуть бути передані в спадщину, проте для отримання вищих пенсій з цього фонду необхідно чекати 15—20 років; 8) добровільна — розрахована для людей похилого віку, які, отримуючи високі доходи, можуть робити додаткові внески на свої індивідуальні рахунки. Однак уряд для розрахунку пенсій маніпуляційно знизив середньомісячну зарплату за 2002 р. з 376 грн. до 306,5 грн., чим істотно занизив найнижчі пенсії, що викликало оправдане невдоволення. Тому пізніше урядом було прийнято рішення збільшити пенсії на 16—20 грн. Диференціація мінімальних і максимальних пенсій становить 1:30, а найбільші пенсії перевищують 10 тис. грн., що свідчить про дискримінаційний характер пенсійної реформи і відтворює значною мірою кланово-номенклатурний характер існуючої соціально-економічної системи.

Щодо остаточного джерела виплат на соціальне страхування західні та вітчизняні економісти обстоюють три різні точки зору. Одна частина джерелом таких витрат вважає відрахування від підприємницьких доходів, друга — частково прибуток, а частково заробітну плату, третя — виробничі витрати. Ці точки зору модифікуються щодо різних країн. Погляди економістів, які джерелом соціального страхування вважають відрахування від підприємницьких доходів видаються необгрунтованими, оскільки такі доходи в політекономічному аспекті є платою за працю підприємця і становлять переважну частину його прибутків (за даними американського економіста Є. Денісона, вони становлять до 12 % разом з внеском освіти та кваліфікації працівників, суспільним поділом праці і не можуть ні теоретично, ні практично слугувати таким джерелом).

Поміркованішою є точка зору тих учених, які джерелом витрат на соціальне страхування називають і заробітну плату, і прибутки (це не стосується таких країн, як Швеція). Ця концепція відтворює здебільшого поверхову картину сплати таких внесків найманими працівниками і підприємцями. Вона може претендувати на істину лише тоді, коли наймані працівники отримують відповідну вартості товару робоча сила і частково результатам їх праці заробітну плату. Якщо ця умова не витримана, то джерелом виплат на соціальне страхування (тобто за наявності формальних виплат частини цих витрат підприємцями) є наймані працівники, які сплачують у фонди соціального страхування частину не отримуваної ними заробітної плати (різниця між вартістю і ціною робочої сили, з одного боку, і реальною заробітною платою — з іншого).

Додатковими умовами отримання виваженішої оцінки другої точки зору є міжнародні зіставлення рівня цін на товари широкого вжитку і величини реальної заробітної плати, рівень продуктивності праці у тих розвинутих країнах, де частка виплат найманих працівників у фонди заробітної плати є неоднаковою залежно від співвідношення прямих і непрямих податків. Причетність рівня цін до вирішення цієї проблеми зумовлена тим, що підприємці різною мірою включають виплати на соціальне страхування в ціни товарів через внесення таких виплат у витрати виробництва і перекладання їх врешті-решт на широке коло споживачів. Отже, витрати з підприємницького доходу можуть бути одним з джерел формування соціальних фондів лише тоді, коли підприємці виступають у ролі споживачів.

Остаточним джерелом виплат на соціальне страхування є саме праця найманих робітників і службовців, оскільки: єдиним джерелом вартості (у тому числі додаткової) є праця; наймана праця створює основну частку не тільки необхідного, а й додаткового продукту; праця є найважливішим джерелом синергічного ефекту, що виникає при взаємодії робочої сили із засобами виробництва та іншими елементами продуктивних сил; розширюються межі необхідного продукту, який повинен містити не лише витрати на відтворення працівника (у працездатному віці) і його сім'ї, а й витрати на утримання найманого робітника і службовця в непрацездатному віці тощо з урахуванням соціальних і духовних потреб.

Суперечать істині твердження деяких західних економістів про те, що внески найманих працівників у фонди соціального страхування є різновидом їх особистих заощаджень, які повертаються у формі пенсій і допомоги, тому що працівники не можуть розпоряджатися цими коштами до моменту отримання пенсії; отримані суми, як правило, не збігаються за розмірами з виплаченими внесками; пенсійні фонди і страхові компанії використовують акумульовані кошти з метою нарощування свого капіталу (в обіг). У Швеції понад 30 % пенсійного фонду направляється на кредитування власних підприємств. В Японії коштами фондів соціального страхування управляють спеціальні ради, до яких входять представники трудящих і підприємці.

Страхування від безробіття надається зі спеціальних страхових фондів. Розмір виплати залежить від тривалості періоду безробіття та від специфічних умов країни. У першому разі найбільші суми виплат (від 50 до 70 % середньої зарплати) виплачуються у перші місяці безробіття протягом певного періоду. Надалі суми виплат зменшуються. У другому випадку до уваги беруться період зайнятості, трудовий стаж, фізична придатність до праці, термін надання допомоги та ін. Так, у Німеччині трудовий стаж повинен становити не менше 6 місяців зайнятості протягом трьох років і не менше 10 тижнів протягом останнього року перед позбавленням роботи. У Франції такою умовою є робота протягом 150 днів за рік і 91 день страхування. У Великобританії у цій якості може виступати лише виплата внесків до страхового фонду: протягом року їх повинно бути 26. В Україні допомога безробітним виплачується нині в обсязі 80 грн.

Медичне страхування у розвинутих країнах організоване по-різному. Так, у Швеції на охорону здоров'я у 2002 р. витрачалось 17 млрд дол. (8 % ВВП), а система медичного страхування охоплює медичне, стоматологічне, допомогу родичам і безпосередньо по хворобі. Обов'язкове медичне страхування містить різноманітні виплати, пов'язані з відвідуванням лікаря, стоматолога, перебуванням у лікарні тощо. Як правило, пацієнт сплачує лише невелику суму за консультацію. Зокрема, витрати на лікування під час перебування у лікарні або у зв'язку з народженням дитини сплачуються місцевою конторою соціального страхування і становлять до 60 крон на день. Проте термін лікування не повинен перевищувати два роки. Крім того, пацієнт має право на компенсацію дорожніх витрат, якщо він перебуває у лікарні