Сутність, форми і методи державного регулювання економіки. Форми державного регулювання економіки та їх еволюція, основні методи державного регулювання економіки

План

1. Форми державного регулювання економіки та їх еволюція. 

2. Основні методи державного регулювання економіки. 

3. Література

Форми державного регулювання економіки та їх еволюція.

Серед економістів немає єдності щодо розмежування форм і методів державного регулювання. Одні автори розрізняють його типи (короткотермінове і довготермінове), інші виокремлюють адміністративне і правове, пряме і опосередковане економічне регулювання, а в межах другого окремі форми, треті — форми державного регулювання економіки без подальшого поділу, четверті до форм відносять короткострокове і довгострокове планування та ін. Найлогічніше серед форм державного регулювання вирізняти планування (довготермінове, середньо-термінове і короткотермінове), програмування і прогнозування, а серед методів (тобто способів або засобів впливу держави на суб'єкти господарювання) — економічне, правове й адміністративне регулювання. Найважливішим є економічне регулювання, яке, у свою чергу, поділяють на пряме (за допомогою державних закупівель товарів і послуг, державного цільового фінансування тощо) і непряме (за допомогою антициклічної, інвестиційної та інших форм економічної політики). Правове регулювання здійснюють через прийняття та вдосконалення правової бази (відповідного комплексу юридичних законів та поправок до них тощо). Адміністративне регулювання передбачає використання заходів заборони (наприклад, заборона будівництва підприємств на певних територіях), дозволу (наприклад, дозволу державним підприємствам базових галузей промисловості займатися туристичним бізнесом) і примусу (примусове закриття четвертого блоку Чорнобильської АЕС). За допомогою адміністративних заходів проводяться грошові реформи та інші дії.

Основними формами державного регулювання є планування та програмування економіки.

Планування на макрорівні (макроекономічне планування) — форма управління народним господарством (а отже, форма державного регулювання економіки), що передбачає визначення цілей, розроблення (складання) планів та їх реалізацію (з урахуванням шляхів досягнення) на основі наукового передбачення, що базується на пізнанні економічних законів.

На мікрорівні планування передбачає складання бізнес-планів, короткотермінових оперативних програм та завдань тощо.

Планомірність як категорія виражає глибшу сутність, ніж планування, оскільки є безпосередньою формою вияву закону планомірного розвитку, дія якого зумовлена передусім еволюцією технологічного способу виробництва, а планування — лише метод реалізації планомірності. Матеріальною основою планомірності був розвиток технологічного способу виробництва, основаного на машинній праці.

Важливою функцією держави стає розроблення довготермінових (на 5 і більше років) програм економічного та соціального розвитку, які, забезпечуючи економічну систему всебічною інформацією, посилюють зворотні зв'язки та сприяють стабільності системи. Держава створює також центральний орган управління економікою. Центр формує (з різним ступенем адекватності) об'єктивну мету системи, загальні завдання, планує виділення ресурсів, встановлює нормативи, терміни, виділяє ресурси тощо.

Економіка сучасних передових країн стала планомірно керованою завдяки перетворенню планомірності з тенденцій на закономірність. Економіці України слід йти схожим шляхом. Французький економіст Ж. Сапір, аналізуючи шляхи виходу з кризи країн СНД, обґрунтовано зазначає, "що для успішного посилення комерційних норм поведінки нині підприємствам бракує певної форми планування, оскільки в умовах комерціалізації і приватизації горизонт ухвалення рішень економічних агентів обмежений. Саме держава повинна знайти спосіб розширення цього горизонту, бо інакше економічні розрахунки втрачають силу". Тому погляди деяких представників неокласичного напряму, зокрема Ф.-А. Хаєка, який назвав планування рабством, архаїчні. Заперечуючи їх, відомий американський економіст Б. Селігмен обґрунтовано стверджував, що головною проблемою є не те, чи потрібні планування і контроль, а хто затверджуватиме плани — панівна еліта чи суспільство загалом. Оскільки за капіталізму плани розробляє і контролює саме панівна еліта, розвивається державна капіталістична планомірність, основним змістом якої є планомірне вилучення прибутків.

Трьома головними формами планування є директивне, індикативне і стратегічне.

Директивне (імперативне) планування означало централізоване доведення обов'язкових суворо регламентованих завдань і показників до підприємств, що сковувало їх ініціативу, призводило до зростання товарно-матеріальних запасів, посилення затратного характеру економіки, зниження ефективності виробництва (здійснювалось у СРСР) тощо.

Індикативне (рекомендаційне) планування передбачає встановлення державою основних макроекономічних показників, системи економічних стимулів та прямих і опосередкованих важелів, які орієнтують економічну діяльність суб'єктів господарювання на виконання планів, забезпечуючи їх при цьому необхідною інформацією, та заходів щодо їх здійснення. Таке планування, започатковане у Франції і Нідерландах, у 60-ті роки поширилося в інших розвинутих країнах. У США воно здійснюється передусім у формі бюджетних і фінансових планів, у Японії — у формі довготермінових планів, у країнах ЄС — стратегічних тощо. Механізм реалізації таких планів передбачає узгодження закладених у них національних пріоритетів із союзами підприємців та профспілками. У Франції постійно розроблялися п'ятирічні плани, які мали систему показників обсягів виробництва, динаміки національного доходу, модернізації промисловості та торгівлі, розвитку інфраструктури, наукових досліджень, підготовки робочої сили, житлового будівництва та ін. Виконання планів держава підтримувала конкретними фінансовими програмами, планами структурної перебудови економіки (розвиток галузей, що визначають науково-технічний прогрес, наприклад машинобудування, і "згортання" нерентабельних галузей, зокрема видобутку вугілля).

За економічною сутністю державна капіталістична планомірність, крім вилучення прибутків, означає централізоване регулювання пропорцій економіки, темпів її розвитку. Методами економічної планомірності є складання загальнонаціональних планів, програм, прогнозів. Найпоширеніші середньо-термінові індикативні плани. їх сутність розкривається у виконуваних індикативним плануванням основних функціях: обґрунтування цілей і стабільних темпів економічного зростання; формування найважливіших напрямів економічної політики; обґрунтування пріоритетів у розвитку економіки і розробка цільових комплексних програм; вибір комплексу економічних важелів і стимулів у поєднанні з адміністративними і правовими засобами; координація показників індикативного плану та державного бюджету.

За масштабами розрізняють галузеве індикативне планування, регіональне та планування на підприємстві (бізнес-планування).

Стратегічне планування виробляє таку стратегію поведінки національної економіки на ринку, яка забезпечить її виживання за складних умов шляхом цілеспрямованого управління змінами.

Програмування національної економіки передбачав комплексний аналіз її стану, виявлення найважливіших проблем, вирішення яких неможливе за допомогою ринкових важелів, розроблення та реалізацію окремих стратегічних програм. У сучасній літературі програмування економіки також визначають як систему її регулювання (передусім довготермінового) на основі загальногосподарських програм, а також визначення, що збігається з трактуванням індикативного планування.

Основою програмування є структурне регулювання економіки (або структурне програмування) як вища форма економічного регулювання на національному рівні, яке має системний (у тому числі комплексний) характер^ базується на виконанні довго- (10—20 років), середньо- (4—5 років) і короткотермінових програм. За рівнем охоплення виділяють комплексно-цільові народногосподарські програми, програми соціально-економічного розвитку, науково-технічні та ін.

Найдосконалішою формою планування є розроблення, ухвалення і втілення національного демократичного економічного планування. Воно передбачає складання імперативних планів для державного сектору (частка якого має становити 30—35 %) та індикативних для недержавного сектору (на трудову колективну власність має припадати до 50—55 % сукупної власності, на приватну — 10—15 %), що супроводжується формуванням цільових комплексних програм пріоритетних напрямів розвитку народного господарства, переважанням економічних методів регулювання та територіального комплексного управління замість галузевого. Основними засобами реалізації такого планування є науково обґрунтована промислова, структурна, інноваційна, податкова, фінансово-кредитна, регіональна, амортизаційна та інші форми політики, які послідовно впроваджуються. Загалом це планування передбачає раціональне поєднання державного регулювання з монополістичною планомірністю і ринковими важелями саморегулювання за домінування першого.

Планування та програмування економіки взаємопов'язані з її прогнозуванням, тобто науковим передбаченням тенденцій розвитку економіки на перспективу — темпів економічного зростання, кон'юнктури ринку, тенденцій розвитку науки і техніки, структурних змін в межах технологічного способу виробництва й економічної власності тощо.

Основні методи державного регулювання економіки.

Методом прямого регулювання економіки є насамперед фінансова політика — складова фінансової системи. Найважливішою ланкою сучасних фінансів є державні. Якщо на нижчій стадії капіталізму вони виконували здебільшого фіскальну функцію, то натепер — функцію розширеного відтворення економічної системи капіталізму загалом. Це виявляється у значному впливові державних фінансів на підтримання темпів економічного зростання, проведенні структурної політики (особливо щодо розвитку наукомістких і капіталомістких галузей промисловості), розвитку основної продуктивної сили тощо. Найповніше відтворювальна функція державних фінансів втілюється у витратах сучасної держави на економічні та соціальні цілі. Таку фінансову політику можна визначити як форму економічної політики, що передбачає оперування сукупністю державних важелів з метою мобілізації фінансових ресурсів для виконання покладених на державу функцій.

Формування державних бюджетів через механізм податків і здійснення на цій основі державних витрат є найважливішим інструментом податково-бюджетної, або пов'язаної з нею політики, що означає надмірно широке тлумачення фінансової політики. У західній економічній літературі поняття "дискреційна (активна) фіскальна політика" відображає оперування державними заходами з метою змін в оподаткуванні, маніпулювання податками, з одного боку, і витратами, зокрема змінами у структурі державної закупівлі товарів і послуг — з іншого. Велику роль відіграє проведення реформ в оподаткуванні підприємств різних секторів економіки. Найважливішими цілями фіскальної політики є стабілізація темпів економічного зростання, зменшення амплітуди коливань економічного циклу, недопущення високих темпів інфляції.

Різновидом цієї політики є пасивна фіскальна політика, яка означає автоматичну зміну рівня державних податків і витрат, використання автоматичних стабілізаторів — економічних механізмів, які зменшують амплітуду циклічних коливань економіки без прямого впливу держави через застосування прогресивного подохідного податку, надання субсидій фермерам та ін.

Грошово-кредитна