Мінова вартість — здатність товару обмінюватися на інші у певних кількісних пропорціях, форма вияву вартості.

При обміні товарів може видатися, що їх мінові пропорції виникають випадково. Зумовлений насамперед співвідношенням попиту і пропозиції елемент випадковості при цьому дійсно наявний. Але загалом у процесі обміну встановлюється певна закономірність, яка полягає у тому, що мінові пропорції товарів протягом порівняно тривалого періоду тяжіють до деякого середнього рівня. Таке прирівнювання обмінюваних товарів, їх кількісне порівняння означає, що вони мають дещо спільне — всі товари є втіленням суспільно корисної праці, затраченої на їх виробництво. Це робить їх кількісно зіставлювани-ми, отже, формує їхню вартість.

Вартість — виробничі відносини між людьми, що виникають у безпосередньому виробництві та сфері обміну, пов'язані з процесом праці, виробничою діяльністю людини, а також з приводу зіставлення кількості втіленої в порівнюваних товарах суспільно-корисної праці.

Тому у вартості втілюється не просто кількість суспільно необхідної праці, а й якість продукції, її корисний ефект.

Прирівнювання товарів один до одного, їх зіставлення — єдино можливий спосіб виявлення суспільного характеру праці за умов товарного виробництва. Внаслідок цього мінова вартість як зовнішній вияв вартості опосередковано характеризує виробничі відносини між людьми як у процесі створення товарів, так і в процесі їх реалізації. З розвитком організованості та планомірності в межах окремих підприємств і національної економіки загалом, з усебічним вивченням платоспроможного попиту населення, попереднім укладанням контрактів між підприємствами і збутовими організаціями, державним та наднаціональним регулюванням мікро- і макроекономічних процесів роль мінової вартості у виявленні суспільного характеру праці значно послаблюється.

Вартість має якісний та кількісний аспекти. Якісний аспект вартості в сучасних умовах виражає економічні відносини між товаровиробниками. Елементами цих відносин є техніко-економічні, організаційно-економічні та виробничі (або відносини економічної власності) відносини. Техніко-економічні відносини виникають на виробництві, наприклад сучасних автомобілів. У ньому беруть участь десятки тисяч працівників різних професій, кожен з яких виконує свою частку колективної праці за допомогою специфічних засобів праці тощо. Організаційно-економічні відносини втілюються в менеджменті, різних організаційних формах підприємства та ін. Відносини економічної власності між товаровиробниками, виробниками окремих деталей автомобіля виявляються у величині створюваного кожним працівником додаткового продукту та отримуваної ним заробітної плати, у створеній кожним з кількох десятків тисяч підприємств-суміжників вартості комплектуючих деталей до автомобіля та встановлених головною компанією при закупівлі цих деталей цінах; у розмірі отримуваних власниками та головними менеджерами доходів; у величині вилучених через механізм податків прибутків та ін. Кількісний аспект вартості виражає величину втіленої у товарі суспільної праці товаровиробника та суспільної корисності товару. Таке визначення синтезує надбання марксистської теорії витрат виробництва і концепції граничної корисності. Основою вартості є суспільно необхідний робочий час.

Суспільно необхідний робочий час — час, потрібний для створення будь-якої споживчої вартості (матеріального блага або послуги) при існуючих суспільно нормальних умовах виробництва і середньому суспільному рівні інтенсивності та продуктивності праці, техніки, а також за відповідних економічних відносин.

Суспільно необхідний робочий час є результатом взаємодії з індивідуальним.

Індивідуальний робочий час — час, який витрачає окреме підприємство (або товаровиробник) на виробництво товару або послуги.

Якщо певний товар виготовляють кілька (багато) підприємств, то суспільно необхідний робочий час тяжіє до індивідуального робочого часу на тих підприємствах, де виготовляється основна маса продукції. Саме тому тут встановлюються середні типові умови виробництва (інтенсивності й продуктивності праці, рівня кваліфікації та вміння працівників, рівня розвитку техніки, технології, форм і методів організації виробництва тощо) та відповідні економічні відносини.

Суспільно необхідний робочий час формується у процесі конкуренції товаровиробників. Більші за суспільно необхідний робочий час витрати праці за умов конкуренції не створюють вартості. Це стимулює товаровиробників запроваджувати нову техніку, вдосконалювати організацію виробництва та іншими заходами знижувати індивідуальний робочий час.

Отже, між суспільно необхідним та індивідуальним робочим часом постійно Існує суперечність, яка є важливим джерелом розвитку виробництва, підвищення його технічного рівня, впровадження прогресивних форм і методів організації виробництва, заробітної плати, підвищення загальноосвітнього і кваліфікаційного рівня працівників тощо. Це означає, що сфера виробництва є визначальною в процесі взаємодії суспільно необхідних витрат робочого часу з індивідуальним, що закон вартості та його модифіковані форми (ціна виробництва, монопольна ціна виробництва) діють передусім у сфері безпосереднього виробництва. Маркетингові служби вивчають співвідношення цих витрат і відповідних форм часу на сучасних підприємствах (до вивезення товарів на ринок).

Співвідношення суспільно необхідного робочого та індивідуального робочого часу також залежить від суспільних потреб, суспільного платоспроможного попиту на певні види продукції. Тобто сферою дії закону вартості, який виражає найглибшу сутність товарного виробництва, є також обмін, де він (закон) відображає сталі, суттєві зв'язки між попитом і пропозицією, а отже, між якістю товарів, їх корисністю, з одного боку, і суспільними витратами — з іншого. Корисність, у свою чергу, — відношення внутрішніх властивостей речей до людських потреб, користування людей такими властивостями. Тому в корисності поєднуються об'єктивна і суб'єктивна сторони споживчої вартості, що означає наявність в законі вартості не тільки об'єктивної сторони (домінуючої), а й суб'єктивної. При цьому слід розрізняти споживчу вартість окремого товару або послуги і суспільну споживчу вартість. Споживча вартість окремого товару залежить від того, чи задовольняє він певну потребу, а споживча вартість маси суспільних продуктів — від того, чи задовольняє вона кількісно визначену суспільну потребу в продуктах кожного окремого роду.

На суспільну споживчу вартість впливають і пропорційність розподілу затраченої на виробництво певного товару праці між різними сферами виробництва, розміри суспільної потреби, що підлягає задоволенню. Якщо у сфері чи галузі народного господарства затрачено більше праці, ніж необхідно для задоволення суспільної потреби, то реалізується лише частина товарів, виготовлених на типових підприємствах із середніми умовами виробництва. Дійсна величина вартості виробу зміщуватиметься до індивідуальних витрат за найсприятливіших умов, до індивідуального робочого часу, який затрачають на окремих підприємствах з сучасним обладнанням, найдосконалішими формами і методами організації виробництва тощо.

Водночас у деяких галузях народного господарства (наприклад, сільському) суспільно необхідні витрати формуються з орієнтиром не на середні, а на найбільші витрати, найбільший за величиною індивідуальний робочий час. Лише за таких умов працюючий на ділянках землі гіршої якості виробник може бути зацікавлений у виробництві продукції.

У більшості галузей товар продають за вартістю (з урахуванням її модифікованих форм) лише тоді, коли кількість суспільної праці, затраченої на його виробництво, збігається з розмірами суспільної потреби, яку треба задовольнити. Отже, вартість товарів у такому разі залежить від величини суспільно необхідної праці та корисності (індивідуальної і суспільної споживчої корисності). За несвоєчасної реалізації товарів (понад нормований термін перебування на складі тощо) їх вартість зумовлюється не тим суспільно необхідним робочим часом, який витрачено на їх виробництво, а витраченим на їх відтворення в нових умовах (за цей строк суспільно необхідний робочий час міг зменшитись внаслідок зростання продуктивності праці та інших факторів).

Такі властивості взаємодії індивідуального і суспільно необхідного робочого часу для більшості товарів Д. Рікардо назвав відтворюваними, тобто такими, що постійно поновлюються. При цьому суспільно необхідний робочий час з урахуванням відтворюваного аспекту, збігання попиту і пропозиції визначає вартість товарів протягом тривалого терміну, зазнаючи при цьому посиленого впливу платоспроможного попиту (а отже, корисності) за короткі проміжки часу.

Для не відтворюваних товарів (шедеврів мистецтва, рідкісних книг тощо) додатковою субстанцією вартості є рідкісність: залежно від її ступеня кожний із вартісно-утворюючих факторів може висуватись на передній план, відтісняючи при цьому на друге чи третє місце інші фактори. Проте твердження Рікардо, що для не відтворюваних товарів єдиним вартісно-утворюючим фактором є рідкісність, необґрунтоване. Вартість і цих специфічних товарів значною мірою залежить від витрат праці талановитих скульпторів, художників, людей інших професій.

Суспільно необхідний робочий час е однією з основ ціноутворення, цінових пропорцій, особливо за вільної конкуренції. Виконання цієї функції ускладнюється за панування монополій (в тому числі колективних монополій або олігополій), державно-корпоративного капіталізму, інтернаціоналізації виробництва.

Характер і форми втіленої в товарі праці.

Основою кожної із сторін товару е певний вид праці: споживчу вартість створює конкретна праця, вартість — абстрактна праця.

Конкретна праця — праця в особливій доцільній формі, що характеризується застосуванням специфічних способів виробництва, своєрідністю виробничих операцій І створює окрему споживчу вартість.

Сукупність якісно різних корисних видів (сімейств, підвидів тощо) робіт і відповідно створюваних споживчих вартостей утворює суспільний поділ праці.

Розвиток конкретної праці визначається насамперед прогресом продуктивних сил і техніко-економічних відносин (тобто технологічного способу виробництва), її зміст детермінований розвитком людини-працівника (зростанням загальноосвітнього, кваліфікаційного рівнів та ін.), прогресом техніки і технології,